Річниця із дня смерті бельгійського художника Джеймса Енсора – саме час зануритися у мистецтво. Я писала про святкування 100-річчя сюрреалізму у Бельгії для культурної платформи «Візіонер» 25 червня цього року, і в тому есе відзначила три брюссельські виставки, присвячені ювілею. Одна з них стосувалася Джеймса Енсора. Він вважається одним з найпотужніших локальних (читаємо європейських) сюрреалістів, а ще цього року у Бельгії відмічають 75 років із дня його смерті. До подій, присвячених річниці, приєднався Антверпен. І як приєднався!
Була влаштована виставка на його честь у Королівському музеї витончених мистецтв (KMSKA). А ще вибухнула феєрверком експозиція митців, які, на думку кураторів, продовжують традиції, які започаткував Енсор. Усі події входять до програми «Ensor 2024», яка відбувається в Антверпені саме зараз. Сьогодні я розповім про виставку Енсора та про одну з виставок його візуальних, скоріш духовних, ніж фізичних, послідовників. На цьому формальна (читаємо нудна) частина закінчена і я переходжу до фотоекспозиції Сінді Шерман у Музеї фотографії (FOMU).
Це перша виставка американської фотографки, яка відбувається у Бельгії. Чому саме її куратори долучили до низки митців, які отримали спадщину Енсора? У мене з’явилися дві версії. По-перше, Енсор працював із масками. У його матері була невеличка крамничка в Остенде, де Енсор народився у 1860 році, й де він помер у 1949-му. Одними з найпоширеніших товарів крамнички були маски з пап’є-маше для одних із найгучніших дійств, які відбувалися в Остенде, – карнавалів, у яких брали участь найбагатші (читаємо пихаті) люди країни. Такий собі Ярмарок марнославства. Енсор допомагав матері у крамниці, тому тема масок так і залишалася для нього найближчою протягом усього життя. Він малював людей у масках, які намагаються приховати свої реальні обличчя. Або приховати те, що насправді їм нічого приховувати, – за цими масками нічого і немає.
Наприклад, його картина «Інтрига» 1890 року. Центральна пара на ній – рідна сестра Енсора Марієтта та її чоловік, китаєць, Тан Хі Цзі, маска якого відображає традиційні для його країни личини. Можна уявити скандалізовану їхнім шлюбом публіку. Наприкінці ХІХ століття міжрасові шлюби вважалися скоріш виключенням, ніж правилом. Ми не бачимо вирази облич людей, які оточили подружжя, але за мовою їхніх тіл відчуваємо увагу та несхвалення. Ми не бачимо вирази облич людей, тому що їх приховують моторошні маски. Ми не бачимо вирази облич людей, тому що вважаємо, що їх приховують маски. А чому ми вирішили, що це саме маски? Поглянемо у правий кут, з якого на Марієтту та її чоловіка дивиться жінка з дитиною на плечі. Жахливий вираз на обличчі малого, який занадто крихітний, щоб носити маску, відкриває, мабуть, те, що і хотів показати Енсор. Страшні маски, насправді масками не являються, це реальні обличчя людей.
Сінді Шерман також працює з масками, які відображають її доволі критичний погляд на суспільство та культуру, особливо масову. Друге, що, на мій погляд, поєднує Енсора та Шерман – це кольори. Зухвалі, відкриті та розбещенні кольори. Я вживаю ці три слова у їхніх позитивних конотаціях, якщо такі існують. Саме на цьому зробила наголос кураторка виставки Рейн Десле.
Підіймемося поверхами FOMU та спостерігатимемо за кольорами, які Рейн долучила до експозиції. Мене вабить традиція місцевих кураторів доречно кольорувати стіни. Звичайно, ключове слово «доречно».
Перший поверх присвячено раннім роботам Шерман з 1975 по 1977 рік. Колір стін рожевий. Я рандомно надрукувала у гуглі «значення рожевого кольору». Він символізує юність, ніжність, наївність та чистоту. Роботи, які експонуються на рожевих стінах виключно чорно-білі, невеликого масштабу. Усі роботи Шерман, ранні та пізні, постановчі. Саме так, як і в Енсора. Ніяких тобі випадково вихоплених із натовпу облич або фігур. Всі старанно розміщені у просторі впевненою рукою, руками Енсора та Шерман. Постановчі ранні фото Шерман чорно-білі, тобто чисті з точки зору колористики. Чисті й з точки зору композиції – одна, декілька фігур, відцентрових на фоні фіранки, або вирізані та розміщені на білому фоні, серія «Murder Mystery» («Таємниця вбивства»).
На більшості світлин сама авторка, але схована за мейкапом, який виконує роль маски. Мейкапом, який нагадує поширені у суспільстві жіночі стереотипи або кінематографічні образи, – серія «Line Up» («Шикуйтесь»).
