Театр імені Франка дві свої прем’єри присвятив дослідженню природи влади.
«Калігула» (режисер Іван Уривський, сценограф Петро Богомазов) і «Авантюра Никодима Дизми» (режисер Дмитро Чирипюк, художник-постановник Андрій Александрович-Дочевський) – велика трагедія і соціальна сатира (ні, взагалі не детектив, як заявлено на афіші). Нові вистави народжувалися нелегко, ця весна була не найкращим часом для репетицій. Але влітку Театр імені Івана Франка випустив їх одну за одною – і прямо у наші божевільні, страшні контексти. Чи сприймалися б вистави по-іншому в інших історичних реаліях, хтозна. Інших у нас немає.
Проти Калігули верткий авантюрист Дизма здається мілкою мухою. Та й події роману Тадеуша Доленги-Мостовича «Кар’єра Никодима Дизми» (1932), за мотивами якого написана п’єса, – не моторошна велич Риму часів Калігули. Це гостра сатира на Польщу часів Пілсудського, де маленька людина лізе вгору по кар’єрних сходинках завдяки череді курйозів.
Але у другому акті освітлення змінюється, сріблясто-сіра сцена (вишуканий ретро-оп-арт) стає спочатку кривавою, а потім занурюється у чорноту – мілкий шулер перетворюється на вбивцю, самодура, політичного інтригана і нарешті на керманича держави. І все це з ним відбувається тільки з однієї причини: його грає почет.
Саме тут народжується думка, що дві вистави говорять по-різному про одне, – на яких дріжджах зростає політична тиранія. Не один імператор, фюрер або безталанний президент не протримається року без підлабузників, без міністрів, які готові виконувати накази, без продажної преси, без тих відсотків народу, які «за» – хоч якого «нездару» їм підсунь.
В «Авантюрі Никодима Дизми» співають і танцюють, п’ють шампанське і читають газети. У «Калігулі» мовчать і плачуть від жаху, бо сам імператор танцює в образі Венери, і ніхто вже не сміє відвести погляд, не сміє сказати, що його обдурюють…. Незгодних критиків Калігула давно порішив. Іван Уривський зробив геніальну виставу, відкинув все зайве, спресував всі змісти, відлив металеву кулю. Сцена пахне залізом і кров’ю, декорація – лише сталева шафа іржавого кольору, у кожній шухляді якої затиснуте, заґратоване тепле маленьке життя. В останню мить вона перетворюється на трибуну «мавзолея», на якій гине тиран, звісившись, мов розтрощена лялька.
А Никодима не вб’ють змовники, бо він набагато хитріший за Калігулу – той відверто оголює механізми примусу, залякування, шантажу. Дизма ж набирає рейтинги, розповідаючи, як піклується про народ, а єдиного, хто бачить правду, шекспірівського блазня з язиком без кісток, натовп оголошує божевільним.
Творча група «Калігули», здається, не хоче політичних паралелей, принаймні на етапі репетицій колектив відійшов від прямих натяків (хоча коли вистава переривається повітряною тривогою, не думати про білу мавпу неможливо). Це скоріше квінтесенція тоталітаризму взагалі, а візуальна естетика відсилає до 1930-х років. А от в «Авантюрі Никодима Дизми», здається, трохи перебір з натяками на «голого монарха», з моралізаторством у фінальній сцені. Від питання у зал «кого ж ви вибираєте?!» блискучі політичні каруселі вертітися не перестануть, і почет не перестане грати короля.
Текст: Марина Полякова
Світлини: Театр ім. І. Франка
