Поезія для батьків, казка для дітей. Це не препринт, книги нещодавно вийшли.

Вісім поетів між Тичиною і Жаданом

Повна версія «Антології української поезії ХХ століття» уклалася приблизно в дві тисячі сторінок. Верхня хронологічна межа року народження авторів – 1950-ті, середина минулого століття. Антологія складається з двох розділів. У першому зібрані поети, яких можна назвати «хрестоматійними», а в другому – менш відомі.

«Антологія української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» Упорядник Іван Малкович. К.: «А‑ба‑ба‑га‑ла‑ма‑га», 2017

Ірина Жиленко (28.04.1941 — 3.08.2013)

ТАКУБОКУ. «СУМНІ ІГРАШКИ»

Дощ допався до вікна.

І від нього — вже ні кроку.

Я читаю допізна

Ісікаву Такубоку.

Плаче хлопчик — ох, як гірко!

За поезію — п’ятірка.

Боже, чом такі сумні

наші іграшки земні?

Вічний дощ до скла прилип,

Не одліпиш цілий липень.

Кожен вірш як тихий схлип,

як тяжкі в легенях хрипи.

Неприкаяні, голодні,

вдягнені в нікчемну плоть —

люди — іграшки Господні, —

чом не любить нас Господь?

На даху намоклий м’яч.

Дощ — від липня і до серпня.

Вмер поет.

Лишився плач.

Як листок, прилип до серця.

Леонід Кисельов (21.09.1946 — 19.10.1968)

Я позабуду все обиды,

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,

Чужие лица без конца,

Взорвутся черные бутоны —

Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

1963 

Анатолій Кичинський (4.04.1950)

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір,

що я ніжний приручений звір.

Я — мисливець, підступний та хитрий.

Я на правила гри наплював

і нарешті тебе вполював.

Сльози радості, дівчинко, витри.

Не радій мені більше. Не смій

сподіватись на мене. Я — змій.

Надто бійся моєї спокуси.

Не спіши признаватись мені,

що зі мною тобі не страшні

ні потопи, ані землетруси.

Я герой, але зовсім не той,

хто потрібен тобі. Я герой,

але знала б ти, що я накоїв!

Я до тебе на крилах летів,

та злякався таких почуттів.

Не молись на подібних героїв.

Я ікона, але не свята.

О, яка ти свята простота!

Йдеш до мене, немовби на свято.

Зупинись та отямся! Я — міф.

Я — твій сон, у якому я міг

лиш одне — обіцяти багато.

Я ніколи не стану твоїм.

Із надій побудований дім —

ненадійний притулок.

У ньому ти не матимеш затишку, ти

все гадатимеш, як би втекти

до господаря справжнього дому.

Там на тебе чекає не суд.

Там до ліжка тебе понесуть,

наче стяг відвойований. Там ти,

тільки там ти в раптовій журбі

заспокійливо скажеш собі:

«Він — герой, але з префіксом «анти».

Ради Бога, не вір цій дурні!

Це язик мій помстився мені

за недозвіл сказати: «Кохана, слава Богу, що ти в мене є!

Ти — мій янгол, ти — небо моє,

ти — земля моя обітована».

Звідки, дівчинко, знати я міг,

що для мене Господь приберіг

серед осені — літо з весною.

Але досвід, мій сивий двійник,

як мисливець у нетрі, проник

мені в душу і злився зі мною.

Я мисливцем себе називав,

і повір: я не фантазував.

Я і справді виходив на лови.

І летіли у сіті ловця

легковажні жіночі серця,

що легкої шукали любови.

Але ти… Ти звела нанівець

ту свободу, якою ловець

дорожив над усе в цьому світі.

Тож ніколи нікому не вір,

що я ніжний приручений звір.

Я — мисливець, що втрапив у сіті.

Тарас Федюк (6.10.1954)

ось весна. що робити з нею?

знов прийшла. хто її просив?

горобці несуть ахінею

із усіх своїх голосів

ну там промені і струмочки

ну там дамочки цок-цок-цок

ну дощі та інші примочки —

навігація берег пісок

томик віршів старого бахита

навіть гості — ви ви і ви

виправдовуєшся: треба жити.

так і треба тобі. живи.

