Продовження: Дмитро Горбачов, Бажан, Тичина, пошуки роботи i «внутренние противоречия». Початок тут.

Більшовики робили все капітально. Після того як мене було вигнано з вовчим квітком, мене нікуди не брали: «Дмитре Омеляновичу, ну, мы вас, конечно, уважаем, но нам заборонено вас брати». Я думаю: «Нічого собі, у мене дружина хвора, дитинка хвора».

Мене виручив Бажан, який до мене дуже добре ставився після того, як в 1968 році ми зробили сенсаційну виставку Петрицького. Все зібрали, що тільки можна, у тому числі багато першокласних речей з Бахрушинського музею. І Бажан це, так сказати б, поцінував. Потім ми з Парнісом робили виставку Синякової, я приніс Бажану оці акварелі потрясаючі: а він каже: «Яка художниця!». Я кажу: «А можна її вставити в історію українського мистецтва?». Він каже: «Ми вставимо, але тільки запитайте в Синякової, чи вона погоджується бути українською художницею». Вона ж у Москві мешкала. Я поїхав до неї, вона каже: «А как же! Я из Харькова, мой отец Синюк и говорил еще с «гэ» и «шо», а мама была русская, так высмеивала его за эти «гэ, шо». Ну, от її вставили в історію в четвертий том.

Одне слово, у нас були дуже добрі стосунки з Бажаном. Я тоді зрозумів, що він не такий, як прикидається. В ЦК він виступає тупо – як належить. А особисто видно, що це європеєць, пересмішник, ну, одне слово, — «квіт нації».

Я тоді зрозумів, що таке 1920-ті рокі – європейські у нас були. Я думаю: «От таких-от постріляли, а їх було кілька сотень принаймні. Всіх їх застрелили, за винятком Бажана, Рильського (його поривалися) і Тичини. Але з умовою, що вони будуть хвалити партію, інакше заборонять українську мову. І тому українці були надто запобігливі. Українською мовою так лестили цій партії, як жодною іншою. Вони боялися, що взагалі мову заборонять, і вони вже робили все, що від них вимагали». Історія їх виправдає абсолютно.

Єдине, кого зламали повністю психологічно, — це Тичину. Він став боятися всього. В 1966 році завдяки Загребельному письменники зробили невеличку виставку Богомазова… Дивлюся — Тичина, один з кращих поетів Європи першої третини ХХ сторіччя. Луї Арагон колись написав: «Десятка кращих першої третини». Там навіть нема його улюбленців — Маяковського, Пастернака. Там Ріцос, Неруда, і Тичина там — це дуже високий рівень. І я думаю: «Я зараз підійду, може, він Богомазова пам’ятає». Я до нього підходжу, а я тоді займався штангою, такий здоровенний був, раптом він зблід, затрусився. Підходить до нього амбал, уявляєте? Я кажу: «А ви пам’ятаєте, Павле Григоровичу?» Тичина: «Да-да, пе-пе…». Я відійшов і мало не заплакав. Такого генія довели. А ті все-таки трималися, той же Рильський, з яким, правда, не був знайомий, тільки бачив його…

Бажан, коли дізнався, що мене вигонюють з музею, подзвонив Бабійчукові. Це був міністр культури, про якого казали: «Два лиха в Україні — Бабій Яр і Бабійчук». Бажан мені дзвонить і каже: «Дмитре Омеляновичу,  я подзвонив Бабійчукові і кажу: «Ну як це так, Горбачов — перспективна людина, уже щось навіть зробив. Навіщо його вигонювати?». На що мені Бабійчук відповідає: «Охота вам, Николай Платонович, всякое говно защищать?». Бажан мені каже: «Але вони мене теж так трактують». Так я запишався, думаю: «Однієї масті з Бажаном, хорошо».

Але Бажан влаштував мене таки на роботу. У видавництві «Дніпро» був такий директор Бандура, висококваліфікований, один з небагатьох директорів, який був генератором ідей. Більшість директорів за радянських часів — це нероби: «Вы там вкалывайте, а я можу відпочивати». А тут ні. Бандура теж бував у мене в музеї, я показував йому графіку 1920-х років, п’яте-десяте. Одне слово — мене виручили, взяли. Причому зарплата була та ж сама, що і в музеї, але головне, що я знайшов роботу.

Той, хто прислужився, що мене вигнали (до речі, непогана людина в цілому, ну, а так йому сказали, щоб він мене вигонював, кар’єра йому потрібна була), колись мене зустрів і так трошки зловтішно каже: «Ну, как дела, Дмитрий Омелянович?». Я кажу: «Працюю». — «Как? Як це — працюєте? А скільки одержуєте?». Я кажу: «Стільки само». І тут мені навіть його шкода стало. На обличчі написано, знаєте, як у Шури Балаганова: «Зачем же мы работали?».

