Під скромною обкладинкою цієї маленької книжечки ховається скарб. Видана два роки тому, вона вже розходиться, але десь ще можна її вхопити за хвостик.
Тут постає живим Київ 1930-х, 1960-х, 1980-х, населений дивовижними, неймовірно талановитими людьми, засаджений прекрасними деревами й квітами. Катерина Рапай, гілочка творчої династії, взяла від батьків, Миколи Рапая та Ольги Маркіш-Рапай, талант художника, від діда Переця Маркіша хист до письменництва, від бабусі Зінаїди Йоффе уважність до слова. І її родинні історичні розвідки, її мемуари про власну київську молодість – це література.
Чи могли знати Сергій Параджанов або Григорій Гавриленко, що маленька Катруся, з якою вони щедро ділилися своїм теплом, виросте і – коли вже не буде на світі ні одного, ні другого – напише про них так: уважно вдивляючись в їхні обличчя через роки, не ховаючи складних рис характеру, з тугою й коханням? Перші київські роки Катя Рапай провела у квартирі Георгія Якутовича на Кудрявській вулиці, у вигаданій республіці Віа дель Корно. І чи думав Якутович, що в її очах він залишиться великим артистом – котрий перелякав дітей, Катю і свого сина Серьожу, коли взявся вчити, як треба вдовиці оплакувати загиблого князя Ігоря?
Єврейські українські містечка, столичний бурхливий Харків, завмерлий від жаху Київ 1937 року, сонячне кубанське село, гостинна хрущовка Параджанова над проспектом Перемоги, Ботанічний сад у квітах, засніжені новорічні Карпати – Катерина Рапай неспішно пересипає подробиці, й кожна з них блищить, немов коштовність.
Катерина Рапай. Подвійна експозиція. Київ: Дух і Літера, 2019
Вони всі були нашими батьками – ті, в кого були ми, діти, й ті, у кого не було – художники, скульптори, письменники, актори молодої пори їхнього життя. Всі вони однаково пестували нас, любили і неймовірно не помічали нас, як рівних, поруч із їхніми гарячими розмовами і суперечками. В усьому цьому прекрасному бедламі, щоденних бенкетах, танцях до упаду під наймодніші музику, дядя Гриша (Григорій Гавриленко. – In Kyiv) був точкою відліку світлої постійності й рівноваги.
Завжди у білосніжних сорочках або світлих в’язаних светрах, завжди з гарно виголеною головою, що ідеально блищала, в окулярах, що блищали кришталем товстих скелець, із запахом свіжості і трохи тютюну, з м’яким хриплуватим голосом, повсякчас готовий писнути по-дитячому й розреготатися. Ми, малі, щодуху кидались до нього на шию, спину, плечі. Він був сильний та спритний і, насамперед, по черзі виконував з нами улюблений фокус – треба було, склавши долоні замком, просунутий їх, зігнувшись, назад між коліньми, а він хапав міцно за цей замок і висмикував, як ріпку, і хух! – перекид… Після всіх трюків були бесіди з нами, не пам’ятаю, про що, але завжди про найцікавіше. Всі нас любили, але з Гришею було абсолютно спокійно і дуже особисто. Що він таке знав про дітей ніколи не мавши власних – нічого спеціального, просто не мав для нас окремого голосу, окремих тем, окремого виразу обличчя – нічого такого, що викликало б сумнів у достовірності розмови. І дуже багато любові.
Я виросла з його картинками. У кімнаті сина висить маленький півник. Ніхто б, напевно, не впізнав у ньому руку Гриші. Рамочка намальована безпосередньо на склі, як на народних картинках. Ласкавий підпис внизу. Перший подарунок мені. Звідтоді щороку. Вони тепер зі мною, його дівчатка, я без них не можу. Був ще обов’язковий подарунок на кожне велике свято – його листівка, частіше за все намальована пером на гарному картоні, або чудовому папері з красивим поліграфічним написом. Усі вони надсилали одне одному свої листівки, але, передусім, графіку. Це важко уявити тепер, коли по всьому світу Інтернетом розходяться вигадані кимось дурнуваті картинки з фокусами, усім – одна й та сама.
