Художниця Ольга Кравченко продовжує розповідати про Віктора Зарецького та його творчість, про знамениті жіночі портрети. Початок спогадів ви можете прочитати тут і тут, а сьогодні пані Ольга розповідає про долі портретів Людмили Скирди та своєї дочки Наталії.

Портрет Людмили Скирди

Минав час. Помер Віктор Зарецький (про це я напишу пізніше). Я написала Людмилі Скирді про це. Вона відповіла, що скоро приїде і забере свій портрет. «Як ти думаєш скільки він буде коштувати? – запитала Скирда. – Боюся, що це буде дорого». Я заспокоїла її, сказала, що все буде добре. Приїхала Люда і просить, щоб ми разом поїхали до Маї Зарецької та викупили портрет. Напередодні я вирішила попередити Маю про це. «А його нема». – «Як нема?» – питаю. «А так. Вона ж нічого не сказала, не домовилася про ціну, і я продала портрет відомому колекціонеру зі Швейцарії».

Як же мені важко було про це сказати Людмилі. Вона сприйняла мужньо, як і Леонід Череватенко, про якого я вже розповідала. Тож Аня Макаревич щоразу мені дякувала, що я встигла забрати її портрет. Бо з ним було б те саме. «Знаменитий портрет Людмили Скирди придбав швейцарський колекціонер Андре Фель, – напише згодом Людмила. – Єдиний слайд мені зберегла О. Кравченко, згодом я його надрукувала на обкладинку книги, що вийшла у Бонні». Людмила Скирда – поетеса, літературний критик, культуролог, перекладач. Дуже цікава і харизматична особистість, спілкуватися з нею одна насолода. Пізніше вона напише чудовий вірш «Портрет у білому».

Пам’яті Віктора Зарецького

Я тричі позувала вам, я тричі вас любила.

Майстерня, гамір, та-ра-рам. І крила, крила, крила.

На тепле світло у вікні. Аж легко, як згадаю.

Мов з піднебесся, з вишини злітались птаства зграї.

Всі генії, всі диваки, всі мали по Дантесу.

В кишенях тільки мідяки. Поети й поетеси…

Між задавак-заводіяк були ви, жрець безсоння.

Мов зодіаку добрий знак, мов золотавий сонях.

Ось три портрети на стіні: сімнадцять, сорок, тридцять.

Три квітки ніжні і сумні, три жінки, три зірниці.

Невже ця пава у бузках, з метеликом на лікті

пере білизну (просто жах!) і тре долівку віхтем?

Я тричі позувала вам, народжувалась тричі.

То був не дім, світлий храм, миттєвості величні.

* * *

Цей чоловік, що схожий на апостола,

мені всміхнувся віддано і просто.

Мовляв, віднині і довіку – твій.

А може, то здалось мені, не знаю.

Та поряд з ним душею спочиваю.

В його саду на лаві голубій.

Вже третій день він пише мій портрет.

Я – в білому між золотих тенет,

в ногах у мене півники бузкові.

– Ти – український Клімт! – жартую я.

– О ні, о ні, то вигадка чиясь.

Любить жінок – це радше голос крові.

Я згодна з ним. Любов – то Божий Дар.

Дорога, що веде нас на вівтар

пречистих дум, високого горіння.

Без неї меркне все й втрачає сенс,

вона підносить душу до небес.

А на землі ж бо є вінцем творіння.

Сідає сонце. Гасне виноград,

що обвива старий паркан, і сад

поволі огорта вечірня сутінь.

Ти миєш пензлі, пахне молочай.

Не залишай, побудь, о постривай,

прекрасна мить, легка і незабутня.

Людмила Скирда – моя однокурсниця. Якось вона дізналася, що я почала малювати. Це були 90-ті роки. Люда запитала, де можна побачити мої роботи. На той час на Подолі знаходився художній салон «Тарас», там був мій «Натюрморт із квітами». Вона купила роботу. Картина коштувала недорого, всього 20 доларів. Але на той час це були великі гроші. Яке ж було моє здивування, коли минуло кілька років, я прийшла до неї в гості й на видному місці побачила свою роботу. Мені було дуже приємно. Шкода, що так вийшло з її портретом, але він опинився у достойного колекціонера.

Фото для «Огонька»

Почалася перебудова. Український поет Віталій Коротич став головним редактором російського журналу «Огоньок». Горбачов дозволив йому друкувати спогади й твори про темне радянське минуле. І ось дійшли чутки, що Коротич має бажання подати інформацію про українського художника Віктора Зарецького. Для цього йому потрібні фото робіт Зарецького. Віктор Іванович попросив мене допомогти це зробити.

