Київська художня школа, більш відома як Республіканська середня художня школа імені Т. Г. Шевченка, була заснована в 1930-ті роки, але з’явилася вона не на порожньому місці.

Першу в Києві приватну «Публічну методичну школу живопису» 1850 року відкрив художник з гучним іменем Наполеон Буяльський, який десять років вчився за кордоном. До 1858 року вона проіснувала на вул. Кадетській, хоча учні якось не трималися. Буяльський скаржився, що йдуть геть не тільки через бідність, але й через розчарування: «узнав на опыте, что изучение живописного искусства требует много времени и серьезного занятия, от него отстали».

Справжнім стовпом мистецької освіти можна вважати Київську рисувальну школу, відкриту 1875 року художником Миколою Мурашком. З неї вийшли Олександр Мурашко (небіж Миколи Івановича), Валентин Сєров, Казимир Малевич, Іван Їжакевич, Микола Пимоненко (пізніше викладач у школі) та багато інших. 1901 року замість школи, яка вже не відповідала викликам сучасності, були створені спочатку тимчасові класи живопису, малювання й креслення, а потім Київське художнє училище (вул. Бульварно-Кудрявська, 2).

Початок 1930-х років був періодом – після революційно-авангардної вольниці – широкомасштабного ідеологічного наступу на мистецтво, отже й художня освіта мала бути уніфікованою, ідейно виваженою, базованою на соцреалістичному методі відтворення дійсності. 1934 року в Ленінграді була заснована Початкова школа рисування, яка через два роки перетворилася на десятирічну Середню художню школу (СХШ), підпорядковану Комітету у справах мистецтв РНК РРФСР. 1938 року така ж школа відкрилася у Києві, а 1939 року – у Москві. У 1977-му подібних СХШ при художніх вищих навчальних закладах у державі було сім.

Відбір обдарованих дітей, майбутніх учнів Київської художньої школи, йшов 1937 року, тоді ж розпочалося зведення величної будівлі для 250 учнів за проєктом Йосипа Каракіса (зараз у ній Національний музей історії України). Щоправда, спочатку планували оселити художників на вул. Б. Хмельницького, там, де тепер знаходиться «Київпроєкт», але потім відвели місце просто-таки царське, на Старокиївській горі біля фундаментів Десятинної церкви (хоч Каракіс був проти такого варварства), звідки відкривалися неймовірні краєвиди.

Умови праці київських юних художників геть не можна було порівняти з нужденним життям московських, яких заселили до старої незручної будівлі: «Небольшие темные комнаты, коридоры, узкие и темные; отопление печное, дровяное. Лучшие по свету и величине две комнаты 3-го этажа, занятые под живописные мастерские, дают возможность заниматься живописью не больше 4-х часов в день при дневном свете…» Але, на жаль, у «храмі» Каракіса відбувся тільки перший випуск 1940 року – далі була війна, мобілізація, евакуація…

Проте за німецької окупації підготовка художників, хоч і на інших ідейних засадах, не припинилася. Так, «Львівські вісті» 9/10 листопада 1941 року писали: «Київська художня школа (Велика Володимирська № 2), що при совєтах була єдиною в Україні, готується до навчального року. Підбираються педагогічні кадри, складаються плани, програми, тощо». Шкільна історія того періоду – предмет майбутнього дослідження.

Через три місяці після звільнення Києва від нацистів, у лютому 1944 року, СХШ знову розпочала роботу, щоб більше не зупинятися до сьогодні. Того ж року вона була переведена на вул. Смирнова-Ласточкіна (Вознесенський узв.), а 1968-го стала Республіканською та оселилася біля Сирецького парку. Кадри для школи готувалися у Київському художньому інституті, от на світлині майбутні викладачі (зліва направо) Юрій Золотов, Михайло Попович, Євген Гончаренко та професор Іларіон Плещинський наприкінці 1950-х.

