Кілька тижнів тому в київському видавництві «Радуга» вийшла книга Сергія Тихого за назвою «Перемагають лише переможці».

Я не стану питати, чому Ви вирішили цю книгу написати, – врешті, це цілком природна річ для людини, яка все життя пише тексти, це – професія. Але людина з такою біографією мала писати швидше про близьку історію (так здавалося). А Ви написали не про те що було, а про те, що має бути. Чому саме така книга? Як це пов’язано з Вашою теперешньою  роботою в «Укрінформі»? З фейсбучними пристрастями навколо «зради» -«перемоги»?

Мені хотілося нагадати співвітчизникам, що в такий час, який нині переживає Україна, бути на 100% обивателем, тим, хто пасивно  чекає, що буде зроблено з його країною і з ним – це, кажучи м’яко, неправильна позиція. Ні, я не кличу на барикади, не закликаю братися до зброї, але громадянин, принаймні, має думати про найближче і більш віддалене майбутнє, він має, нехай мовчки, але уявити собі, якомога більш конкретно,  в якій Україні він хоче жити, яку Україну він залишить своїм потомкам. З таких думок кожного, я переконаний, складається загальна атмосфера в суспільстві. Це стосується і розуміння реальної, а не сфальсифікованої історії, і потреби з’ясувати для себе стосунки з Росією, з її народом на тлі нової фази трьохсот з половиною літньої україно-російської війни, і побачити в майбутньому ці стосунки, і уявити собі незалежний від Росії український соціокультурний простір – а це мова, література, театр, кіно, попса… Нарешті, це відповідь на запитання, поставлене самому собі руба: нині формується наймолодша європейська поліетнічна українська нація – я є її частиною? Що це для мене означає в повсякденному житті? Як я маю ставитися до її символів і героїв? Коротше: на багато доленосних запитань треба дати відповідь. От я і хочу продемонструвати почуття і логіку, якими керуюсь я, відповідаючи на них.

У книги досить незвична форма: спочатку короткі «пости» – питання, потім спроба відповіді, такі інтонаційно затверджувальні тексти – теж короткого «блогового» формату. Як саме така форма склалася?

Мабуть, це данина нашому інтернет-часу. Матеріалізований зв’язок з ним і свідчення того, що автор нікого не хоче повчати, що глави книги – продовження реальних думок, які не давали і не дають йому спокою протягом усіх цих ось уже майже п’яти років. В книзі у мене є кілька співрозмовників, одна з них – Ольга Мусафірова, відома журналістка.  Ми з нею обговорюємо питання, чому Майдан так і не створив свого політичного представництва. І Оля каже дещо несподіване спочатку, але дуже точне: тому, що партія – це якось дрібно для Майдану, то є звичайна політика з притаманною їй антисанітарією, а Майдан – це історія, космічного масштабу процес. Отак і кожен з нас, така вже нам доля випала по життю – здійснювати цей «космічний» перехід – з одного «індивідуального» всесвіту в інший. Що тут додати? Давайте допомагати одне одному…

…Цю книжку автор взявся писати, у першу чергу, для самого себе. Мені теж треба визначитися, я теж хотів би впевненості, хотів би знати скільки у нас в Україні «наших людей», для яких вільна, «непідмосковська» Батьківщина — це зараз найголовніше. Я хотів би пересвідчитися, що наших спільних — сили, розуму, терпіння і надії — вистачить, щоб вистояти, і водночас я теж втомився чекати українського «Вашингтона з праведним законом», і я теж достеменно не знаю, за кого мені голосувати на всіх виборах, які наближаються. Тобто за ЩО голосувати я знаю, а за КОГО — ні.

Але я втомився також існувати в режимі лабораторної жаби, яка реагує на струм (поточну інформацію) рефлекторним скороченням м’яза — звичною уже зрадою/перемогою в соціальних мережах. Поговорили сьогодні — поговоримо й завтра. А хочеться іншого. Хочеться думати, читати, чути про головне без домішок другорядного, по суті, про те, про що ми уже мовчимо (бо скільки ж можна повторювати?), чого не договорюємо (бо є ж дещо, про що вже й говорити соромно). Словом, хочеться свіжого, зрозуміло, що не остаточного, але знання про наболіле, про те, що реально хвилює, на що треба собі дати відповіді, якщо ти є частка народу, а не «населення». Говорити — нехай комусь це видається наївністю — без конспірологічного всезнайства й вигадок, надимання щік і мудрування; з погляду звичайної, просто непогано вихованої людини, яка навчалася у хороших вчителів, читала хороші книжки й має уявлення про логіку. Нас таких в Україні мільйони, то чого ж нам покірно підкорятися мережевим стереотипам, перетворюючись на проценти соціологічних досліджень?

Мабуть, це смішно, але щоразу, коли я чую, як хтось, нехай без жодних пояснень, але запевняє: «ми переможемо!» – у мене ніби відлягає від душі, на мить стає легше жити. І мені не потрібні аргументи. – Ну, так же не можна! Це ж лише слова – обов’язково скаже хтось дуже виважений і раціональний. Я навіть сам трохи соромився цього відчуття, але з часом зрозумів, звідки воно. Мені просто дуже подобається чути, як звучать ці два слова, сказані разом: «ми переможемо». А натомість, страшенно дратує масове ниття і вселенська зрада: все пропало, нас здають, нас міняють на Сирію, ми всім набридли, правди немає, «вата» нас задушить, корупція непереможна… Коротше: зрада на зраді їде і зрадою поганяє.  Якщо ми, нарешті, не позбудемося цього комплексу жертви – усіма упослідженої і нещасної, то буде нам погано. Перемога не дається будь-кому, в першу чергу тому, хто її не достойний і не вірить в неї. Ми остаточно переможемо лише тоді, коли змінимо ментальний код нації, коли станемо народом переможців, а не вічних «всьопропальщиків».

Звідси і назва книжки – «Перемагають лише переможці».