In Kyiv досить молоде видання, але в нас вже є свої традиції. Одна з них – підсумовувати мистецькі події року, зважаючи не стільки на гучне ім’я або бюджет інституції, скільки на оригінальність виставкового проєкту. Отже, огляньмося на дивний рік 2020-й та пригадаємо, ЩО саме відбулося і ЧОМУ та чи інша виставка була важливою для українського мистецтва.
Що? У лютому Аукціонний дім «Дукат» і Національний художній музей України відкрили виставку львівського художника Мирослава Ягоди «Я + GOD = A». Мистецтво Ягоди – складне явище з невизначеними стильовими рамками, когось воно захоплює, когось дратує. Попри різні реакції, воно є значним феноменом і потребує дослідження. Але головна цінність виставки навіть не в цьому.
Чому? «Дукат» і Нацмузей продемонстрували високу виставкову культуру, якої ще доволі бракує Україні. Ретельна кураторська праця, продумана експозиція, зонування, небанальне освітлення, можливість побути наодинці з картиною навіть у натовпі – все це залишило тонкий, багатий глядацький посмак.
Що? У липні Мистецький Арсенал – з третьої спроби через карантинну паніку – відкрив виставку «Відбиток. Українська друкована графіка ХХ–ХХІ століть». Величезна експозиція, що включила роботи понад сотні вітчизняних художників, стала ядром, навколо якого відбувалися лекції, екскурсії, інші просвітницькі заходи.
Чому? Для того щоби йти вперед, треба знати, що лишається позаду. Українська графіка має славні традиції, і минулі десятиліття не один раз давали підстави для гордощів. Не розгубити, а розвинути досягнення, – пафосний девіз цієї виставки.
Що? У вересні Центр сучасного мистецтва М17 показав вишукану виставку одного з найзначніших українських сучасних художників Віктора Сидоренка «Несвоєчасне». Вона вийшла відкритою, дружньою (без загравання) до глядача, але й глибокою.
Чому? Працюючи з механізмами пам’яті, досліджуючи, як враження залишаються з нами назавжди, автор зачепив те, що можна назвати щойно створеним українським архетипом втрати. Безпечальні світлини з морського відпочинку раптом «тягнуть» на себе спогади про вкрадене південне узбережжя, про той галасливий, брудний рай, до якого ми вже не повернемося.
Що? Також у вересні Музей Ханенків зробив виставку, яку не соромно було б показати у будь-якому світовому музеї – Матвій Вайсберг представив живопис і графіку, яка не програвала поряд з авторитетами, а навпаки створювала нові змісти.
Чому? Поряд – у буквальному сенсі, бо музей і кураторка – Олена Живкова наважилися на майже небувале: розмістили роботи сучасного художника в постійній експозиції, навіть звільнивши для цього місце. І сталася магія, уважні «штудії» Вайсберга заговорили через століття з майстрами минулого.
Що? В жовтні в залі «Хлібня» Софії Київської пройшла виставка «Зір», результат спільного пленеру Олени Придувалової та Олексія Аполлонова в арт-резиденції ArtCamp (село Димерка).
Чому? Зазвичай після років учнівства та експериментів художник зупиняється на одному виді мистецтва, на якійсь конкретній техніці. Спробувати щось нове – це завжди корисно для творчого розвитку, і Придувалова з Аполлоновим під керівництвом кераміста Гії Міміношвілі продемонстрували, що може зробити талановитий живописець зі шматком глини.
Що? У листопаді ЦСМ «Білий Світ» вигадав таке, чого раніше й не бувало – виставку-аукціон «Стінка на стінку». Семеро відомих українських художників створили по сім робіт, виставили їх у спільному проєкті, а потім… обмінялися картинами.
Чому? Наприкінці виставки автор ідеї Олександр Янович перевісив роботи так, що все у домі змішалося: Шерешевський з Кришовським, Атоян з Аджинджалом. І виявилося, що виставка розповідає не стільки про те, які в нас є хороші та сміливі художники, скільки про вагомість контекстів, від гри з якими відкриваються нові глибини.
Що? Чесно кажучи, останню виставку вибрати було важко, бо всі провідні київські галереї гарно працювали, намагаючись тримати марку у чумний рік. Тож пригадаймо найзухваліший проєкт, який міг сколихнути навіть Париж, – провокаційну виставку «Музей сучасного мистецтва України», створену молодими художниками, які винаймають майстерні в стінах Київського інституту автоматики.
Чому? Художники не тільки до кінця витримали інтригу, заманивши київську «фуршетну» тусовку кудись у темні лук’янівські хащі на відкриття «Музею сучасного мистецтва», але й показали дійсно якісну (дуже веселу) виставку оммажей. І за сміхом підняли надзвичайно важливу проблему – відсутність інституції, яка буде послідовно збирати й вивчати актуальне мистецтво України. Бо без неї, може статися, ми назавжди залишимося на узбіччі світового мистецького процесу.
Текст: Марина Полякова
