Дев’яносто років тому закінчилося будівництво вілли Емпейн. Її замовником був барон Луїс Емпейн, архітектором – Мішель Полак. А зараз про кожного з них докладніше.
Луїс Емпейн народився від позашлюбного зв’язка промисловця Едуарда Емпейна з музиканткою Жанною Беккер. Для нашого часу це доволі тривіальна історія. Для початку XX століття – майже скандал. Едуарду Емпейну належала компанія, яка займалася будівництвом метро у Парижі (саме за цю діяльність Емпейн, який походив з родини вчителів, отримав від короля Леопольда ІІ титул барона), та залізниць у Китаї, Конго, Єгипті. До речі, рівно 140 років тому Емпейн почав будівництво трамвайних колій у Каїрі. Він, окрім всього, був відомим єгиптологом свого часу. Єгипет вплинув на нього, а він – на Єгипет.
Емпейн-старший придбав землю за десять кілометрів від Каїра і почав будувати там химерне місто. Химерне хоча б тому, що збудовано воно було у стилі, що поєднав елементи ар деко та неокласичного, мавританського, арабського, перського стилів. Цей стиль отримав назву геліопольський, на честь міста, яке було в ньому збудовано, – Геліополіса, передмістя, а тепер району Каїра. Міста, яке з’явилося завдяки барону Емпейну. До Геліополіса провели каналізацію, трамвайні колії, електрику та водопровід, зробивши його прикладом інноваційного містобудівництва. Центром міста, скоріш не географічним, а духовним, повинен був стати палац із бетону, який Едуард Емпейн замовив для себе французькому архітектору Олександру Марселю. Будівництво палацу було закінчено у 1911 році. Говорили, що прийомна дочка барона в ньому вкоротила собі життя. Сам барон похований у Кафедральному соборі Геліопольської Божої Матері поруч із палацом. Здається, він практично і не жив у тому палаці, який будували чотири роки. Довгий час будівля залишалася занедбана та пуста, якщо не рахувати візити до неї споживачів наркотиків та сатаністів.
У барона Емпейна залишилось два сини. Старший одружився з американською танцівницею бурлеску. Їхній син у віці сорока років був викрадений кіднепперами. Поліції вдалося його врятувати, але говорять, що під час розслідування викрадення виявилося так багато позашлюбних зв’язків, що його дружина подала на розлучення. Все ж таки, плітки – недооцінений літературний жанр.
Молодший син барона Луїс Емпейн, як і батько, був пристрасним прихильником архітектури та будівництва. У 1930 році він пропонує швейцарському архітектору Мішелю Полаку спроєктувати для нього віллу в Ікселі, найбуржуазнішому районі Брюсселя.
Полак на той час був відомим реалізованим архітектором. За його проєктом вже збудували віллу у Монтре на березі Женевського озера для засновника компанії «Nestle», готель «Ла Плаза» та споруду «Європа», де зараз знаходиться резиденція Європейської ради, у Брюсселі.
Полак спроєктував віллу для Емпейна у стилі, який поєднав риси локального ар деко та німецького Баугауса. В абсолютно унікальному стилі, який спровокував появу модернізму.
Віллу будували чотири роки. 21-річний барон майже там не жив. Можливо, і це в них спільне з Емпейном-старшим, будувати для нього було важливіше, ніж користуватися вже збудованим… або він перегорів.
Говорять, що будівництво затягнулося на чотири роки, тому що Емпейн досконало вивчав усі пропозиції Полака та вибирав матеріали. А вони приголомшують: рожевий граніт Бавено та латунні накладки із сусальним золотом на кутах будинку і навколо еркерів в екстер’єрі; мармури Ескалетт та Буа Жардан, мармурове дерево Палу з Індії, дерево манілкара з Венесуели, обшивка з полірованої бубінги, горіха, палісандра і дубу, ковка, вітражі та мозаїка в інтер’єрі.
Вілла стала не тільки прикладом прогресу архітектурного, а і технологічного. Басейн був обладнаний відцентровим генератором, який прокачував воду через фільтруючий пристрій і нагрівачем, керованим термостатом. Клапанний пристрій видаляв бруд з басейну за допомогою портативного вакуумного шлангу.
Після закінчення будівництва Емпейн поїхав до Канади, а через три роки подарував віллу державі з умовою, що там відкриють музей. Деякий час там дійсно працював музей прикладного мистецтва. Під час окупації Брюсселя німцями на віллі розташувалися військові. Після війни її віддали посольству Радянського Союзу. Потім – штаб-квартирі RTL, Люксембургського радіотелевізійного каналу. А потім почалися роки, коли до занедбаної вілли приходили лише вандали.
