Сьогодні чытаем беларусаў, отже ми представляємо трьох письменників, які у свою чергу представляють три генерації сучасної білоруської літератури.
Уладзімер Арлов – найвідоміший на сьогодні білоруський письменник – поет, есеїст і перекладач, но перш за все – автор міської прози. Його хвацько закручені і водночас чуттєві урбаністичні наративи чимось нагадують новели Кортасара. На українську його чудово переклав Олександр Ірванець.
Олександр Ірванець: Після відходу Васіля Бикова, мабуть, найсильніший білоруський прозаїк. І поет надзвичайно цікавий. Ще 2005-го року я переклав його збірку повістей та оповідань «Реквієм для бензопилки», її випустило видавництво «Факт». Арлов — гарний стиліст, історик за освітою, і його твори мають той присмак справжньої історичності, навіть коли в них оповідається про авторове дитинство не у княжому, а в радянському білоруському Полоцьку на межі 50-х і 60-х років минулого сторіччя. Арлов відіграє в сучасній білоруській літературі надзвичайно важливу роль, він далеко не просто письменник, він один з «важковаговиків» сучасної інтелектуальної Білорусі.
Прийшов на світ
у рік Змії
згідно зі східним календарем
і в рік смерті Сталіна
згідно з календарем радянським,
під знаком Діви,
у пологовому будинку
навпроти Софійського собору
у Полоцьку;
був таємно охрещений
православним попом,
якого схопив за бороду
й не відпускав,
аж поки не показали
солодкого півника на паличці…
Андрусь Горват – ще не класик, проте обіцяє їм стати. Біографія його варта роману: він працював двірником в Купаловському театрі, спостерігав театральне життя, але одного разу вирішив кардинально змінити все. Він повернувся на Полісся, в рідне село Прудок і відбудував хату свого діда. Записані на селі історії увійшли до книги «Радзіва Прудок», перший наклад (1000 примірників) був розкуплений за два дні.
Ярослава Стріха: Найнесподіваніший бестселер у Білорусі останніх років. Щоденникові записи про те, як у мінського хіпстера, прибиральника театру в червоних штанах, починає прорізатися батьківщина, як горб. Ось він несміливо намагається купувати цигарки білоруською (тільки синій житан, чырвоны ще не наважується). Ось просить передати йому кульочок поліської землі з оказією: «Усё, я цалкам шчаслівы, бо ў мяне ёсць паўкіло палескай зямлі. Яна пахне хвоямі. Калі я хачу дадому, я высыпаю зямлю на газетку і станаўлюся на яе басанож. Заплюшчваю вочы і чую Прыпяць». Аж ось переїздить у дідівську хату десь на глухому Поліссі.
За десятихвилинну паузу в читанні новин устигнете прочитати по кілька днів з життя героя: про те, як село виявляється не романтично-етнографічним, а пропитим електоратом Лукашенка, але ж це все одно своє, й немислимо уявити, що без постійного докладання зусиль усе це перестане існувати, й якийсь важливий зв’язок обірветься.
І нарешті найпопулярніший «білоруський мужчина» Андрій Хаданович. Його поетика ближче за все до «бубабістського жонглювання», отже передмову до збірки «Листи з-під ковдри» у свій час писав Юрій Андрухович.
Андрій Хаданович: «Листи з-під ковдри» – жодних тут поштових відсилок нема, це суто білоруська алюзія. Наша література сучасна ХІХ–ХХ століть починалася з листа Кастуся Калиновського, з передсмертного твору, який називався «Листи з-під шибениці», – твору вельми трагічного. І чомусь карнавальні, іронічні, сміхові традиції були швидко занедбані, і вся наступна література існувала під таким героїчно-барикадним знаком. Для мене «Листи з-під ковдри» – це така аж зірвана на крик Декларація прав приватної людини у поезії. Людини, яка представляє «Я», а не «Ми», не промовляє ні від чийогось імені, не претендує на жодну істину, бо сама цією істиною не володіє.
