Інший Київ продовжує збирати поезію воєнного часу. Йдуть тижні, місяці, народжуються нові вірші, бо з’являються нові причини для болю, люті, надії та любові. Гинуть поети, гинуть захисники – на полі бою або в полоні у підступного ворога, кожен день приносить нові втрати, сумують за домівками біженці. Але ми, здається, чуємо, як розкручується зі скрипом маховик війни – і наближається перелом.

 

Інна Гнатюк

Обвуглені серця. і біль до гіркоти.

день вкрився мороком, себе не віднайти

я намагаюсь бути. ніч перечекати.

та у моєму ліжку – спалені солдати.

 

закінчується видих, знову чорні сни,

більш не побачать очі світлої весни.

404. помилка. сервер ліг,

тут місце відпочинку, пам’ятний нічліг.

 

життя серед руїн, такий собі краш-тест,

з обдертими колінами повзу на еверест.

я бачила, як ангели летять поміж вогню,

я їм віддала крила, собі взяла броню.

 

в системі нашій – похибка, несьогосвітній звір,

зламався компас віри. щез орієнтир.

на трасі перегонів –  апокрифічний знак,

кілок химери точний – між ребер вурдалак.

⠀

я проростаю світлом. я практикую суть.

та темрява щоночі ворожу сіє лють.

над прірвою у житі – чорніє сонце знов,

мінорний серця стукіт: азов-азов-азов.

 

Таня Власова

смерть на ранок зазирає у вікна під дахом,

вкриває сплячих бетонними плитами.

смерть скрипить коліщатком візочка

з торгового центру.

ховається між дощових крапель

під час прогулянок

вулицями Харкова.

смерть звучить високою нотою

зі сцени драмтеатру.

прибуває на першу колію

замість евакуаційного потяга.

смерть народжується в пологовому будинку.

ллється питною водою

в глибокі калюжі.

намагається прорости іржею

крізь сталь.

смерть танцює в небі

під звуки повітряної тривоги

і свистить

на завершення свого танцю.

смерть увечері

приходить додому з роботи,

вкладає спати дітей,

цілує їх на ніч,

вмикає телевізор,

регоче з того, що сьогодні накоїла,

захлинається власним сміхом,

каже – давайте ще,

і ще,

і ще.

 

Марина Пономаренко

Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею

Перечитує список із непрощѐнного і непро̀щеного

Марії із Маріуполя вітер волосся пестить

Марія носить на шиї смерть, ніби натільний хрестик

Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне»

Марія ту смерть прикриває червоним намистом

Марія тішиться дуже намистом, а ще – зеленими кедами

У неї серце розбите бомбами і ракетами

Шкіра її тонка, за відчуттями – ніби обідрана

Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами

Вона би викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі

Багажник Маріїної машини заповнений помстою

Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною

Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами

Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик

Марія із Маріуполя фотографує рудого котика

Фотографує пташечку, що пролітає над площею

Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею

Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»

Маріїн скелет – із найміцнішої азовсталі

Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде –

Доїду до Львова, а завтра уже на південь»

Помста в її багажнику – смертоносна, люта, позазаконна

Марія збирала її поза межами й поза кордонами

України, Польщі, Європи та видимого світу

Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,

Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера

Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?

У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний

У мертвих теж є що передати для армії

У нас довжелезні списки непро̀щеного й непрощѐнного

Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту

Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гні̀здяться

Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»

І ось Марія на українсько-польському держкордоні

Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні

Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли

Вона думає: «Як мені зрозуміти – я ще жива чи уже умерла?»

Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє

Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію

 

Катерина Флекман

Прокидаєшся ранком

Годуєш кішку

А сусід випускає шістдесят ракет

Читаєш новини

Прибираєш ліжко

Цей ранок – це твій лотерейний білет

Та в небі працюють крилаті боги

Зупиняють смертельні, ракетні дощі

І коли десь протяжно співають тривоги

Наші боги тримають щити і мечі

Просинаєшся ранком

Годуєш кішку

А сусід випускає шістдесят ракет

І ти дякуєш тим, хто цим ранком не в ліжку

А дарує тобі лотерейний білет

 

Тетяна Юзвяк

війна фотографується на сходах із повними мішками піску

дає інтерв’ю про загиблих і плакальниць світу

столи вкриті спілими вишнями втрати вгинаються трунами мертвих солдатів

і відвертаються вбік від спалахів люті/жалю/невимовного смутку

одні покоління мовчать і пишуть святкову пісню

інші збирають кошти

купують шматками щось аби легшою була дорога до волі

війна вдягає брудно зелений колір

робить гарну картинку стишує світло і фотографує обличчя

на цвинтарі стільки могил що Бог понад хмарами сам служить службу

пече проскури і гірко плаче

одні покоління нічого не бачать

інші складають руки вимолюють вервиці висаджують зерна скорботи і пам’яти

війна гомонить про культуру із друзями

пише підручники для першокласників

малює парти і стіни кольором який обпікає білі багнети

одні покоління сидять у парку

інші на спинах виносять воїнів

і всі ми зі страхом і певністю жити падаєм в жито

великого прощення

хто ми?

якого незнаного світу гості?

 

Борис Херсонський

Дни изгнания. Окаянные дни.

Вдалеке от Родины и от родни.

Вдалеке от подначек и повседневных интриг.

Вдалеке от любимой музыки и прочитанных книг.

Война – это вскрывшийся, долго зревший нарыв

Не за каждым звуком сирены следует взрыв.

Но и взрывы теперь не редкость. И хищник грызет края,

где прошла, спотыкаясь, долгая жизнь моя.

Где выпил я чашу скорби, глядишь – она снова полна.

И морская волна, как слеза солона.

Где был я ненужным в течение многих лет,

как лишний билет на провинциальный балет.

Это август проклятый, пора созреванья плодов.

Пора расстрелов и покинутых городов.

Все для фронта. Все для победы. Ее желают везде,

как прежде желали счастья и успехов в труде.

 

Катерина Міхаліцина

(символ віри)

плутаю дати, забуваю важливі літери, імена.

кажуть, вже червень надворі.

але як таке може бути,

якщо досі лежить зима

під серцем у мене.

і тисяч таких, як я.

«дівчино, ви, певно, хворі,

на вас он лиця нема».

і як тоді пояснити, що я іду з похорон,

а завтра маю зустріти евакуаційний вагон,

а потім ще щось зібрати, і втішити, і зайти

туди, де на карті нашій підірвані всі мости,

звідкуди не відступити без чорних, мов вирва, втрат,

де кожен полеглий хлопчик – мій син, мій коханий, брат..

і кожне з цих слів – не пафос, а даність на цій війні..

я також давно не плачу, хотіла б уже – та ні.

петеесерна, кажуть. травмована вглибину.

я біль свій, мов мертве поле, навимашки перетну, переповзу в подобі

мишки чи мурашви.

лиш би ті, що хоробрі, були би іще й живі.

лиш би моя робота встигнула, досягла..

квітка якась безрота квилить мені зі скла,

небо лоскоче плечі, ластівка креслить шлях.

лиш би не оступитись..

в горлі прокльон застряг.

слово під ним сховалось, тихе незле і зле.

добре, що я зосталась. добре, що я –- мале

вперте звірятко Боже. добре, що я –- роблю.

може, зима розпогодиться зіркою з кришталю.

може, прийде народження наново нам усім..

голос сирени заводиться.

тиша.

влучання.

грім.

