Архітектура і кіно, архітектура у кінострічках – чи звертаєте ви увагу на ці поля перетину під час перегляду фільмів? Наша колумністка Ірина Белан, дослідниця сучасної культури, моди та дизайну, звертає. І сьогодні вона натхненно зміксувала найкращі новітні кіноявища (хоча не забула і про найгірші).
Не один раз і не двічі архітектура перетворювалася на повноцінного героя кінострічок. Наприклад, у кіберпанк-фільмі Рідлі Скотта 1981 року «Той, хто біжить по лезу» фігурують одразу декілька культових споруд Америки – Бредбері-білдинг (Будівля Бредбері), яку зведено у 1893 році архітектором Джорджем Вайменом, та Енніс Хаус (Будинок Еннісів), культова робота 1923 року легендарного архітектора Френка Ллойда Райта.
Маєток подружжя Еннісів був зведений зі звичайних шлакоблоків, поєднаних із природним гранітом, у стилі неомайя, який по-новому інтерпретує традиційну архітектуру індійців Південної Америки. Обидві споруди знаходяться у Лос-Анджелесі. Обидві декілька разів «знялися» у кіно.
Я обрала три стрічки, які вийшли у прокат цього року і в яких архітектурна атмосфера посідає чи не головну роль у розумінні характерів героїв, розкручує сюжет, підкидає саспенсу та полегшує нам сприйняття сюжетних перипетій. До речі, архітектура ЗАВЖДИ посідає головну роль у розумінні характерів героїв, розкручує сюжет, підкидає саспенсу та полегшує нам сприйняття сюжетних перипетій. «Буття визначає свідомість» – у цьому з Карлом Марксом я не буду сперечатися.
Фільми йдуть у хронологічному порядку, за яким я їх подивилась, а не за принципом «найгірший-найліпший» – Американська кіноакадемія вже попрацювала за мене і під час 96-ї церемонії 10 березня оголосила переможців, нагородивши їх «Оскаром». «Оскар» отримала й українська документальна повнометражна стрічка «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, Мішель Мізнер та Рейні Аронсон-Рат.
Після цього складно продовжувати запланований наратив, але… Серед переможців або тих, хто дістався шотлиста, я не побачила стрічки «Вонка», пріквела «Чарлі та шоколадної фабрики».
Я читала, що «Вонка» був тільки у лонглисті «Оскара», це при тому, що абсолютно безглуздий фільм «Наполеон» заявлений саме у категорії «Найкращий художник-постановник». А ще нестерпніше кострубата стрічка «Місія неможлива: розплата. Частина перша» була номінована на «Найкращі візуальні ефекти», хоча вочевидь найкращим візуальним ефектом у випадку «Місії…» було б зовсім її не знімати.
Так, так, я розумію – американські кіноакадеміки знаходяться все ще під впливом перемоги Хоакіна Фенікса у 2020 році, коли він здобув «Оскар» за найкращу чоловічу роль у «Джокері». Але у «Наполеоні» він нічого не робить. Йому там нема чого робити за відсутністю притомного сценарію. Він вештається у кадрі під акомпанемент слабкої режисури Рідлі Скотта, який свій останній крутий фільм зняв у 2000 році, й це «Гладіатор». Я з жахом чекаю на вихід цього року вже заявленого «Гладіатор-2» Рідлі Скотта.
Про «Місію…» я б хотіла би промовчати, але Том Круз буде нескінченно продюсувати та зніматися у всіх цих «Місіях». Це вже загалом сьома частина, тому я продовжу писати, що це жахливий відстій, ще жахливіший від того, що стрічка «Місія неможлива: розплата. Частина перша» продовжиться стрічкою «Місія неможлива: розплата. Частина друга». Том Круз зіграв свою найкрутішу роль у 1988 році в «Людині дощу» разом із Джастіном Хоффманом. Після того він міг би розслабитися і знімати тільки домашні відео, але згодом були сильні роботи у стрічках «Фірма», «Народжений четвертого липня», «Інтерв’ю з вампіром». А потім щось пішло не туди. Мені здається, що після легендарного «Із широко заплющеними очима» Стенлі Кубрика усе пішло не туди, – розлучення з Ніколь Кідман і зйомки у всякому кіношлаці.
