У книзі Івана Черненка «Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога» ми маємо можливість побачити медичну систему очима лікаря. Цей ракурс завжди обивателю цікавий, тому що медицина – сфера закрита, для посвячених, для тих, хто опанував величезний корпус знань, хто щодня, залишаючи осторонь особисте, виходить на боротьбу з хворобами та допомагає людям. Ну, це ми про ідеального лікаря, звісно, зустріти якого – велике пацієнтське щастя. І ідеальну медицину. І ідеальну систему навчання, яка продукує висококласних спеціалістів без хабарів і блату.

Іван Черненко ж, молодий лікар-анестезіолог Роздільнянської ЦРЛ на Одещині, пише про те, як воно є насправді. Запевняючи у перших рядках, що «Сміх у кінці тунелю» не документальний роман, а фантазія, витвір художнього мистецтва, – і ми удаємо, що віримо. Разом із юним ідеалістом ми вступаємо до медичного вишу і проходимо його шлях: дивуємося, сміємося, розчаровуємося, дорослішаємо. Тематично ця книга постає в один ряд з автобіографічними творами лікарів, наприклад, британського нейрохірурга Генрі Марша. До речі, коли Марш приїздив до України, щоб консультувати наших нейрохірургів, деякі реалії його шокували. Можливо, якісь відповіді на питання, чому в нас так (було і триває), знайдуться у книзі Черненка.

Іван Черненко. Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога. Київ: Віхола, 2021

Книжка, яку ви тримаєте в руках, народилася спонтанно з уривків історій та спогадів. Я часто твердив, що колись напишу її, щоб відобразити на папері прожите. Мабуть, настав час виконати обіцянку. Не знаю, чи висока літературна цінність написаного, чи лежатиме книжка на полиці, припадаючи пилом, але сподіваюся, вам хоча б буде цікаво.

Деякі історії вам здадуться смішними, деякі трагічними, а часом і неймовірними. Це історії про людей, про любов і смерть, про реалії медичної системи. Про шляхи, які проходить наївний мрійник, щоб стати лікарем. Про людське, занадто людське.

Я не мудрував із закрученням сюжету, тому розташував все в хронологічному порядку – від університету до пандемії, від безтурботності до відчаю.

Хай якою важкою час від часу вам видаватиметься розповідь, хай як сумно буде від деяких історій, знайте: у житті завжди є місце надії й радості, як і у цієї книжки в кінці, а тому дочитайте. Істинне щастя – у дрібницях.