Скульптор Василь Корчовий зненацька потрапив у всеукраїнський скандал: декому не сподобалася його пишнотіла «Впевнена», встановлена у Стрийському парку в рамках II Львівського тижня скульптури. Вона є однією з восьми скульптур, представлених мистецьким об’єднанням «ЧервонеЧорне» (фундатор і меценат Юрій Сташків), яке проводить Канівський скульптурний симпозіум і заснувало у Каневі парк скульптур. Куратор Львівського тижня і паркової виставки – Павло Гудімов (Я Галерея). Українці, які мають свою думку з будь-якого приводу, вже кілька днів доводять одне одному, що «Впевнена» потворна, або що «Впевнена» прекрасна. Наша колумністка Ірина Белан деякий час тому зробила інтерв’ю з паном Корчовим, матеріал залежався у редакційному портфелі, але сьогодні настав час послухати митця: про те, що скульптура – це мистецтво звеличення, про руйнування стереотипів, про пишну жіночу красу і про те, що скульптурні твори мають вийти до людей.
Я була байдужа до Мікеланджело. Вперше його ім’я почула на занятті з історії мистецтв у Херсонській художній школі. Італійський скульптор, художник, архітектор, який залишив також велику поетичну спадщину. Представник Високого Відродження. Його політико-релігійні наративи залишили мене індиферентною, були для мене надто натуралістичними. У мистецтві я шукала власне те, що відрізняє його від природи, – щось штучне. Так, мене вразила П’єта. Однак моє хвилювання перед нею було не захопленням від грандіозної роботи геніального автора. Мене зачарувала скрупульозність, з якою Мікеланджело шукав для неї мармур, витративши на це дев’ять місяців у каменоломнях Каррари. І ще я запитувала себе, як молодий чоловік – на момент створення П’єти йому було всього 24 роки – зміг відчути й передати трагедію матері, яка втратила дитину. Розуміння того, що Мікеланджело спрямовує з вертикальної парадигми «влада vs людина» в горизонтальну «людина vs людина», прийшло пізніше. Набагато пізніше прийшло поклоніння, яке вже точно краще за мене описала Ліна Костенко:
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…»
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік –
лише ази! – ні грана досконалості.
Ці рядки прозвучали 14 жовтня 2021 року у майстерні українського скульптора Василя Корчового приблизно на середині нашого з ним інтерв’ю.
У 2019 році у Музеї історії Києва відбулася ваша виставка «Інша краса». Що для вас означає інша краса?
Ця виставка була присвячена руйнуванню стереотипів. У нашому суспільстві красивими вважають розміри 90-60-90. А краса не залежить від параметрів тіла. Ці жінки гарні. Вони красиві для мене, і я хотів, щоб інші побачили їхню красу. Мені здається, що коли жінки бачать мої скульптури, то змінюють власне ставлення до себе. Звичайно, є й ті, хто соромиться свого тіла. Однак на мої роботи треба дивитися, перш за все, не як на жінок, а як на скульптури.
Для скульпторів Стародавнього Риму референсами були роботи давньогрецьких майстрів. Потім був період готики, коли тяглість традиції розірвалася. Для скульпторів Відродження (Челліні, Донателло, Мікеланджело…) прикладами стали роботи майстрів Стародавнього Риму. Для майстрів класицизму – скульптори Відродження. Хто є прикладом для вас?
Усі, хто був до мене. Наприклад, на створення абстрактного жіночого торса мене надихнула мармурова статуя жінки кікладської цивілізації 4500–4000 років до нашої ери, яка зберігається в Музеї мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку. Античність, Стародавній Рим, Відродження, скульптури ХІХ століття – все в мене перед очима. Мене навчали дев’ять років у вищій школі, де ми робили етюди та копії. Вчитися треба у природи та у майстрів. Наочність важлива, але вона не головне. Іноді скульптор сам не розуміє, звідки він узяв ідею для скульптури, а вона гріє, вона тепла, справжня. Важлива також майстерність скульптора, його ремісничі вміння. Слово «художник» походить від слова «hand» – рука. Ремесло – це вугілля для творчості. Без вугілля вогню немає. Скульпторам треба йти в маси, щоби прийшло розуміння важливості ремесла та професійних умінь.
