«Убивці вбивали, тому що були навіжені й лихі та одержимі безумною та лихою ідеєю…» Ні, ці слова стосуються не російських загарбників, які сьогодні вбивають Україну, а нацистів, котрі придумали, що є народи кращі та гірші. У книзі британського соціолога польського походження Зиґмунта Баумана «Модерність і Голокост» досліджується трагедія європейського єврейства, але не в традиційному напрямку. Бауман, шукаючи відповідь на питання, як такий жах міг статися у розвиненій Європі XX століття, запропонував розглядати Голокост як вікно, через яке можна вдивлятися у модерність та намагатися зрозуміти, чому вона ховає у собі таких драконів.

Цивілізація була у той час не слабкою, доводить Бауман, а навпаки дуже сильною, і коріння геноциду – у самій природі модерності. У тому, що модерність створює штучний суспільний порядок, ставить науку на службу соціальній інженерії, має розвинену бюрократичну систему і необмежені можливості для пропаганди тих чи інших ідей. Бауман пішов з життя 2017 року і не встиг побачити, як його ідеї підтвердилися 2022-го.

Зиґмунт Бауман. «Модерність і Голокост». Дух і Літера, 2022

Написавши історію свого життя у гетто і під час переховування, Яніна дякувала мені, своєму чоловікові, за те, що впродовж двох років, поки вона писала цю книжку, я мирився з її тривалою відсутністю, оскільки в той час вона знову жила у світі, «який не був його світом», тобто моїм. І справді, я втік від того світу жахів та жорстокості, коли він уже сягнув найвіддаленіших куточків Європи. І я, як і багато моїх сучасників, так і не намагався дізнатися більше про нього після того, як він зник з лиця землі, залишившись лише у невідступній пам’яті й незагоєних ранах тих, кому він зашкодив або позбавив близьких.

Звісно, я знав про Голокост. Моє уявлення про нього було таким самим, як і в багатьох інших людей мого покоління або молодшого: це жахливий злочин, який злочинці заподіяли безневинним людям. Світ розділився на навіжених убивць і безпорадних жертв. Багато інших людей, коли мали змогу, допомагали жертвам, але все ж у більшості випадків не могли цього зробити. У тому світі убивці вбивали, тому що були навіжені й лихі та одержимі безумною та лихою ідеєю. Жертви йшли на бійню, тому що не могли зрівнятися з ворогом за могутністю та зброєю. Решта світу тільки й могла з болем і збентеженням спостерігати за цим, знаючи, що кінець людським стражданням зможе покласти лише остаточна перемога союзницьких армій антинацистської коаліції. Моє уявлення про Голокост, ґрунтоване на всій цій інформації, нагадувало якусь картину на стіні: охайно обрамлена, вона мала вирізнятися на фоні шпалер і бути виразно відмінною у порівнянні з рештою предметів інтер’єру.

Прочитавши книжку Яніни, я почав міркувати про те, як багато всього не знав чи, швидше, не думав про це так, як належало б. До мене дійшло: я насправді не розумів, що ж сталося у «світі, який не був моїм». Те, що відбулося, було надто складним, щоб пояснювати це у такий простий і зручний для розуму спосіб, якого, як я наївно вважав, було достатньо. Я зрозумів, що Голокост був не лише зловісним і жахливим, але й таким, що його дуже нелегко осмислити у звичний, «пересічний» спосіб. Ця подія була зашифрована в особливий спосіб, тож аби зрозуміти її, спершу потрібно було розшифрувати.

Я захотів, щоб історики, соціологи й психологи роз’яснили мені це. Узявся вивчати книжкові полиці, на які ніколи раніше не зазирав, і з’ясував, що вони вщент забиті детальними історичними дослідженнями й глибокими богословськими трактатами. Там також було кілька соціологічних праць — гарно написані, професійні дослідження. Назбирані істориками свідчення були величезні за обсягом і приголомшливі за змістом. Вони містили глибокий і переконливий аналіз. У їхньому викладі Голокост, поза будь-якими сумнівами, постає не як картина на стіні, а швидше як вікно, подивившись в яке, можна побачити багато речей, що в іншому випадку лишилися б невидимими. І ті речі, які там можна побачити, є вкрай важливими не лише для злочинців, їхніх жертв і свідків, а й для всіх тих, хто живе сьогодні й сподівається лишитися живим і завтра. Мені зовсім не сподобалося те, що я побачив у цьому вікні. Однак, чим депресивнішим був краєвид, тим більше я переконувався, що людина, відмовляючись дивитися в це вікно, наражається таким чином на небезпеку.