Тобто цього року у списку номінантів я побачила багато потужних стрічок, серед яких помилково опинилися фільми-катастрофи. Катастрофи не у сенсі жанру, а у сенсі змісту. Концепція, що американські кіноакадеміки також люди й тому також помиляються, для мене тут не працює – вони не долучили до списку «Вонку».
«Вонка» – попри легкий жанр кіномюзиклу, крутий фільм. Саме тому, що у дуже жорстких рамках мюзиклу він розповідає про реальні цінності – дружбу, відданість, любов. Розповідає легко, без моралізаторства і сантиментів. Розповідає на високій, майже гомерівській ноті про боротьбу за свою мрію. До речі, усі три стрічки, про які я напишу, саме про боротьбу. «Вонка» – за мрію. «Бідні-нещасні» – за права. «Дюна-2» – за свободу, але це не точно. Не буду спойлерити, здається все не так очевидно, і для головного героя Пола Атрейдеса (якого зіграв Тімоті Шаламе) боротьба за свободу фріменів перетворюється у кінці на щось інше. На що? Ми дізнаємось у третій частині.
Режисер «Вонки» Пол Кінг не став експериментувати й зібрав потужних акторів – знову ж таки Тімоті Шаламе, Олівія Колман, Роуен Аткінсон, Саллі Хокінс. Не експериментував Кінг і з іншими учасниками команди – він долучив до роботи декоратора Лі Сандейлс та художника-постановника Натана Кроулі, з яким разом вони зробили обидві феєричні стрічки про ведмедика Паддінгтона. Що зробили Сандейлс і Кроулі для «Вонки» й чому я вважаю їх роботу геніальною?
Декорації розроблялися під час ковіду. У Кроулі не було можливості подорожувати особисто. Все, що він міг, це подорожувати в інтернеті, дивлячись на далекі міста і ностальгуючи за нездійсненими подорожами, збирати з кожного зі своїх нездійснених пригод найцікавіше. В інтерв’ю «Variety» він розказує, як досліджував архітектуру європейських міст: Праги, Лондона, Гента, Брюсселя, Брюгге, – а саме відомої дзвіниці Вelfort, яка грає чи не головну роль у фільмі «Залягти на дно в Брюгге». Для мене архітектурний простір «Вонки» понад усе нагадує Мілан, мешканці якого посідають перше місце у рейтингу сибаритства, і це непогано, якщо не перетворюється на ціль життя. А якщо перетвориться, то завжди на горизонті з’явиться кучерявий шоколатьє, який, танцюючи та співаючи на даху головного торговельного центру міста, нагадає, що реально потрібно цінити у житті.
Про торговельний центр – його архітектура майже під копірку дуже талановито списана з Галереї Віктора Еммануїла II, торговельного пасажу у стилі неокласика у центрі Мілана. Його будували майже дванадцять років, з 1865-го, за проєктом архітектора Джузеппе Менгоні. Пасаж названо на честь першого короля єдиної Італії Віктора Еммануіла II, який помер невдовзі після відкриття. З історією пасажу пов’язана ще одна трагедія. З будівельних лісів впав і розбився архітектор Менгоні.
Автор помер, а його робота залишилась. Так завжди трапляється – твір довічно більше за автора. Пасаж був і залишається дивом інженерії. Збудований у формі хреста з восьмикутним центром, який узятий під скляний купол. Саме він надає пасажу сакрального сенсу, зазвичай відсутнього у торговельних центрах.
Фільм «Бідні-нещасні» (або ж «Бідолашні створіння», Poor Things) був номінований в одинадцяти категоріях і переміг у чотирьох. Це абсолютно прекрасна робота режисера Йоргаса Лантімоса, акторів Емми Стоун і Віллема Деффо. І Марка Руффало – я давно підозрювала, що під його зеленою шкірою Халка ховається ще хтось, і виявилося, що це Дункан Веддерберн, якого він зіграв у «Бідних-нещасних». Я б не рекомендувала цю стрічку для родинного перегляду. Не те щоб я схилялася до войовничого ханжества, ми з сином подивилися разом «Дедпула», коли йому було дев’ять років. Але я прийняла правильне рішення піти на «Бідних-нещасних» окремо. Нічого нового я там не побачила. Головне було – не що Лантімос нам демонструє, а як. Він це робить з дитячою безпосередністю, що змушує червоніти. Червоніти й не відводити очей від екрана.
