Роман Євгенії Кузнєцової «Драбина» став одним із переможців літературної премії «Книга року ВВС – 2023» у своїй номінації – власне, «Книга року».
Перемогу зустріли неоднозначно. За результатами опитування в тг-каналі «Непозбувний книгочитун», 16 % книжку читали й вона сподобалася, 6 % читали й не вподобали, 43 % не читали й не планують, 35 % не читали, але планують.
Серед тих, хто вже прочитав, думки поляризувалися від «Читав, у захваті, прямо книжка року для мене» до «Був розчарований, здалося дуже прісним, сирим, швидко написаним текстом. Після “Мієчки” не вистачило глибини», «Така тепла книжка, а кінцівка – шо попало», і навіть так: «Розчарувала і роздратувала, своїм примітивізмом. І якщо чесно, те, що вона виграла – для мене діагноз цій премії».
«Драбина», звісно, не пряник, щоб усім подобатися, й скласти враження має кожен самостійно, тим паче що книжка невелика, читається швидко. Скажемо тільки, що у цьому романі Євгенія Кузнєцова – авторка, окрім роману «Спитайте Мієчку», науково-публіцистичної книги «Мова – меч» і кулінарного бестселлера «Готуємо в журбі», – запропонувала новий ракурс і нового героя, а також якнайкраще використала те, що вона вміє робити віртуозно, – короткі тексти, наповнені (чорним) гумором.
Чому новий ракурс? Тому що події 2022 року показані не зсередини України, а ззовні, через звичайну родину, яка виїхала під першими обстрілами до Іспанії. Мати Ліда, Анатолій Степанович, Григорівна, Іруся – родичі, від яких так мріяв утекти математик Толік (і втік аж в іспанські гори), звалилися на нього, втомлені дорогою та налякані початком нової війни. На додачу до них прибула депресивна мовчазна подруга Ірусі Поліна, кішки Друся й Зуся і російськомовний тер’єр Владік, названий на честь Валдіса Пельша.
Інтроверт Толік – негероїчний герой, абсолютно деморалізований від галасу і директивних наказів родичів, від того, що начебто має розірвати майку на грудях і поїхати захищати батьківщину, але ж він тільки досяг добробуту, тільки купив дім, у нього слабке тіло, бракує сили волі, він радше сховається у мушлю – або полізе по драбині у свою кімнату, щоб не спілкуватися з родичами, – ніж наважиться на вчинок.
У «Драбині» немає розбитих важкої технікою доріг, черг за продуктами й ліками, адреналіну боїв і скорбних процесій за трунами воїнів, чорних розвалених будинків, напханих бомбосховищ – всього того, що наповнювало перші місяці війни. Для мешканців прекрасної божевільні, на яку перетворився новий будинок Толіка, війна йде у соцмережах, стрічках новин, долітає телефонними дзвінками з України й різних куточків світу, в яких опинилися біженці, вчорашні сусіди й приятелі. Навколо них – пальми, кактуси, гори, щедра іспанська природа, море, рибалка… Але вони не там, а тут, кожною думкою вдома. Нагодовані та цілі ззовні – й випалені, пусті зсередини.
Євгенія Кузнєцова пише про найголовніше – про прірву між нами, українцями, й ними, де вони – дуже приязні іноземні люди, які роблять сумні обличчя, тиснуть лікоть, дають гроші на допомогу Україні… щоправда, і на допомогу «хорошим русским» теж. Вони дійсно засмучені війною, але сахаються, якщо вибухнути, заплакати, показати, як у тебе насправді болить душа серед цих пальм і кактусів. Євгенія пише про нерозуміння і про самотність, про те, що трагічний досвід кожного унікальний, його не можна переповісти.
Але про всі ці сумні речі вона пише дуже смішно. Кузнєцовій закидають, що вона майстер коротких текстів і не потягнула велику форму. Але кожен її короткий текст довершений, разом ці маленькі глави складаються у намисто роману. У неї жива мова, той суржик, який не можна зафіксувати у словнику, але без якого не передаси справжність людей.
Можливо, фінал дійсно виглядає млявим – після цих коротких гострих діалогів, після дикого хороводу янголів із грибами, перегною, помідорів, втікача Владіка, добитої гуртом риби, слизького Мстіслава, палкої Лани, войовничого ідеаліста Боба… Та й авторський голос на останніх сторінках звучить дещо інорідно. Але, вочевидь, відкритий, як обірваний, фінал не може бути іншим сьогодні, коли життя Толіка і нас усіх, негероїчних і героїчних, висить на тонких ниточках у густому тумані.
Текст: Марина Полякова
Фото: kuznetsova.life