А втім, я і сам раніше не дивився в це вікно й не відрізнявся у цьому від своїх колег-соціологів. Як і більшість моїх колег, я вважав, що ми, експерти із соціальних наук, можемо у найліпшому разі висвітлювати події Голокосту, але це вже точно не той предмет, який стосується наших сучасних проблем. Я вважав (за замовчуванням, а не внаслідок міркувань), що Голокост був порушенням нормального перебігу історії, раковою пухлиною на тілі цивілізованого суспільства, тимчасовим божевіллям серед суцільного здорового глузду. Тож я міг презентувати своїм студентам картину нормального, здорового, розсудливого суспільства, залишаючи історію Голокосту спеціалістам із патологій.

Моїй самовдоволеності, як і самовдоволеності моїх колег-соціологів, надзвичайно сприяли (хоча нас це не вибачає) специфічні способи привласнення й використання пам’яті про Голокост. У свідомості широкої громадськості глибоко засіло уявлення про те, що це була трагедія, яка відбулася з євреями і тільки з євреями, а отже, від решти очікувалося розкаяння, співчуття, можливо, вибачення, але не більше того. Євреї та неєвреї знову і знову розповідали про те, що це колективна власність євреїв (і лише євреїв), яку потрібно залишити тим, хто уникнув розстрілів і газових камер, а також нащадкам розстріляних і вбитих газом, щоб вони її ревно охороняли. Зрештою, обидві позиції — «зовнішня» й «внутрішня» — доповнювали одна одну. Деякі самозвані речники загиблих навіть дійшли до того, що розповідають про злодіїв, які намагаються вкрасти Голокост у євреїв, «християнізувати» його або просто розчинити унікальний єврейський характер цієї події у якомусь невизначеному «гуманізмі». Єврейська держава намагалася використати трагічні спогади як засвідчення своєї політичної легітимності, охоронне свідоцтво для своєї політики в минулому й майбутньому, а головне — як аванс для тієї несправедливості, яку вона сама може чинити. Кожна з цих позицій, виходячи з власних причин, доклалася до того, що Голокост у масовій свідомості став сприйматися як виключно єврейська справа, яка мало що вартує для інших людей (включно з євреями як представниками людства), змушених жити в модерний час і бути членами модерного суспільства. Лише нещодавно один освічений і вдумливий друг змусив мене усвідомити, наскільки значним і небезпечним є зведення Голокосту до особистої травми й образи лише одного народу. Я поскаржився йому, що не знайшов у соціології якихось універсально важливих висновків з досвіду Голокосту. «Це й не дивно, — відповів мій друг, — зважаючи на те, скільки серед соціологів євреїв».

Про Голокост можна прочитати під час роковин, які організовуються для вшанування жертв здебільшого перед єврейською авдиторією, і про них повідомляють як про події з життя єврейської спільноти. Університети запровадили спецкурси з історії Голокосту, проте вони викладаються окремо від курсів із загальної історії. Голокост часто визначають як особливу тему єврейської історії, котра має власних спеціалістів, професіоналів, які зустрічаються й читають лекції один одному на спеціальних конференціях та симпозіумах. Однак їхня вражаюче продуктивна й надзвичайно важлива робота зрідка вливається до основного напряму академічних досліджень і культурного життя загалом — десь так само, як це буває з більшістю спеціалізованих інтересів у нашому світі спеціалістів та спеціалізацій.