У 2006 році віллу купив Фонд Богоссян. Її реставрація тривала чотири роки під керівництвом архітектора Франсіса Метгера й отримала Європейську премію Europa Nostra. Вілла повернула собі первозданну розкіш. У 2010 році там почав працювати культурний простір Фонду Богоссян.
10 квітня у стінах вілли Емпейн відкрилася виставка «Josef and Anni Albers. Iconic Couple of Modernism» («Джозеф та Анні Альберс. Канонічна пара модернізму»), яка триватиме до 8 вересня.
Складно уявити собі простір, який більше пасує, якщо можна використати це слово, до виставки, де представлено понад сто робіт Альберсів. Полак скомбінував стилі ар деко та баугаус, вплинувши на формування модернізму. Альберси закінчили Баугаус та працювали у модернізмі. Прямі лінії споруди, прості геометричні форми світильників, меблів, декору вілли, симетричне планування та розташування оздоблення відлунюються у роботах Джозефа та Анні Альберсів – живописі, асамбляжах, фільмах, тканинах, графіці та меблях.
Баугаус було відкрито 26 березня 1919 року у Дессау архітектором Вальтером Гропіусом. Навчальний заклад працював до 1933-го, до моменту його розформування націонал-соціалістами, читаємо – нацистами. Він був лабораторією, в якій експериментували з формами, матеріалами та учнями, запропонувавши їм абсолютно новий, демократичний тип спілкування з учителями та новий навчальний формат. Досвід саме будування освітнього процесу поїхав вивчати до Баугаусу у 1926 році Михайло Бойчук разом з дружиною Софією Налепинською-Бойчук та учнем Василем Седляром. А ще вони відвідали порцелянову мануфактуру у Севрі, Лейсінґську керамічну фабрику та виробництво кераміки в італійських містах Фаенці, Урбіно, Ґуббіо та на Сицилії. Були часи, коли українці відчували себе частиною загальноєвропейського культурного просвітницького процесу та вважали природним навчатися один в одного.
Джозеф Альберс потрапив до Баугаусу у 1920 році зрілою людиною, у 32 роки, й почав працювати зі склом. Анні, Аннеліза Флішман, приєдналася до Баугаусу через два роки після Джозефа. Їй був 21, і вона почала навчання у ткацькій майстерні, єдиній доступній для жінок. Через дев’ять років, коли вони вже були одружені, Анні очолить ткацьку майстерню, яка буде виробляти абстрактні ткані вироби, і за її малюнками також. Після закриття Баугаусу Альберси від’їжджають до Америки й починають викладати, а Джозеф ще і стає головою відділення мистецтва у Блек Майнтейн коледжі у Північній Кароліні, який тільки-но відкрився. Коледж запроваджував ідеї американського філософа Джона Дьюї, який був адептом прагматичного підходу до виховання. Його реформаторський підхід ідеально відповідав методиці самого Альберса – leanіng by doіng (вчитися роблячи). Цю ідею він продовжував запроваджувати у навчання, коли став деканом Департаменту дизайну в Єльському університеті Коннектикуту. Окрім робіт Альберсів на виставці «Josef and Anni Albers. Iconic Couple of Modernism» демонструються роботи дев’яти художників, які навчалися в них, були їхніми духовними учнями, – Лінди Каршан, Олів’є Гурвіля, Бернарда Віллерса, Хлої Вандерстратен та інших.
Діяльність пари не обмежувалась викладанням. Анні стала першою жінкою, сучасним текстильним художником, чия виставка відбулася у МоМА, нью-йоркському музеї сучасного мистецтва. У 1963-му вона почала займатися літографією. У 1965-му написала книжку, присвячену текстилю, «On Weaving».
На її роботи значною мірою вплинуло мистецтво доколумбової епохи, з якою Альберси познайомилися під час подорожей Латинською Америкою. Американська меблева компанія «Knoll» і зараз використовує малюнки Анні, створюючи тканини для своїх колекцій. Джозеф продовжував експерименти з фотографією. У 1963 році вийшла його книжка «Interaction of Color», яку вважають фундаментом сучасної теорії кольору. Він став першим художником, чия прижиттєва виставка відбулася у МET, музеї Метрополітен у Нью-Йорку.
Джозеф Альберс помер 25 березня 1976 року. Анні через вісімнадцять років після нього, 9 травня, коли їхньому шлюбу виповнилось 69 років.
Текст і світлини: Ірина Белан
