Є такі люди, які вміють розповідати про лінгвістику просто і дотепно. В школі цього не розкажуть, там треба зубрити правила, відшукувати корені, боротися з відмінюванням… Зненавидіти все, так і не зрозумівши, яка велика, неймовірно цікава історія постає за звуками й літерами, цеглинками мов.
Ольга Дубчак, кандидатка філологічних наук, літературна редакторка, створила книжку «Чути українською» для того, щоб розповісти про таємниці української мови. Всі ми знаємо, що вона солов’їна, але чому? Чому ми пишемо і вимовляємо так, а не інакше? Які мовні закони створили наш шиболет «лисиця з’їла паляницю»?
Написана книжка без важкої науковості (інколи навіть занадто грайливо, на межі), але ж зрозуміло, що за тим постає великий масив знань, перетворений авторкою у приємне читання для широкого загалу.
Ольга Дубчак. Чути українською. Київ, Віхола, 2020
Тож людство викинуло приголомшливого еволюційного коника й дійшло геніального висновку: фіксувати всі можливі поняття, явища й загалом усю навколишню дійсність окремими малюнками, ієрогліфами чи позначками щонайменше непродуктивно, а щонайбільше – нерозумно. «Оптимізація часу, інтелектуальних ресурсів і відповідність запитам споживача – запорука успішного розвитку людства, шановні друзі», – заявили фінікійці і… створили алфавіт. Цим вони немовби ненав’язливо натякнули решті людей на планеті, що інформацію передавати можна і за допомогою дуже невеликої кількості графічних знаків (літер), які і запам’ятовуються легко, і ресурс використання мають необмежений. Справді, попри те, що букв у алфавітах небагато, їхні можливості нескінченні, як Всесвіт: поєднані між собою, вони утворюватимуть таку кількість слів, яка буде потрібна, і кінця-краю тим словам не буде.
Отже, фінікійці попросили людство потримати їхнє пиво, неспішно взяли в руки черепок і нашкрябали на ньому якісь невибагливі козюльки. Їх було лише 22. «Хм, – подумало людство, – чого ж мені більше хочеться: зазубрити п’ятдесят тисяч химерних ієрогліфів чи запам’ятати два десятки малесеньких козюльок – і полетіти в космос?». Для давніх греків відповідь була очевидною, тому вони, підібравши щелепу з підлоги, попросили дати їм фінікійський алфавіт (просто подивитися, шо таке!), принесли його додому, розштовхали з напівдрімоти своїх сократів і арістотелів, додали в нього букви на позначення голосних (у фінікійців були лише приголосні), трошки домалювали, покреслили – і понеслося.
Зараз вам може здаватися, що несеться по всьому світу і мов, у яких немає алфавітів, не буває. Але це зовсім не так. На жаль, не для всіх народностей на планеті Земля це питання закрите: у світі є людські спільноти, у яких досі немає писемності, тож і букв, відповідно, теж немає. І це, поза всяким сумнівом, свідчить, що в космос вони полетять дуже нескоро.
Але нам пощастило – у нас писемність є. І бажання колонізувати Марс – також. Лишилося небагато: космічний ВВП, нульова корупція і свідомий та чесний уряд. Хоча видається, що винайти нову писемність українцям буде легше.
Отже, людство винайшло букви – і почалася справжня культурна революція зі своїми побічними ефектами: грамотами, освітами, домашніми завданнями і двійками в щоденнику за техніку читання. Працедавці всіх українських філологів Кирило та Мефодій принесли на нашу землю кирилицю, а пращури довго й наполегливо на її основі розробляли власну абетку.
Проте є гіпотеза, що до її творення доклалася і глаголиця, яка нібито існувала тут до приходу Кирила та Мефодія. Історики мови ламають списи на питанні, що ж було раніше – глаголиця чи кирилиця, але ми такого не робитимемо. Просто визнаймо, що глаголиця – гарненька, а кирилиця – практичненька. Рюшики на літерках малювати цікаво, але довго, а руським князям, особливо Ярославові Мудрому, займатися цим не було коли, треба було нести освіченість у маси, ще й половцям дулі крутити при цьому.
Абетка (алфавіт, азбука) – це розташована в певному порядку сукупність літер, що застосовуються для запису певної мови. І саме з вивчення абетки ми зазвичай починаємо вивчення мов – і рідної, і іноземної.