Наталка Білоцерківець (8.11.1954)

HOTEL CENTRAL

в одному з міст де у непевний час

примхлива доля привітає нас
де вечорами в ресторанах джаз

уранці — дзвони з під готичних арок

там на каналах лілії цвітуть

там каву п’ють а потім пиво п’ють

і зграями летять в солодку путь

велосипеди осяйних школярок

їх рюкзаки яскраві і легкі

їх ноги довгі стегна їх вузькі

о Боже мій і ми були такі

ще десять двадцять тридцять років тому

але облиш свій безпритульний жаль

у кожнім місті є Готель Централь —

для тих хто як і ти ніхто нікому

тут розкладеш нехитрий статок свій

контактні лінзи витягнеш з під вій

обмиєш плоть дістанеш свій напій

натиснеш кнопку платного каналу —

і все що хочеш; і як хочеш теж;

заплющиш очі ввійдеш і візьмеш

і музика нічна не знає меж

у камерах твого Готель Централю

о третій ночі із небесних заль

Бог наче Босх зійде в Готель Централь

з інсектами що грають на кларнетах

з москітами що п’ють покірну кров

із жабами і слимаками; знов

із рибами; і вся твоя любов —

немов ікра в пекельних кабінетах

немов розмазана по стінах боротьба

слабкого і нещасного раба

людини — і караючого Духа

він твоє тіло ліпить і згина

а потім кида в повний чан лайна

а потім двома пальцями вийма

обтрушує і дивиться і слуха

як перший погляд ніжного жалю

як перший дотик як сумне «люблю»

як спалах сонця в згинах перкалю —

Готель Централь стрічає новий ранок

і кожен день — немов останній шанс

і кожна ніч — як у останній раз

і над лілейними каналами летять

велосипеди трепетних школярок

 

Василь Герасим’юк (18.08.1956)

Не знаю, чому, де ходили ми юними — білі, —

співається: білі там гори… Ми тільки пройшли.

За нами зелені верхи голубіли, світліли,

як ті, кого ми полюбили і не розлюбили,

бо не полюбити їх і розлюбить не могли.

Легкі твої руки. Під снігом підслухають вечір,

і днів колотнеча — вже танець… такий собі реґ.

Повільна мелодія клятв, або хроніка втечі —

нечутні, як руки, які опустились на плечі

мої, обважнілі від тиші у танці смерек.

Цей танець на білій підлозі… А може, не варто?

Вона не для танцю — для пісні, що також одна,

як молодість наша… А в пісні прийшла мені карта,

і все ж довелось музиченьків просить і благати,

й підлогу оцю розхитати хмільним без вина.

Чому ж ти спинилась?! Мене серед танцю лишила.

О, не для молитви рука, потім — друга звелась! —

так, наче невидима птаха крильми тебе збила! —

ти небо моє відштовхнула, сніги віддалила,

і ми танцювали, бо, зрештою, грали для нас.

Юрко Позаяк (9.05.1958)

Немає більшої удачі,

Коли без комплексу й напруг

Поруч з тобою різво скаче

Красивий сексуальний друг!

Я був в Ленінграді,

Я пив там вино —

Вино в Ленінграді

Це справжнє гівно!

Я був за кордоном,

Я пив там коньяк —

Коньяк за кордоном —

Сциклистий шмурдяк!

Ніде так не п’ється,

Як в тихім дворі

У Києві ріднім

О пізній порі.

1987

Аттила Могильний (16.09.1963 — 3.09.2008)

МАНДРИ

Красно дзвонять срібні дзвони,

темна ніч у мандри кличе,

перестуки електричок

повз освітлені перони.

Теплий віє з півдня вітер.

Як ще кинеш виклик долі?

За мале руденьке поні

я віддав би все на світі.

Жевріє вугілля рудо,

річка — наче сік з берези,
і — тривожний подих чуда.

Чорні шелюги воскресли.

Наче ніж у білі груди,

б’ють у воду срібні весла.

