Все його життя пройшло серед книг, заради книг, і сам він поступово став книжковою легендою, людиною-книгою.

Будь-який прозаїчний фрагмент Борхеса обрушується на читача, як злива з чистого неба: ніякої підготовки, відразу ж – смуга бритви думок, недбалі посилання на загальновідоме (і мало ким читане). Борхесу страшенно хочеться наслідувати. Варто спробувати – і виявляється, що це неможливо.

Великий аргентинець принципово не писав романів, вважаючи безглуздям витрачати півтисячі сторінок на ідею, яку усно можна переповісти за кілька хвилин. Попри потужну насиченість кожного оповідання, вони часто набувають пригодницької або детективної форми. «Книгу Піску» (1975) письменник вважав найкращою у своєму доробку; вона містить, зокрема, оповідання «Ульріка» — єдине на тему кохання у Борхеса. «Пам’ять Шекспіра» (1983) — найменш відома з книжок письменника, його остання збірка власне оповідань.

Переклав книжку на український Сергій Борщевський, це важливо. За переклади з іспанської Борщівський отримав премію Григорія Кочура.

Хорхе Луїс Борхес. Книга Піску. Пам’ять Шекспіра. — Переклад: Сергій Борщевський. Л.: Видавництво Старого Лева, 2018

Замовити

УЛЬРІКА

Він бере меч Ґрам і кладе його між собою та нею.

Сага про Вельсунґів, 27.

Моя історія відповідатиме реальним подіям або, принаймні, моїм спогадам про реальні події, а це, власне, одне й те саме. Сталося все недавно, але ж літературний хист – це, як відомо, вміння додавати подробиці та розставляти акценти. Я хочу розповісти про мою зустріч у Йорку з Ульрікою (її прізвища я так і не взнав і, мабуть, ніколи не взнаю). Ця історія тривала один вечір і один ранок.

Звісно, я міг би вигадати, буцімто вперше побачив її біля «П¢яти йоркських сестер» – позбавленого найменшої уяви вітражу, який пощадили іконоборці Кромвеля, однак насправді ми познайомилися в невеличкій залі Північного готелю, розташованого по інший бік кріпосного валу. Відвідувачів було небагато, і вона сиділа спиною до мене. Хтось запропонував їй випити, проте вона відмовилась.

– Я феміністка. Не хочу наслідувати мужчин. Мені огидні їхні тютюн та алкоголь.

Фраза претендувала на дотепність, і я здогадався, що вона не вперше її вимовляє. Згодом я переконався, що це їй не властиво, проте наші слова не завжди відповідають нашій сутності.

Вона додала, що пізно прийшла до музею, але її впустили, дізнавшись, що вона норвежка.

Хтось із присутніх завважив:

– Це не вперше норвежці входять у Йорк.

– Так, – відказала вона.  – Англія належала нам і ми втратили її, якщо взагалі можна щось мати або втратити.

І тоді я подивився на неї. У Вільяма Блейка є рядок, в якому йдеться про дівчат з ніжного срібла або ярого золота, а в Ульріці поєднувались золото й ніжність. Вона була висока й зграбна, з тонкими рисами та сірими очима. Проте вираз незворушної загадковості справив на мене навіть більше враження, ніж її обличчя. Вона усміхалася з легкістю і через цю усмішку здавалася дещо відчуженою. На ній була чорна сукня, дивна для північних країв, де намагаються розмаїтити барвами те, що пригасила природа. По-англійськи говорила чисто і точно, й при цьому злегка ґрасирувала. Я не надто спостережливий, і все це відкрилося мені поступово.

Нас познайомили. Я сказав їй, що викладаю в Андському університеті у Боготі. Пояснив, що я колумбієць.

Вона замислено спитала:

– Що значить бути колумбійцем?

– Не знаю, – відказав я. – Це – як віра.

– Так само, як бути норвежкою, – згодилась вона.

От і все, що запам¢яталося мені з-поміж сказаного в той вечір. Наступного дня я рано спустився до їдальні. Крізь шибки побачив, що випав сніг; околиця губилася в досвітній млі. Крім нас, у їдальні не було нікого. Ульріка запросила мене за свій столик. Сказала, що їй подобається блукати самій.

Я пригадав давній жарт Шопенгауера й відповів:

– Мені теж. Отже ми можемо блукати вдвох.

