Конча-Заспа нагадує на мапі довжелезний зелений язик, який тягнеться на південь від Києва вздовж Дніпра, до неї входять ліси (переважно соснові), парки, селища, незлічені дачі.
Про походження назви «Конча-Заспа» складені найвигадливіші версії. І монголів тут нібито «проспали» руські дружини (чи навпаки). І поляки воїнів Хмельницького. І якийсь Конча заснув та не помітив наближення литовців. І Єкатерина II відправила на вічний сон козаків. Історик Ісаак Мінц записав 3 липня 1962 року, після гостювання в Конча-Заспі: «Легенда гласит, что Кончак дошел до Киева и остановился перед последним переходом. Воины заснули. Киевляне ночью напали на них и перебили. Отсюда, якобы, название Кончак заснул (Конча Заспа). Наличие луга говорит о такой возможности: много травы». Але насправді все простіше, і назва з’явилася від озер Конча (раніше Глушець) та Заспа, які мають свою етимологію.
У XVI столітті землі Конча-Заспи відійшли Видубицькому монастирю і давали, треба думати, непоганий прибуток сіном, деревиною, рибою. До речі про рибу. 1890 року професор-іхтіолог Іван Фалєєв організував у Києві відділ Російського товариства рибництва і рибальства, а базою стало озеро Конча. Рибу тут розводили у промислових масштабах, рибалка була заборонена, і звідси молодь йшла у Дніпро. Низький берег з його щільно переплетеними річечками, рукавами, затоками, озерцями використовували якнайкраще. Пізніше ці багаті води зобразив художник Сергій Григор’єв, про якого розповідь далі.
Сергій Єфремов, історик літератури, писав у щоденнику 3 липня 1927 року: «День перебув на воді. Їздили чималою компанією в Кончу-Заспу (цікава назва!) — заповідник, який пропонують тепер узяти Академії. Це верстов за 20 вниз по Дніпру, за Китаєвом. Невважаючи на деякі подорожні пригоди, вернувсь я додому хоч і пізно вночі, але бадьорий та обвіяний свіжим повітрям. Як мало ми знаємо навіть найближчі околиці, і які вони цікаві й гарні! А ми, як кроти, сидимо по своїх кабінетах та за роботою й носа не маємо часу з них виткнути. Один такий день більше дає в голову і в серце, ніж десятки нікчемних паперів». Цікаво, чи не побачила весела компанія Мавку, яку потім бачив там художник Віктор Зарецький?
Володимир Вернадський відвідав Конча-Заспу у серпні 1928 року, бачився з Шарлеманем та записав свої спостереження: «Вчера вернулся из поездки в Староселье, оттуда назад в Киев, из Киева в заповедник Конча Заспа, там ночевал две ночи. В Конче Заспе (Шарлемань) частью пешком, частью на телегах — превосходная прогулка. <…> Это удивит[ельное] настроение: когда возвращаешься из-за границы — поражает ожидание войны и соотв[етствующая] пропаганда прессы. Реальной опасности нет — но едва ли можно сомневаться, что коммунистическая партия — хорошо ли, худо ли готовится к войне. <…> Шарлемань уверен: в случае объявления войны заповедник Заспа-Конча будет уничтожен». Проте до початку реальної війни було ще далеко, а от над Конча-Заспою вже клубочіли хмари. 1934 року столиця повернулася до Києва, заповідник закрили, натомість тут розпочалося будівництво санаторіїв і дач для вибраних.
Державні дачі роздавалися партійній номенклатурі. Але нас більше цікавлять дачі радянських інтелігентів. Іван Григор’єв, онук Сергія Григор’єва, розповідає, що так зване селище письменників з’явилося у Кончі-Озерній наприкінці 1950-х років після розпорядження Микити Хрущова. Григор’єв купив будинок у письменника Сергія Скляренка, і відтоді до його дачі тягнулися колеги-художники, плекаючи творчий осередок. Тут бували Матвій Коган-Шац, Лев Ходченко, Олексій Шовкуненко та інші. Сам Сергій Григор’єв майже не виїздив до Києва, плідно працював на пленері.
В кожного художника була своя Конча-Заспа, кожен знаходив свою інтонацію, навіть працюючи над одними мотивами. І повінь Шовкуненка була не такою, як повінь Григор’єва, наведена вище, а якась більш велична, урочиста.
1977 року Віктор Зарецький одружився з дочкою Григор’єва Майєю і з тої пори Конча-Заспа стала його майстернею. Закоханий у модернізм, він випробував різні стилі, і ця весна – легкий, увесь насичений вітром та сонцем пуантилізм.
Між тим розслаблена, майже курортна Конча-Заспа мала свій скелет у шафі. Петро Шелест, на той час перший секретар ЦК КП України, писав 18 листопада 1970 року: «Прошло больше девяти дней, как 7 ноября с дачи в Конче-Заспе бесследно исчез сын секретаря ЦК КПУ Борисенко. Жене был 21 год, студент. Была на даче вечеринка молодежи, и вот загадочное исчезновение, и пока бесследно. Борисенко и его супруга просто подавлены таким несчастьем. Стараюсь его всячески поддержать, дал задание дополнительно разработать меры по поиску Жени». Це дійсно була темна, жахлива історія. Микола Борисенко, секретар ЦК України, так і не зміг зрушити розслідування зникнення сина з мертвої точки. Міліціонер, який нібито збив Євгена на дорозі, а потів дострелив та поховав тіло, спочатку зізнався, а далі відмовився від показань. Сам Вольф Мессинг пообіцяв, що хлопець живий, але то була марна надія.
В 70-ті тут сторожував дисидент Микола Руденко. «Микола Руденко, про якого зараз стільки розмов в ефірі, мешкає десь там, на хоздворі санаторію “Конча-Заспа”, – писао Олесь Гончар. – Дружина його, медичка, нібито має там кімнатку. <…> До нього я завжди ставивсь з повагою, він мужня й принципова людина. Один з героїчних оборонців Ленінграда, тяжко був там поранений, весь потрощений». А розмовляли в ефірі про Руденка тому, що 1974 року його виключили з партії за правозахисну діяльність, і далі його чекали роки поневірянь.
Розпад Радянського Союзу, до якого і Руденко приклав руку, приніс паніку у Конча-Заспу. Ще б пак! Ті, хто почувався хазяями світу, втратили високі посади, привілеї, дачі. Але життя йшло, і Конча-Заспа зберегла свій статус заповідника для державних людей. Інженер Володимир Максимов у 1995 році записав розповідь фізика Володимира Тронька, який гостював у дядьки: «Территория там охраняемая. Однако начальство даже там ходит с охраной. Видел, как ходит Кравчук. Впереди метров за 20 идет порученец, т.е. охранник, а метров за 20 сзади — второй. Посредине Кравчук с бульдогом».
Текст: Марина Полякова