Коли ж це все-таки відбувається, то публіка найчастіше отримує знання про Голокост у відредагованому, а отже, втішному вигляді. Коли це знання гарно перегукується з поширеною міфологією, воно може вивести людей зі стану байдужості до людської трагедії, але не зі стану самовдоволеності, як це сталося з американським телесеріалом, що називався «Голокост»: вихованих і чемних докторів та їхніх рідних (дуже схожих на ваших бруклінських сусідів) з високо піднятими головами, сповнених гідності й морально незаплямованих, вели до газових камер відразливі нацистські виродки, яким допомагали грубі й кровожерливі слов’янські селюки. Девід Роскіс, проникливий і надзвичайно співчутливий дослідник реакції євреїв на цей Апокаліпсис, звернув увагу на мовчазну, але невтомну працю із самоцензури. І таким чином «схилені до землі голови» — рядок із вірша, написаного в гетто, у пізнішому виданні замінили на «голови, підняті з вірою». «Що більше прибиралося сірих відтінків, — робить висновок Роскіс, — то більше Голокост як архетип міг набути своїх особливих обрисів. Загиблі євреї ставали абсолютним добром, нацисти та їхні поплічники — абсолютним злом». Коли Ханна Арендт припустила, що жертви варварського режиму, можливо, також загубили частину своєї людяності на шляху до загибелі, її мало не заклювали через обурення.

Голокост дійсно був єврейською трагедією. Хоча євреї й не були єдиною групою, яка зазнала «особливого ставлення» з боку нацистського режиму (6 млн євреїв були серед понад 20 млн осіб, знищених за наказом Гітлера), лише вони були приречені на тотальне винищення, і для них не відводилося місця у «Новому порядку», який Гітлер мав намір встановити. Навіть попри це Голокост не був лише єврейською проблемою і не був лише подією в єврейській історії. Голокост з’явився і відбувався у нашому модерному, раціональному суспільстві, коли наша цивілізація сягнула високого рівня розвитку, а культурні досягнення людства сягали вершини, і тому це проблема цього суспільства, цивілізації та культури. З цієї причини самозцілення історичної пам’яті, яке відбувається у свідомості модерного суспільства — це дещо більше за зневагу, що ображає жертв геноциду. Це також ознака небезпечної та потенційно самовбивчої сліпоти.

Цей процес самозцілення не обов’язково означає, що Голокост узагалі зникає з пам’яті. Багато знаків указує на протилежне. За винятком невеликої кількості голосів ревізіоністів, які заперечують реальність цієї події (здається, що хоч і ненавмисно це лише додає загальної обізнаності щодо Голокосту завдяки сенсаційним заголовкам, які провокують ревізіоністи), жорстокість Голокосту і його вплив на жертв (а особливо на тих, хто вижив), здається, викликає дедалі більший інтерес у загалу. Подібні теми стали майже обов’язковими (хоча здебільшого й другорядними) сюжетними лініями у фільмах, телевиставах або романах. А втім, майже немає сумнівів у тому, що самозцілення відбувається завдяки двом взаємопов’язаним процесам.

Перший процес — це зведення історії Голокосту до статусу особливої індустрії, яку лишили обмеженому колу спеціалізованих наукових інститутів та фундацій, що організовують власні конференції. Частим і добре відомим наслідком такого розгалуження дослідницьких дисциплін є те, що зв’язок між новою спеціалізованою та основною галуззю дослідження слабшає. Інтереси й відкриття спеціалістів нової галузі, а також розроблена ними термінологія та образність мало впливають на основну дисципліну. Часто буває ще й так, що подібне відгалуження означає зникнення делегованих спеціалізованим інститутам дослідницьких інтересів з ядра дисципліни. Вони, так би мовити, партикуляризуються й маргіналізуються, втрачаючи на практиці, якщо не в теорії, значення для дисципліни загалом, а основна галузь досліджень звільняється від обов’язку надалі перейматися цим відгалуженням. Отже, ми бачимо, що водночас із тим, як обсяг, глибина і якість спеціалізованих досліджень з історії Голокосту швидко зростає, місце й увага, присвячені їй у загальних дослідженнях модерної історії, залишаються незмінними. У будь-якому разі нині простіше відмовитися від потреби у глибокому аналізі Голокосту, прикрившись доволі довгим списком дослідницьких праць.

Другий процес — уже згадане вихолощення образу Голокосту в суспільній свідомості. Публічно доступна інформація про Голокост надто часто асоціюється з церемоніями вшанування пам’яті та урочистими настановами, які виголошуються на цих церемоніях. Події такого штибу хоча й важливі в інших аспектах, проте майже нічого не можуть запропонувати, коли йдеться про глибокий аналіз досвіду Голокосту і поготів про його неприємні й тривожні сторони. Окрім обмеженого аналізу, ще менше до суспільної свідомості доносять неспеціалісти й загальнодоступні ЗМІ.