 

Анатолій Дністровий

іграшки моїх дітлахів непорушні

в порожній квартирі

не чують кроків доньки і сина

не чують їхнього сміху розмов і сварок

не чують звуків мультфільмів і піаніно

вони завмерли відтоді

як діти покинули дім

коли на світанку завили сирени

і сни наші тихі

дні наші світлі й веселі

ніби вазу прадавню

розбили на друзки

іграшки моїх дітлахів мовчки стежать за мною

коли я приходжу самотній додому

блукаю в дитячих кімнатах

торкаюсь купи речей

настільних ігор книжок розмальовок

пальці мої безпорадні тремтять

пальці мої ридають

 

Юлія Ілюха

Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу.

Складає туди шампунь, помаду, білизну і тепловізор,

Загорнуту в жовту газету фамільну бабусину чашку,

Сукню молодшої доньки, в якій та ішла до причастя,

Спортивний костюм, ліхтарик, рацію, сірники,

Нанизані на мотузочку сином засушені ягідки,

Кросівки, гумові капці, карту місцевості, дощовик,

В шовкову сукню замотаний батьків старий дробовик,

Прапор, прошитий осколками піксель, весільне фото,

Парфуми, блузку, в якій ходила колись на роботу,

Турнікет, бандаж, кровоспинне, ароматичні свічки,

Старшою донькою вишиті хрестиком сорочки,

Спідницю, сухі галети, шеврони, компактний фен,

Від шлунку, від кашлю, від горла, ібупрофен,

Книжку, лептоп та мишку, сухі трояндові пелюстки,

Курячого бога із дна швидкої гірської ріки,

Переноску із кішкою, квітчасту мамину хустку,

Капелюшок, в якому літала в Італію у відпустку,

Крем від зморшок, баночку з чорним перцем…

Останнім жінка зверху кладе своє пульсуюче серце.

Жінка, що вижила в лютому, вириває себе з корінням.

Історія знову пишеться втраченим поколінням.

 

Максим Бородин

Карлос Сантьяго

(переклад з іспанської)

вчора ще не прийшло

прийшло сьогодні

що ви робили усі ці триста років на навколоземній орбіті

відбирали землю у селян Херсонської губернії

розстрілювали індіанців Патагонії

ставили пам’ятники Колумбу

та Кобі

у формулі водню завжди зайвий елемент водень

чим глибше зло

тим менше водню

чим більше водню

тим холодніше молоко

я не згоден з розвитком такої системи

яка поширює інформацію

не поширюючи самої інформації

нація народжується у спротиві та війні

коли виживають ті

хто мешкає на кордоні

та готові до будь-якого болю

щоби перемогти біль

як казав Ніцше

мир починається тоді

колі усі мертві

він не уточнював

кого мав на увазі

такий був дядько

суворий

як ворнер бразерс

в останньому фільмі про термінатора

сину

не плач

життя перемагає в будь якому випадку

майбутнє іграшка в руках сил спеціальних операцій

може Бог і мав рацію

коли віддав нам усі важелі в цій машині

яка тримається

лише любов’ю

та ненавистю

якщо чогось не вистачає

вона зупиняється

 

Гліб Бабіч (1969–2022)

Коли смерть присяде на бруствер, спитає – «Ну що тут ти?»

Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,

Я не стану смикати Бога – вийду в канал арти.

У піхоти з артою і Богом – завжди прямий канал.

 

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,

Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.

Скрипне радіо – «Прийняв. Тримайтеся, пацани».

Решту слів не почую. Бо знову накрив «приход».

 

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,

Поверне свої хоботи в сторону наших бід.

І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,

Для швидкої доставки – без декларацій і мит.

 

Навіть янголи завмерли в небі – як театральний зал,

Небо теж полюбляє сипати – снігом, градом, дощем.

Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.

Другий, третій, а потім іще і ще.

 

А над нами небо луснуло наче віконне скло,

Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.

Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.

Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

 

«Що там, брате? Прийом? – Та все по плюсах, братан!

Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!»

Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!

Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма…

 

Головна світлина: Ахра Аджинджал, «Червоне поле»