1980 

Дівчинка і Бузковий Вовк 

Скрипаль і поет Іван Малкович першим випустив українську «Азбуку» без ідеології і патріотичного виховання, для звичайних дітей. Він перевидає її і тепер, через чверть століття. Як автор вибирає і становить свої збірники для дорослих і дітей? Напевно, серцем; неможливо успіх видавця пояснити тільки інтуїцією і гарним маркетингом. «Українська дитяча книжка повинна бути настільки хороша, щоб дитина вважала за краще її усім іншим», – сказав одного разу Малкович. З тих пір і рухається в цьому напрямку, не повертаючись.

Іван Малкович. «Велика ілюстрована книга казок» Велика ілюстрована книга казок українських та іноземних письменників. К.: «А‑ба‑ба‑га‑ла‑ма‑га», 2017

Дівчинка і Бузковий Вовк / Художник Софія Усс-Петшак. Дійові особи від Софії Усс-Петшак

Недалечко від мого будинку починається ліс. Коли мені хочеться почути свіжі лісові новини, я виходжу з дому і йду на узлісся. Там біля крайніх сосон хтось покинув легкову машину. І тепер це не просто старенький «жук». Це — хатка.

Ось я підходжу до неї, стукаю у віконце і чую таке знайоме:

— Прошу, прошу, залітайте!

Мені пощастило — господиня вдома, і вона вже не спить, адже в неї саме увечері починається день.

Ви вже, либонь, здогадалися, що ця господиня — Сова. Пані Сова. Вона любить, щоб до неї зверта­лися саме так.

— Доброго надвечір’я, пані, — вітаюся я і сідаю в машину.

Сова сиділа за столиком, читала сови­ного Плутарха і розкладала свої карти, які підказували їй про всі лісові події.

— Знаєте, пані Сово, вчора у цих краях я бачив одного чудернацького вовка. Він гуляв з дівчинкою, і був
не сірий, а…

— О, то ви ще й досі нічого про це не чули? — здивувалася Сова.

— Не чув, — щиро зізнався я. —
Два місяці я мандрував світми,
і лише вчора повернувся. Тому,
власне, й завітав до вас…

— Гм, гм… — прокашлялася Сова. — Ну, гаразд, тоді слухайте…

Це почалося минулої зими, коли
я ще мешкала на горищі он того будинку, — вона махнула крилом у напрямку міста…

Сова була неабиякою оповідач­кою. Її розповідь скидалася на казку і довго не йшла мені з голови. І от сьогодні я вирішив запи­сати її у цій книжці…

Під засніженим кущем, на білій-
білій перині снігу спав Вовк і йому снилися кольорові сни. Вони пропливали швидко, неначе ріка. Ріка, притрушена бузковим цвітом…

Зблиснуло сонечко — сни обірва­лися і Вовк прокинувся. Він солодко — від носа до кінчика хвоста — потягся, обтрусився від снігу і позіхнув.
Та так і завмер із розкритою пащею — усе його хутро було… бузкове.
Не сіре, а бузкове.

Ошелешений Вовк струснувся
так сильно, що з нього пооб­лі­тали навіть голочки торішньої хвої.
Проте колір хутра не змінився:
воно залишилося бузкове.

Вовк з усіх чотирьох лап бухнувся на землю й почав качатися по снігу — хотів негайно стерти з себе ту бузкову барву.

Тоді знову струснувся і обережно зиркнув на хутро…

О-о… все марно: хутро залишилося бузкове, а сніг — білий-білий…

«Оце халепа, — подумав Вовк. — Мабуть, я захворів».

Підібгавши хвоста, він сумно
побрів узліссям до вулички, де починалися перші міські будинки.
Десь там, на одному з горищ, мешкала його давня приятелька — Біла Сова. Тільки ВОНА може щось порадити… Але як її знайти?

Цілий день Бузковий Вовк ховався під старими соснами — не хотів,
аби його хтось бачив.

Аж увечері, коли на небі з’явилося Вовче Сонце (так вовки нази­ва­ють Місяць), Вовк вийшов з лісу, сів перед Місяцем на задні лапи й почав скаржитись йому на свою біду.

Коли б цю скаргу довелося почути тобі або мені, нам би здалося, що Вовк просто собі завиває: «У-у… у-у-у…»

Але неда­лечко звідти, у гарному старому будинку, жила одна Дівчинка. Вона навчалася в другому класі і грала на скрипці. А хто гарно грає на скрипці, той іноді може розуміти мову птахів чи навіть звірів.

