На сцені театру імені Івана Франка прем’єра – «Візит» у постановці Давида Петросяна. Трагікомедія «Гостина старої дами» написана Фрідріхом Дюрренматтом 1956 року. Щоправда, від авторської дефініції «трагікомедія» віє якоюсь антрепризною легковажністю, а «Гостина», або ж «Візит» – таки справжня драма, гумор у ній чорний, а сміх страшний, так що вибачте, пане Фрідріху, нам зараз узагалі невесело.
«Візит» – не перше звернення театру імені Івана Франка до цього твору Дюрренматта. 1983 року режисер Сергій Данченко і сценограф Данило Лідер створили виставу «Візит старої дами», там Юлія Ткаченко та Нонна Копержинська грали Клер Цаханасян. Кажуть, то була зіркова, легендарна, дуже сильна вистава. Від нової версії чекалося теж чогось вибухового, захопливого, адже історію Дюрренматта «зіпсувати» неможливо, настільки вона глибока, гостра, парадоксальна, у кращому розумінні театральна, з яскравими персонажами.
Ні, до акторів у «Візиті» немає ніяких зауважень, увесь акторський ансамбль суголосний і сильний, увесь відшукує відповідь на питання, за які гроші можна продати/купити справедливість. Наталія Сумська у ролі нещасної та жахливої мільярдерки Клер Цаханасян, давно розібраної на шматки фізично й духовно, – ця розібраність чудово втілена у фіналі, – виступила у всій красі. Вона дійсно по-жіночому красива, чарівна, і відчувається, якою милою була ця жінка в юності, коли її брудно зрадили, зламали життя. Клер і досі любить своє містечко Ґюллен і свого Альфреда (у виконанні Олексія Богдановича), але план помсти вона здійснить обов’язково. І на фінальний уклін вийде очищеною від болю і ненависті, тримаючи за руку Альфреда, знову молода, гарна, кохана.
Головний образ у сценографічному рішенні Даниїла Колота – одяг, що звисає з-під колосників на ланцюгах, символах неволі. Він перетворюється то на старий мотлох (злидні роз’їдають Ґюллен), то на схованки для персонажів, то на ліс, то на шибеників і на душі, що відлітають; у другій дії раптом стає новим, ошатним, символізуючи спалах консюмеризму серед мешканців Ґюллена й одночасно кульмінацію трагедії, весілля зі смертю. І от уже сам Альфред Ілль – лише зім’ята оболонка людини, шибеник.
Відверто кажучи, цей одяг-мотлох дратує, особливо у першій дії, – його занадто багато, актори губляться між ним. І, власне, нічого аж надто цікавого – окрім одягу та ланцюгів – у сценографічному рішенні не запропоновано. На жаль, задня частина сцени майже не використана, тому виникає враження одномірності. Якщо у виставі «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» складних декорацій навіть забагато, то у «Візиті» лише коло, що рухається у середині сцени, та люк, який, здається, тільки раз залучений для появи сліпих Кобі-Лобі, якось пожвавлюють статичну «картинку».
І, на жаль, не полишає думка, що точиться битва між розкішним драматургічним матеріалом і акторськими талантами, з одного боку, і якоюсь недосконалістю режисури. Начебто все гарно, є цікаві знахідки, сильні мізансцени, і музика доречна, і костюми пропрацьовані, а начебто чогось бракує. Навіть здається, що у камерному форматі таке рішення виглядало б краще.
Але разом із тим «Візит» – великий твір, і посмак він залишає сильний. Шлях Клер Цаханасян – особиста помста, якщо не діє закон, гра на низьких інстинктах людей – нібито архаїчний, неможливий у гуманному суспільстві («Тут ночував Ґете! Брамс тут скомпонував квартет!»). Але як тоді досягти справедливості? І як ми, українці, покараємо своїх ворогів, кожен з яких – не по закону, а по справедливості – має бути кастрованим, осліпленим, знищеним?
Текст: Марина Полякова
Зображення: Національний драматичний театр імені Івана Франка