Коли загал закликають замислитися над найстрашнішими питаннями «Як таке жахіття стало можливе?, «Як воно могло відбутися в серці найцивілізованішої частини світу?», його спокій і врівноваженість зрідка вдається порушити. Обговорення провини маскується під аналіз причин. Нам кажуть, що коріння цього жахіття треба шукати й можна знайти у Гітлеровій одержимості, запопадливості його поплічників, жорстокості його послідовників та моральній зіпсованості, яку сіяли його ідеї. А якщо пошукати ще, то, ймовірно, ми зможемо знайти їх в особливих поворотах німецької історії або в специфічній байдужності простих німців — таке ставлення можна очікувати, хіба що беручи до уваги їхній відкритий чи прихований антисемітизм. У більшості випадків за закликом «спробувати зрозуміти, як таке стало можливим» слідує нудний перелік викриттів щодо одіозної держави Третього Райху, щодо звірства нацистів або інших аспектів «німецької хвороби», яка, як ми вважаємо і як нас заохочують вірити в це надалі, вказує на щось таке, що «іде наперекір природі нашої планети». Також кажуть, що лише коли ми повністю усвідомимо звірства нацизму та його причини, «стане можливо якщо не зцілити, то принаймні припекти рану, яку нацизм завдав західній цивілізації». Одна з можливих інтерпретацій (яку автори не обов’язково мали на увазі) таких і подібних поглядів: якщо вже було встановлено моральну й матеріальну відповідальність Німеччини, німців та нацистів, пошук причин можна вважати завершеним. Як і з самим Голокостом, його причини вміщуються в обмежений простір та (на щастя, уже минулий) час.

Утім, зосередженість на «німецькості» цього злочину як на одному з його пояснень одночасно є виправданням усіх інших, а особливо — всього іншого. Наслідком ідеї про те, що винні у Голокості були виразкою або хворобою нашої цивілізації (а не її жахливим, хоч і легітимним породженням), є не лише моральна розрада самовиправдання, а й смертельна небезпека морального та політичного роззброєння. Усе це трапилося «десь там» — в інший час, в іншій країні. Чим більше звинувачують «їх», тим безпечніше почуваємося «ми», і тим менше нам треба робити для захисту цієї безпеки. Коли визначення винних прирівнюється до пошуку причин, невинність та нормальність способу життя, яким ми так пишаємося, не викликає жодних сумнівів.

Як не парадоксально, але внаслідок цього пам’ять про Голокост стає менш болючою. Повідомлення, яке Голокост міг би донести про наш спосіб життя (про якість інститутів, на які ми покладаємося, сподіваючись, що вони нас захищатимуть, про надійність критеріїв, якими вимірюємо прийнятність нашої власної поведінки, та зразки взаємодії, які приймаємо та вважаємо нормальними) заглушується, до нього не дослухаються, і воно так і лишається недонесеним. Якщо ніхто не розбирається на цьому, окрім спеціалістів, і не обговорює за межами спеціалізованих конференцій, воно так і лишається незвіданим, загадкою для всіх, хто не належить до цього кола. Голокост поки що (принаймні серйозно) так і не проник у сучасну свідомість. Гірше, що він так і не вплинув на сучасні практики.

Це дослідження має стати невеликим і скромним внеском, який, за наявних умов, здається вже давно назрілим завданням величезного культурного й політичного значення — звести разом соціологічні, психологічні та політичні уроки Голокосту, щоб вони вплинули на самосвідомість і практику інститутів та членів сучасного суспільства. Це дослідження не пропонує нової оповіді про історію Голокосту. В цьому питанні воно повністю спирається на дивовижні досягнення нещодавніх спеціалізованих розвідок, які я щосили намагався назбирати і за які безмежно вдячний. Натомість це дослідження зосереджується на переосмисленні доволі важливих галузей соціальних наук (і, можливо, також соціальних практик), необхідному з огляду на процеси, тенденції та прихований потенціал, що відкрилися в ході Голокосту. Завдання різних розвідок, проведених у ході цього дослідження, полягає не в тому, щоб додати певну спеціалізовану інформацію та збагатити певні маргінальні проблеми, якими цікавляться експерти із соціальних наук, а в тому, щоб відкрити знахідки, зроблені спеціалістами для широкого використання в соціальних науках, щоб інтерпретувати їх, продемонструвавши дотичність до основних тем соціологічних досліджень, повернувши їх тим самим назад до основного напрямку нашої дисципліни й таким чином піднести з нинішнього маргінального статусу до центральної галузі соціальної теорії та соціологічної практики.