Як у вас відбувається процес роботи над скульптурою?
Я роблю модель у глині. Потім перевожу її в гіпс. Далі беру пунктир-машину і перекладаю основні точки з гіпсової моделі в камінь. Іноді я переношу понад 800 точок. Коли я робив скульптуру «Впевнена» для Канівського скульптурного симпозіуму, то зробив модель заввишки 60 сантиметрів, далі у масштабі 1:3 наносив на камінь точки, по яких потім видовбав скульптуру з каменю.
Ви відомі своїми роботами, які є пам’ятниками у прямому значенні, – увічнюють останню пам’ять про людину. Тема цвинтарів у нашій країні все ще стигматизована, як на мене. А в багатьох містах світу цвинтарі перетворилися на музеї просто неба – таким стало Пер-Лашез у Парижі, Сан-Мікеле у Венеції, Чимітеро Монументалі в Мілані. Коли така трансформація станеться у нас?
Вони вже музеї, наприклад, Личаківський цвинтар у Львові, спадщина польської присутності. На ньому ясно можна простежити, коли відбулася революція 1917 року: одразу змінилися пам’ятники, з’явився, наприклад, простіший матеріал – полірований граніт. Скульптура – це мистецтво звеличення. Аристократи не соромилися робити великі дорогі склепи. А фальшива демократія стримує нас у тому, щоби показувати велич гідних людей. Тепер вони сидять на лавках. Володимир Щур – чудовий майстер. Нехай він мені простить, проте скульптура Паніковського без постаменту – це одна річ. А ось пам’ятник архітектору Городецькому, що сидить за столиком у Пасажі, – це інше. Таку людину треба відокремлювати від натовпу. Він має бути піднесений на постамент. Якось мені запропонували взяти участь у конкурсі на створення пам’ятника першому міському голові Чернівців. Технічне завдання було – висота пам’ятника максимально два метри без постаменту. Про яке звеличення може йтися? Я намагаюся переконувати своїх замовників. Коли вони мені кажуть, що я маю робити, то я відповідаю, що несу відповідальність перед вічністю. Коли хтось бачить невдалу скульптуру, ніхто не звинуватить замовника, скажуть, що це вина майстра.
Ви створюєте фігуративні скульптури. Чому ви не йдете в абстрактне мистецтво?
Абстракція мені теж близька. Українське словосполучення «образотворче мистецтво» точно визначає, що метою мистецтва є створення образу. Однак абстракція абстракції не рівна. Наприклад, будь-яка мелодія – це абстракція. У природі таких звуків нема, вони вигадані. У мене є скульптура, жіночий торс, яку обрали для музею сучасного мистецтва, що зараз створюється у Черкасах. У цій скульптурі від жіночого тіла залишилося небагато. Я пішов до абстракції. Недалеко, але пішов. Я за гарну та гармонійну абстракцію.
Поль Валері сказав: «Живопис та скульптура – це покинуті діти. У них померла їхня мати, Архітектура. Поки вона жила, вона вказувала їм їхнє місце, призначення, межі». Як ви думаєте, чому стався такий згубний для всіх поділ скульптури та архітектури?
Нині в інституті не навчають архітектури. А ми два роки вчили основи архітектури. Подивіться мої роботи, пам’ятні надгробки – це архітектура. Для мене дуже важливою є архітектурна складова моїх скульптурних робіт. Щоб вона реалізовувалася, мені не потрібні архітектори – я й сам архітектор. Зараз архітектори багато говорять про свою сучасність. Я створюю не сучасну, а вічну скульптуру. Вона несе гармонію, і я її служитель. Крім того, колись було розуміння важливості прив’язки пам’ятника до середовища. Я не розумію, як скульптор може просто «кинути» пам’ятник у парк, не думаючи про навколишній простір. Скульптура має бути вписана в середовище, архітектурне чи природне. Вона має бути прив’язана до нього.
Чому ви взяли участь у Канівському міжнародному скульптурному симпозіумі?
Для мене важливо розповсюджувати моє бачення. На виставку може зайти обмежена кількість людей. Канівський скульптурний парк, де тепер буде моя скульптура, простоїть віки.