1978 року РХСШ святкувала сорокалітній ювілей, про що навіть написав журнал «Юный художник». Стаття «Как мы учимся, как работаем» за підписом директора школи О. Музики (який дуже багато зробив для закладу і залишив добру пам’ять) була «правильною». Учні надихалися походами по місцях бойової та трудової слави, екскурсіями на будівельні майданчики, шефством над школами в селах Галайки й Ненадиха, де проходила практика, вели гуртки малювання при ЖЕКах, а також радісно готувалися до XVIII з’їзду ВЛКСМ. Проілюстрували статтю роботою Тимура Масаутова – з пленеру на будівництві.

Втім, історію школи будуть писати не тільки за офіційними документами, але й за живими, неформальними спогадами тих, кого художник Матвій Вайсберг називає «поколінням РХСШ».

Матвій Вайсберг: «С пятого по одиннадцатый класс я учился в художественной школе РХСШ. Школа была действительно художественная, во всех отношениях. Завуч школы Семен Алексеевич с некоторыми проявлениями художеств боролся. Так, например, в актовом зале, состоялась организованная им выставка разрисованных учениками во время уроков парт. По замыслу завуча, выставка должна была позорить авторов рисунков, но, подобно известной выставке “дегенеративного” искусства, экспозиция разрисованных парт в актовом зале школы стала пользоваться бешеной популярностью среди школьников и гостей РХСШ, в связи с высокой художественной ценностью представленных на ней экспонатов. … на одной из парт простой шариковой ручкой была изображена канадская сборная профессионалов по хоккею, образца 1972 года, в полном составе. Семен Алексеевич А-в, который, согласно упорным слухам, во время войны служил в СМЕРШе, выставку быстро свернул».

Пинхас (Павло) Фішель: «Анатолий Емельянович Михайлюк в требованиях сугубого реализма был неумолим. … Через полгода подросткового эстетического противостояния с Михайлюком у нас неожиданно обнаружилась общая тема – АНТИСОВЕТЧИНА!

Он был антисоветчиком в силу внутренней честности и любви к Украине, а я просто был мальчиком из интеллигентной семьи, любивший разговоры взрослых. Мы подружились! Теперь он частенько вызывал меня в коридор под предлогом обсуждения эскизов, и там мы обсуждали советские политические реалии, используя многозначительные вздохи и подмигивания. Так же вдруг Анатолий Емельяныч изменил отношение к моей живописи, предполагая везде в ней политический подтекст. У нас было задание написать автопортрет. Я задумал что-то романтическое. Закутался в черный мамин шарф (шарф – труба, тогда такие были в моде), покрывавший голову и нижнюю часть лица. На заднем плане изобразил мачты и алые паруса. В образе читалось что-то между бедуином и капитаном дальнего плаванья. Работа была дописана в ночь перед худ. советом в РХСШ, на который должны были приехать какие-то бонзы из министерства. В ряду с другими вешаю свой автопортрет, отхожу на минуту, а его уже нет. “Емельяныч, за шкаф спрятал”, – говорят одноклассники. Нахожу Михайлюка. Требую объяснений!

Михайлюк. Я ж тебя спасаю!

Я. ????

Михайлюк. Не поймут они тебя!

Я. Что ж там не понять? Корабль, романтика…

Михайлюк. Ну предо мной можешь не шифроваться. Я сразу понял твое произведение! ТЫ НАПИСАЛ СЕБЯ БЕЗ РТА НА ФОНЕ КРАСНОГО ЗНАМЕНИ! Не поймут они тебя!»

З РХСШ вийшли ті, хто творив і сьогодні творить мистецтво України: Алла Горська, Андрій Александрович-Дочевський, Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Олег Тістол, Олександр Животков, Віталій Призант (його батько Лев Призант  теж був викладачем), Кирил Проценко, Владислав Шерешевський та багато інших. Якось у Фейсбуці провели неформальне опитування – хто з випускників найбільш харизматичний? Переміг Лесь Подерв’янський.

Текст: Марина Полякова 

Зображення з відкритих джерел