Аби правдиво оцінити якісті перекладу треба покласти поруч та порівняти староанглійський оригінал «Ромео і Джульєтти» і текст Андруховича, а ще й попередні переклади, принаймні найближчий за часом – Ірини Стешенко 1952 року. Мабуть хтось колись цим займеться.

А поки що – за першим враженням – Юрій Андрухович (поет, який навряд потребує рекомендацій) на відміну від своїх українських, а бодай і російських попередників ретельно підкреслює (може й занадто) фарсове тло, яке взагалі притаманно шекспірівським трагедіям і навіть оцій, найжаліснішій. Можливо, таке підкреслення образить чиїсь високі почуття, але воно ж дає читачеві (глядачеві) відчути бурхливу атмосферу старовинного театру з його брутальним сміхом та щирими сльозами.
Ну й нарешті розкішна поліграфія видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з ілюстраціями Владислава Єрка.

Аркадій Штипель

“То чим же присягнути?”

“А нічим. Хіба що присягти самим собою, бо ти став Богом у моїй кумирні — тоді повірю”.

“Серцем і душею…”

“Не треба, милий. Я тобі радію, та не радію цим нічним чуванням. Усе якесь раптове і тривожне, як блискавка, що роздирає небо і гасне, перш ніж вимовимо “буря”. Добраніч! “