Вийшла Дівчинка на балкон, дивиться, а неподалік їхнього будинку сидить великий бузко­вий вовк і жалібно виє-завиває:

Місяцю-князю, поглянь на мене:

бузкова барва взялась до мене.

Тільки Біла Сова знає диво-слова…

Посвіти на будинок, де ночує вона.

І враз після цих слів Дівчинку
з голови до ніг залило місячне сяйво — місяць світив на їхній будинок.

Вовк повернув голову й побачив Дівчинку.

— Вовчику, Вовчику! — гукнула вона і помахала йому рукою. — Біла Сова живе на нашому горищі. Підходь до дверей, я зараз відчиню.

Вовк з несподіванки аж від­стрибнув. Він, звісно, ніяк не споді­вався, що Місяць так швидко вволить його прохання.

Дівчинка збігла сходами вниз і від­чинила двері.

— Заходь, не бійся. Я залишу двері відчинені — вийдеш, коли схочеш. Тільки не наля­кай сусідів, — проше­потіла вона і провела Вовка на горище.

Вовк подякував і постукав у двері.

Сова пила чай з бубликами. По­чувши стукіт, вона ліниво проказала:

— Залі­тай­те!

Вовк переступив поріг і невесело потупив голову.

— Це ти, Сіроманцю? — пере­пи­тала Сова.

— Я… Але я вже… не сіроманець, — відказав Вовк.

— Ух-ух-ух! — здивувалася Сова,
і її великі очі зробилися ще більші. —  Ти що — зібрався на карнавал?

— Та який карнавал… Я звечора заснув сірим, а вранці проки­нув­ся бузковим! — і Вовк пошепки,
щоб не почули цікавські павуки, розповів Сові про свою пригоду.

— Може, це зайці-сміхунці облили тебе фарбою? — припустила Сова.

— Та якби ж то… — зітхнув Вовк. —
Я хотів обтертиcя об сніг, але на снігу не лишилося ніяких плям… Це НЕ ЗМИВАЄТЬСЯ!

— Ух-ух-ух!.. Як цікаво… — затрясла головою Сова. — Сідай до столу, пригощайся, а я зараз…

Сова пурхнула на старий комод і заходилася гортати якусь грубезну книгу. Її очі світилися в темряві,
як два яскраві ліхтарі.

— Ух-ух-ух! — не вгавала вона, а тоді від­клала книгу і знову сіла на стілець. — Сіроманцю, мусиш згадати все-все-все, що ти робив перед тим, як заснути на галявині, — суворо наказала Сова і втупилася при­скіп­ли­вим поглядом у Вовка.

— Та що там згадувати, — знітився Вовк. — Зранку я марно шукав
під снігом якоїсь поживи, а потім гайнув у Холодну Балку. Однак туди забрела якась чужа зграя вовків
і про­гнала мене звідти. Я навтьоки, а вони — за мною! Видно, хотіли відірвати мені кінчик хвоста —
а ти ж знаєш, що це для нас, вовків, найбіль­ший сором…

— Ох-ох-ох! — розхвилювалася Сова. — І як тобі вдалося втекти?

— Та я й сам не розумію. Я вже ледве біг, а потім  послизнувся — і з роз­­­гону влетів під якийсь кущ!
Ну, думаю, — от якби цей кущ захо­вав мене від вовчої зграї!.. І на цих словах вони всі… й пропали.

— Як пропали? — не повірила
Сова. — Крізь землю провалилися чи як? Такого НЕ БУВАЄ! Мусило
ЩЕ щось бути! Згадуй, бо дзьобну!

— Та чого ти нервуєш? — від­сах­нувся Вовк. — Більше нічого не було. Ну-у… хіба ще я встиг проковтнути якусь маленьку пелюстку чи квіточку, що лежала на снігу… І це вже справді все.

— Кві-і-іточка! — вражено сплес­нула крильми Сова, і всі буб­лики пороз­літалися на підлогу. — Квіточка-
пелюсточка… Ух-ух-ух! Слухай, Вовчику, приходь завтра, бо тепер мені конче треба пурх­нути в наш совиний інтернет! — і Біла Сова стрімко вилетіла у відчинене вікно.