Наступна зала синя. Синій колір пов’язують з мозком. Це колір розуму, інтелігентності, стабільності та спокою, якщо вірити гуглу. У синій залі експонуються роботи нью-йоркської серії «Untitled Film Stills» («Кадри з фільму без назви»). Фільм без назви, але начебто ненавмисно зняті люди у міському або приватному просторі – це знову ж таки масово розтиражовані кадри з фільмів Мікеланджело Антоніоні або Вітторіо де Сіка.
Колір небесної лазурі, інакше і не скажеш. Колір душевної чистоти. На стінах ніжно-синього кольору протилежно розташовані портрети циклів «The Disaster» («Катастрофа»), «The Sex Pictures» («Секс-картинки») та інші. Жінки на них застигли у недолугих позах, увʼязнені рамою фотографій, – саме так їх ув’язнюють стереотипи масової культури, зокрема моди, перетворюючи на ляльок, переважно зламаних ляльок, з масками вічного щастя на обличчях.
Цікаво, що критичний стиль Шерман, – я впевнена, це рідкісний випадок, коли світосприйняття художника відобразилося в його авторському стилі, – критичний стиль Шерман привернув до неї увагу фешн-часописів та дизайнерів моди: «Haarper’s Bazaar», «Balenciaga», «Comme des Garçons», «Marc Jacobs», «Undercover», «Supreme», «Louis Vuitton», «Stella McCartney», – для яких Шерман знімала кампейни.
На цьому місці у мене була довга дискусія з моїм сином, який вважає, що робити з жінок огидних потвор така собі історія. Але зводити красу усіх жінок до стереотипних норм – це, на мій погляд, історія ще гірша. У всякому разі спроби фінансово успішних дизайнерів ризикнути та долучити бурхливу Шерман до роботи у галузі, якій вона винесла однозначний вирок, це вже крок уверх.
А ми йдемо сходами вниз, виходимо з FOMU, долаємо один кілометр чотириста метрів і опиняємось у KMSKA, у стінах якого проходить шоу… назвати його виставкою, це значить розкрити тільки якусь маленьку частину.
5 червня минулого року виповнилось 375 років від того дня, коли на головній площі Брюсселя за вироком Кривавої ради, яку зібрав герцог Альба, були обезголовлені графи Егмонт та Горн. Герцог Альба, представник іспанської корони, прибув до країни, щоб вогнем і мечем встановити свій порядок. Егмонт та Горн, свідки падіння економіки країни після репресивних заходів Альба, спробували домовитися з ним, – їм була ближче католицька Іспанія, ніж протестантські Нідерланди. Їхні мирні переговори з Альбою закінчилися ув’язненням та стратою, стратою їх та ще 1800 видатних громадян країни. Тут, начебто, напрошується висновок, що мир не виторговують, його здобувають. Що і трапилося, коли їхні смерті стали формальною причиною Нідерландської революції.
До чого тут виставка Енсора «In Your Wildest Dreams. Ensor Beyond Impressionism» («У ваших найсміливіших мріях. Енсор за межами імпресіонізму»), яка проходить зараз у KMSKA? У 1851 році бельгійський художник Луї Галла пише картину «Last Tribute to the Counts of Egmont and of Horn» («Остання пошана графам Егмонту та Горну»).
У 1892 році Джеймс Енсор створює картину «De Gendarmes» («Жандарми»), в якій дзеркально повторює композицію картини свого попередника Луї Галла. Картина Енсора описує реальні події, які відбулися в Остенде у 1887 році. Під час сутичок із поліцією загинули двоє рибалок, які зображені у центрі роботи.
Для Енсора смерть спадкоємців двох найшляхетніших родин Фландрії релевантна смерті двох рибалок. Смерть – це завжди трагедія для тих, хто пішов, а ще більша – для тих, хто залишився. І слова про те, що їх жертва не марна, не перетворять трагедію на драму. Обидві роботи експонуються на актуальній виставці.
Саме цим і цікава ця виставка – можливістю долучитися до геополітичних, культурних та соціальних реалій, в яких творив Енсор. Серед його сучасників на виставці експонуються роботи норвежця Едварда Мунка, поляка Вітольда Войткевіча, бельгійця Еугена Лермана, німця Еміля Нольде.
Вони створюють потужний екскурс у цілу епоху, епоху Енсора, якій реально вийшов за межі імпресіонізму. Він вийшов за його межі як художник та як людина. Ми долучаємося до його епохи не тільки ментально, а і фізично. Під час виставки проходять воркшопи для дітей та дорослих, тури, у тому числі й для школярів, у залах розташовані імерсивні інсталяції, світові стенди в оточенні різноколірних стін із намальованими на них образами, характерними для Енсора, – скелетами, черепами та масками, та з проєкціями цитат художника трьома мовами.
Вище я вже використала два слова з театрального словника, «драма» і «трагедія». Додам ще одне, «сценографія». Сценографія виставки наблизила, навіть не наблизила, а затягнула нас в атмосферу картин Енсора. Затягнула, як кроляча нора затягнула Алісу, героїню творів предтечі сюрреалізму Льюїса Керрола.
Текст і світлини: Ірина Белан
