Отправляясь в плаванье, мы забираем с собой сушу. Вернее, она не отпускает нас. Так же и рассказы о море – это всегда еще и разговор о сухопутной жизни. Море лишь обстоятельство места, которое должно послушно отвечать на вопросы «где?» и «куда?», но вместо этого задает свои вопросы.

Старпому Борщевскому (Белая кошка, Черный кот), переведенному в матросы, проще вернуть диплом и спасти дрейфующий в шторм рыболовецкий траулер, чем талантливому предпринимателю Егору Городецкому (Взірцевий український діловар, або діалоги про бізнес) отстоять и сохранить в Украине развивающийся бизнес.

Санченко стоит особняком в украинской литературе. Немногочисленные критики привычно кивают на жанр: наш единственный писатель-маринист. И ставят точку. В самом деле, из современных наших авторов Санченко не с кем соотнести. Трублаини –  совсем другое время и другая литература, и Тендюк уже тоже. Но суть в том, что эта проза – честная, глубокая и тонкая,  она выходит за рамки жанра.

Все то так, але ж я був киянин. Що мені до тої фрази? Але мені неабияк поталанило: в графі «місце народження» в паспорті я мав Херсон, а не Київ. Це вирішувало безліч проблем, бо відтак я мав повне право рекомендуватися херсонцем, а не пояснювати довго кожному цабе, яким це вітром занесло мене з Печерська на моря. А це неабищо. 

Херсонський моряк – це в міру питущий, в міру жадібний, в міру роботящий, в міру сімейний, ще й при цьому – чудовий спец. Я це не для хвастощів кажу, я ж киянин. 

Але коли херсонці йдуть до портового ресторанчика пити пиво, вони дійсно п’ють пиво, а не йорж з горілкою, як ростовчани. 

• А.Санченко «Земля Георгія». Видавництво Старого Лева. 2016.
• Текст: Алексей Никитин