А там є на що дивитися і за чим споглядати. Художники-постановники Джеймс Прайс, Шона Хіт та декораторка Жужа Міхалек, які абсолютно заслужено отримали «Оскар» за найкращу постановчу роботу, зміксували стімпанк із вікторіанським стилем, що панував під час правління королеви Вікторії (1837–1901), едвардіанським стилем, що змінив його, коли на престол прийшов син королеви Вікторії Едвард VII (1901–1910), та ар деко, стиль першої половини XX століття.
Можна сказати, що зростання усвідомленої сексуальності, емоційний та інтелектуальний розвиток Белли, яку грає Емма Стоун, супроводжується ускладненням її архітектурного оточення. Не без пустощів – наприклад, у будівлі паризького борделю, куди потрапляє Белла, вікна зроблені у вигляді фалосів, що, до речі, зовсім не суперечить стилістиці ар деко. Художники-постановники «Бідних-нещасних», як і їх колеги з «Вонки», також пройшлися по світу у пошуках тригерів. Вони зафіксували у декораціях архітектуру Александрії, Лісабона, Парижа, Лондона і Будапешта. Деякі сцени були зняті повністю в реальних інтер’єрах, наприклад, дім чоловіка Белли, – це Бібліотека університету Будапешта.
І, нарешті, «Дюна-2». У фільму є всі шанси взяти головних «Оскарів» наступного року, і за постановчу роботу також. Режисер «Дюни-2» канадець Дені Вільнев знову співпрацював із художником-постановником Патрісом Верметтом, канадцем, який уже отримав «Оскар» за першу частину «Дюни». До речі, Верметт також відомий своєю співпрацею з іншим канадцем – режисером Жан-Марком Валлі, з яким вони зробили, наприклад, «Молоду Вікторію». І це геніально.
Зрозуміло, що основні події «Дюни-2» відбуваються у пустелі. Зйомки проходили в Еміратах, Йорданії, деякі сцени знімали у Намібії. Але цікавим архітектурним знахідкам там також є місце. Виявилося, що Патріс Верметт – фанат італійського архітектора та дизайнера Карло Скарпи, фігури практично міфічної. Він так і не отримав диплома про завершену освіту архітектора і навіть попав під суд за архітектурну діяльність без ліцензії. Але це не завадило йому стати тим, ким він нарешті став, – одним із засновників і головним учасником італійського дизайну. Скарпі вдалося, а це практично місія неможлива, поєднати простоту і чистоту, якої намагалися досягти усі модерністи, з багатошаровою та претензійною архітектурною спадщиною Італії. Я назву його стиль ускладненим пуританізмом. Окрім публічних та приватних просторів Скарпа відомий музейними проєктами та кладовищами.
З 1968 по 1978 рік він працював над проєктом гробниці Бріон, яка належить родині Бріон, власникам компанії Brionvega. Компанія виготовляє телевізори та аудіосистеми у футуристичному стилі. Замовницею Скарпи виступила вдова засновника компанії Оноріна Томасін-Бріон, неординарна жінка. Строго кажучи, це не просто гробниця, а комплекс будівель, органічно вписаних у пейзаж італійського містечка Альтіволе. До речі, сам Скарпа похован поруч із гробницею, в якій проходили зйомки інтер’єрів імператорського палацу з «Дюни-2».
Флоренс Пью – її участь у фільмі я продовжую вважати прикрою неохайністю, – на початку сидить саме у каплиці на території родинного цвинтаря Бріон. Схоже, що Полу Атрейдесу доведеться будувати нову, читай «модерністську» архітектуру імперії, але нести із собою тягар спадщини його родин Атрейдесів, Корріно та Харконненів, так само як ніс цей тягар Карло Скарпа.
Я не фанатка слово «чекати». Тому замість того, щоб написати «чекаємо на подальші прем’єри 2024 року та на наступного “Оскара”», я напишу «живемо та дивимося». Дивимося із широко відкритими очима.
Світлини з відкритих джерел