А потім прийшов Щербицький, знову почалася груба русифікація, і всі наші плани з Бандурою полетіли. Тому що слово «українське» в 1972 році вже не можна було вживати, принаймні в заголовках. От ми хотіли — «Українська радянська графіка». Сказали: «Так, “українська” забирайте, радянська залишайте».

Тоді мене запросили працювати в театральний інститут. Мені сказали так: «От чому ми на вас зробили ставку? Бо ви займалися сценографією, Петрицького зокрема. Тобто ви ближчі до театру, ніж просто мистецтвознавець, який знає своє і не знає театру». Там теж були складнощі. Я розрахувався в видавництві, приходжу до ректора, а він каже: «Слухайте, вийшла замінка така, ми про кожного викладача маємо телефонувати в ЦК і доповідати. Подзвонили, що беремо Горбачова, а нам сказали: «Не рекомендуем». Ректор був людина дуже розумна, він каже: «Я-то розумію, що, може, за вами взагалі ніяких, це у нас уже так заведено: якщо на когось повісили компромат якийсь, то це буде тягнутись все життя, на жаль. Ви потрібні нам уже, учбовий рік починається, а я не можу вас взяти». Тоді я пішов до того, хто так сказав у ЦК. Це був колишній співстудент мій, до речі. Я прийшов, кажу: «Дімо, даруй, а чому ти не рекомендуєш?». — «Ну, про тебе… Народ невдоволений тобою». Я кажу: «Ну, наприклад?». — «От, на тебе пишуть доноси, наприклад, що ти трактуєш українське мистецтво як частину європейського, а це неправильно». Я кажу: «Так це ДВ (нині відомий мистецтвознавець і богослов) написав», а я вже знав, що ДВ у двадцять установ відніс це, і мені хтось показав. «Да, так ты знаешь? Ну, добре. А от ще народ пише про тебе, що ти у своїй лекції в музеї назвав Богородицю (я про ікони читав лекції, про Богородицю) єврейською дівчиною. Слово «єврей» не можна публічно вживати. Я кажу: «Так це моя знайома, з якою ми приятелюємо зараз, колись любила писати доноси». Я назвав ім’я. «І це ти знаєш». Чомусь, коли я називав імена, то це його наче дезавуювало. «Ну і взагалі, кажуть, що ти норовишь в Москве печататься, оминаючи наші фільтри». Ну да, там Овсянніков мене друкував охоче, і Зінгер. Я кажу: «Так, Дімо, Москва ж — столица нашей родины». — «Да. Да, от якби ти в Нью-Йорку надрукував, тут би можна було… А тут Москва, столица нашей родины… Не попрешь». Ну і останній аргумент такий, млявий: «І кажуть, що ти мало пишеш про соцреалізм». Я кажу: «Так ще не вечір, напишу». — «А, ну добре». Тоді він подзвонив і каже: «Ну, я ничего, он квалифицированный, возьмите его, проверьте».

Я багато років працював вже в інституті, мене ніхто ніколи не перевіряв. Потім я думаю: «Так, все-таки я людина слова. Як це, ЦК нашої партії пообіцяв, що я напишу  про соцреалізм. Що робити?». Пригорюнився. Потім читаю історію французького мистецтва і дізнаюся, що в 1935 році Сальвадор Далі випускає брошуру під назвою «Почему я социалистический реалист?». Хорошо пошло. Потім велика книга Le Réalisme socialiste: вони ж на Заході майже всі «совєтани» були, вірили, що це «светоч человечества, Советский Союз». Я думаю: «Ну, добре, якщо Сальвадор Дали — соцреалізм, то можна щось писати».

Я таки написав статтю про Катерину Білокур «Магічний соцреалізм». А так воно й справді, вона ж з часів соцреалізму. Там всі постулати чисто ідеологічно витримані: і щасливе життя, і квітуча Україна. І все одно це ж геніально. Ці пропагандивні речі задіяли її ресурс якийсь, це часто так буває, візміть ту ж ідеологію більшовицьку у Довженка… Вони наче клюнули на неї, а там вже пішли міфологізми і так далі. Та й  сама ідеологія теж не на порожньому місці виникла. Одне слово, я написав і думаю: «Обіцянку перед Центральним Комітетом Комуністичної партії України виконано». ЦК, правда, вже тоді не було, тому що Україна стала незалежною.

Так що, бачите, які «внутренние противоречия» во мне бувають.