Перший розділ — це загальний огляд соціологічних відповідей (точніше, кричущої нестачі таких відповідей) на певні важливі й практично життєво необхідні теоретичні проблеми, які піднімають дослідження Голокосту. Деякі з цих проблем потім будуть проаналізовані окремо й повніше в наступних розділах. У другому та третьому розділах розглядається напруга, що виникає через тенденції, пов’язані з появою кордонів за нових модернізаційних умов, з розвалом традиційного порядку, наступом модерних національних держав, зв’язків між певними атрибутами модерної цивілізації (найвизначнішим з цих атрибутів була роль наукової риторики у легітимації амбіцій соціальної інженерії), постанням расистської форми антагонізму всередині колективів та поєднанням расизму і геноцидних проєктів. Запропонувавши вважати Голокост модерним явищем, яке неможливо зрозуміти поза контекстом певних культурних тенденцій і технічних досягнень модерної доби, у четвертому розділі я намагаюся подивитися на проблему справді діалектичного поєднання унікальності та нормальності в статусі, який Голокост має серед інших модерних явищ. У висновку я припускаю, що Голокост був наслідком унікального збігу факторів, які самі по собі були доволі звичайними та ординарними, і що ймовірність такого збігу, за великим рахунком, можна вважати наслідком звільнення політичної держави з її монополією на насильство та зухвалими амбіціями в галузі соціальної інженерії від соціального контролю, що стало завершенням поступового позбавлення всіх неполітичних джерел влади та інститутів соціального самоуправління.

У п’ятому розділі робиться невдячна й важка спроба проаналізувати один з тих аспектів, який ми з особливим завзяттям «намагаємося не обговорювати» — модерні механізми, що дозволили жертвам під час їхньої віктимізації співпрацювати з тими, хто всупереч процесу цивілізації, який нібито мав би ошляхетнювати й підвищувати моральність, сприяє поширенню дегуманізуючого впливу влади, що спирається на примус. Один із аспектів прив’язки Голокосту до сучасності, його тісний зв’язок із владою, доведеною до досконалості сучасною бюрократією, є предметом шостого розділу — розширений коментар до важливих соціально-психологічних експериментів, проведених Мілґремом та Зімбардо. Сьомий розділ, який є теоретичним синтезом і висновком, розглядає нинішній статус моральності у панівних напрямках соціальної теорії та виступає за його радикальне переосмислення, яке мало б зосередитися на нещодавно відкритій здатності до маніпуляції соціальною (фізичною та духовною) дистанцією.

Попри розмаїття тем, я сподіваюся, що всі розділи вказують в одному напрямку й доносять одну важливу думку. Вони всі є аргументами на підтримку засвоєння уроків Голокосту основним напрямом нашої теорії модерності й цивілізаційного процесу та його впливів. Вони всі виходять з переконання, що досвід Голокосту містить важливу інформацію про суспільство, членами якого ми є.

Голокост був унікальним зіткненням старих напружених стосунків, які модерна доба ігнорувала, нехтувала чи не змогла розв’язати, а також потужних знарядь раціональних та ефективних дій, які сама ж модерність і породила. Навіть якщо це зіткнення й було унікальним і вимагало рідкісного поєднання обставин, фактори, котрі зійшлися у цьому зіткненні, були й усе ще залишаються поширеними й «нормальними». Після Голокосту було зроблено недостатньо для того, щоб зрозуміти весь страхітливий потенціал цих факторів. Ще менше було зроблено, щоб зупинити його потенційно жахливі наслідки. Я вважаю, що в обох напрямах можна зробити значно більше (і це безперечно мусить бути зроблено).