По свіжому снігу ми віддалилися від готелю. В полі не було ні душі. Я запропонував рушити до Торгейта, що в кількох милях униз по річці. Звісно, я вже тоді закохався в Ульріку; ніхто не був мені потрібен, крім неї.

Зненацька я почув віддалік вовче виття. Ніколи доти не чув, як виє вовк, але то, поза сумнівом, був вовк. Ульріка не знітилася.

Раптом вона проказала, немов розмірковуючи вголос:

– Кілька простих мечів, побачених учора в кафедральному соборі Йорка, зворушили мене сильніше, ніж величезні кораблі музею в Осло.

Наші дороги розходилися. Ввечері Ульріка мала виїхати до Лондона, я – до Едінбурґа.

– На Оксфорд-стріт я крок за кроком пройду путь Де Квінсі1, котрий серед лондонської юрби шукав свою Анну, – мовила вона.

– Де Квінсі припинив пошуки. А я все ще її шукаю.

– Можливо, ти вже знайшов, – прошепотіла вона.

Я зрозумів, що маю право на несподіваний вчинок, і поцілував її у вуста й очі. Вона відсторонилася з ніжною рішучістю, а тоді мовила:

– Я буду твоєю у заїзді в Торгейті. А поки що, будь ласка, не чіпай мене. Так буде краще.

Для старого холостяка обіцяна любов – несподіваний дарунок. Диво має право ставити умови. Я пригадав свої парубочі літа в Попаяні2 й схожу на Ульріку вродливу білявку з Техаса, яка відмовила мені в коханні.

Я не припустився помилки й не став питати, чи вона любить мене. Розумів, що я у неї не перший і не останній. Нинішня пригода, – можливо, остання для мене, буде однією з-поміж багатьох для цієї блискучої й завзятої послідовниці Ібсена.

Взявшись за руки, ми рушили далі.

– Все це схоже на сон, – мовив я, – але ж мені ніколи не сняться сни.

– Наче тому королю, котрий не бачив снів, поки чаклун не приспав його в хліву, – завважила Ульріка і додала:

– Прислухайся, зараз заспіває птах.

Невдовзі ми почули спів.

– У цих краях вірять, ніби передвіщати майбутнє здатна людина, яка невдовзі помре, – проказав я.

– А я невдовзі помру, – відповіла вона.

Я приголомшено подивився на неї.

– Ходімо лісом, щоб скоротити шлях, – запропонував я. – Так ми швидше дістанемось до Торгейта.

– Лісом небезпечно, – заперечила вона.

Ми продовжували йти пустищем.

– Якби ж то ця мить тривала завжди, – прошепотів я.

– Мужчинам заборонено вживати слово завжди,– мовила Ульріка твердо і, ніби побоюючись, що це пролунало надто пишномовно, попросила, аби я повторив своє ім¢я, бо не розчула його.

– Хав¢єр Отáрола.

Вона спробувала повторити і не змогла. Я також вочевидь не впорався з іменем Ульрікке.

– Я зватиму тебе Сіґурдом – всміхнулася вона.

– Якщо я Сіґурд, ти будеш Брюнгільд1.

Вона стишила ходу.

– Тобі відома ця сага? – запитав я.

– Авжеж. Трагічна історія, зіпсована німцями в їхніх пізніших «Нібелунгах».

Я не мав наміру сперечатися й відказав:

– Брюнгільд, ти йдеш так, ніби бажаєш, щоб у ліжку між нами був меч.

Зненацька ми опинилися перед заїздом. Мене не здивувало, що цей, як і попередній, звався Північним готелем.

Піднявшись сходами, Ульріка гукнула:

– Ти чув вовка? В Англії не залишилося вовків. Поквапся.

Зійшовши на горішній поверх, я завважив, що стіни тут обклеєні темно червоними шпалерами з намальованими на них у манері Вільяма Морріса2 фруктами та птахами. Ульріка ввійшла першою. Темне низьке помешкання увінчувала покрівля в два схили. Жадане ліжко відбивалося в помутнілому склі, поліроване червоне дерево нагадало мені дзеркало зі Святого Письма . Ульріка вже встигла роздягтися. Вона покликала мене моїм справжнім іменем: Хав¢єр. Я побачив, що снігопад посилився. І вже не було ні меблів, ні дзеркал. І між нами не було меча. Час стікав, мов пісок. У темряві линýв струмінь одвічної любові, і я вперше й востаннє оволодів образом Ульріки.