У пошуках української графіки, довга дорога додому, птахи, що вимерли, – Марина Полякова запрошує на київські виставки наступного тижня.
Мистецький Арсенал (вул. Лаврська, 12)
Арсенал відкрив з третьої спроби багатостраждальну виставку, присвячену українській друкованій графіці XX–XXI століть. Півтисячі робіт понад сотні авторів демонструють вітчизняну графіку в її розвитку: стильову еволюцію, розмаїття художніх засобів, тематичні вподобання. Експозиція поділена на три блоки. Перший має назву «У пошуках нових сенсів», до нього увійшли роботи, створені на зламах епох, і тут поряд бойчукісти та сучасний графік Тарас Ковач. Як вони співвідносяться? Перенесімо теорію наукових революцій Томаса Куна на художній процес і спробуємо побачити нові парадигми, які приносив кожний такий переворот. Другий блок, «На межі дозволеного», демонструє графіку радянської України – експерименти, на які можна було наважитися в цензурних рамках. Третій блок має загадкову назву «Інфінітивна графіка», інспіровану творчістю Олександра Аксініна. Інфінітив з латинської – «невизначений», і роботи в цьому розділі не мають політичного або громадського забарвлення, це не вкорінене в конкретному часі мистецтво заради мистецтва, гра заради гри, наприклад, те, що роблять Interesni Kazki. Попри велику ретроспективну цінність виставка, насамперед, про сьогодення, про той стан, у якому зараз перебуває українська графіка.
Щербенко Арт Центр (вул. Михайлівська, 22 в)
Саме там, у сфері чистого мистецтва, в інфінітивному над-просторі, живе художник Василь Бажай. Його нефігуративні полотна неможливо прив’язати до конкретного часу, це, так би мовити, ідеї, які завжди існують десь далеко-високо, видимі лише філософам. А Василь Бажай вміє ту ідею схопити за хвіст та унаочнити. 2016 року художник теж виставлявся в цій галереї, тоді, як і зараз (хоч і по-іншому) він змінював простір своїми полотнами. Для автора тут все просто – живопис не існує окремо від перформансу. Бажай свої роботи «слухає» та «чує» їхні голоси.
Gallery 83 (вул. Тарасівська, 3 а)
Почнемо здалеку. 2016 року вийшла стрічка «Лев» про індійського хлопчика, який загубився в дитинстві. Ставши дорослим, він, невідступно думаючи про загублений дім та родину, годинами блукав гугл-мапою, намагаючись знайти у величезній країні те крихітне містечко, де народився, ту дорогу, той будинок. Ця історія раптом пригадується на виставці робіт Елізи Мамардашвілі, хоч тут не йдеться про загублених дітей. Але оцифрування сімейної хроніки, з якого почався проєкт, – хіба це не спроба повернутися туди, де ти був ще до того, як народився? Хіба не пошук дороги, яка веде до рідного дому, неважливо, там ти виріс, чи в іншому місці? І тут, художниця права, не може бути чітких контурів та будь-якої однозначності. Тільки розмиті силуети, глухі голоси, слова напівзнайомої мови, квіти, що колись були повні сонця, а тепер стали тінями, синій чи то вечір, чи то дим…
Національний музей «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська, 9)
Музей на радощах відкрив аж дві великі виставки. Виставка перша – літня, співуча – про птахів. Не тільки з фондів музею, а і з приватних колекцій, не тільки живопис, а і графіка, дрібна пластика, фарфор. Гарненькі пташки неймовірної блакиті, розкішні павичі, хижі стерв’ятники, по яких з лука стріляє кентавр, навіть птахи, які вже вимерли: різнодзьоба гуйя, папуга чубатий маврикійський, зозуля Делаланда…
Виставка друга – присвячена портретам і автопортретам, і тут теж не тільки живопис. Врубель, Перов, Серебрякова, Кустодієв та багато інших художників, з якими приємно привітатися та пошепки поговорити: «От бачте, що в нас робиться – карантин, дощі, мітинги…». Виставки триватимуть до 31 липня.