Я попросила свого друга – фотокореспондента журналу «Ранок» Валерія Орлова зробити фото. Він зробив кілька світлин, чи навіть слайдів, поклав у конверт зі своїм підписом і віддав мені. На той час «Огоньок» платив гарні гонорари. Але ці слайди потрібно було відвезти на залізничний вокзал до потягу Київ – Москва і віддати Лесю Танюку, а той мав передати їх Коротичу. Я чомусь дуже хвилювалася. Такі люди були залучені. Минув час. Вийшов «Огоньок» з дуже скромною подачею. Кілька фото і невеличкий текст.

Краса врятує світ

Я дуже хотіла, щоб Віктор Зарецький написав портрет моєї доньки Наталії Кравченко (у шлюбі Жижко). Наталія їздила в Кончу-Озерну позувати художнику. Він написав чудовий портрет і назвав його «Краса врятує світ». Портрет писався легко і невимушено. Віктор Іванович казав: «Оля, що тут видумувати – це молодість, краса і краса…» Зарецький також написав багато графічних портретів Наталії.

До речі, Віктор Іванович розповідав історію портрета дружини Василя Козаченка, колишнього голови Спілки письменників. Вони були сусідами. Дружина Козаченка попросила написати її портрет, але зробити молодшою, ніж у житті. А Зарецький їй каже: «А де ти була 20 років тому?».

Коли робота була завершена, портрет Наталії відправили на виставку до Будинку художника. З виставки ледь встигли забрати, його дуже довго шукали. Не знаю, як так трапилося, що з’явився ще один портрет. Схоже, копія, але якась дивна, дуже відрізнялася від оригіналу. Ця робота часто фігурує як оригінал.

Наталін портрет був розкішний. Для нього ми робили раму разом із дизайнером Лесею Гайворонською. Знову дивовижне тло, щось фантастичне і символічне, дивовижні прикраси й сама сукня – витвір мистецтва. Про оплату домовлялися з Маєю. У Спілці художників мали оцінити вартість і поділити навпіл – я сплачую половину. Оцінили у 1100 карбованців. Ми виплачували щомісяця 100. Я часто провідувала Зарецьких, приїздила з гостинцями для маленьких дітей. Мая це дуже цінувала. І коли сума дійшла до 400, Мая сказала: «Досить. Більше платити непотрібно».

А Наталія тим часом вчилася на факультеті журналістики й для журналу «Соціалістична культура» взяла інтерв’ю у Зарецького. Воно вийшло під назвою «Моя тема – пісня краси». «Ми зустрілися не вперше. І раніше я приходила сюди, у майстерню, сідала навпроти художника й… слухала його голос, тільки-тільки розплутувала той клубочок думок, який він мені підкидав, щоб не нудно було позувати, я ще тільки виринала зі світу, створеного його спогадами і роздумами, а перед очима вже був мій портрет… і завжди мене вражало його уміння побачити в людині оте найпотаємніше і відобразити його на полотні, що не кожен художник може побачити, а зобразити тим паче», – пише Наталя. «В якому стилі я працюю? Можна сказати, що це український варіант модерну. Зараз не можна дивитися на світ вузьконаціонально. Модерн враховує знання всіх культур, без чого не може бути сучасного художника. дуже часто про якусь намальовану абракадабру кажуть: це космічне мислення. Я так не можу. Я повинен очима подивитися і дістати естетичне задоволення. Я кілька разів був за крок від смерті. В такий час приходять у голову різні думки, видіння. І ніколи вони не мають форми якогось абстрактного. У мене це були переважно сумні й образні речі. Зараз робити все треба, як в останнє, бо невідомо, що нас чекає. І хоч кажуть: нічого нового створити не можна, художня ідея себе вичерпала, і всі теми вичерпані також, – творити все-таки треба. Особливо тоді, коли перед людством стоїть проблема, як вижити…» – наче провидець міркував Зарецький.

Спочатку наші портрети були на всіх виставках художника. Я завжди дуже переживала, і доки їх не повертали з виставки, не була спокійною. З часом я перестала давати портрети на виставки. Мені не подобалося, в якому стані вони транспортувалися. У 2011 році, коли була велика ювілейна виставка і презентація каталогу, я відмовилася давати свій і Наталін портрети. Але мистецтвознавиця й авторка каталогу, кураторка Олеся Авраменко таки дотисла мене, і я погодилася. Того разу було все дуже культурно, і наші портрети висіли в центрі зали Мистецького Арсеналу. Ігор Диченко, мистецтвознавець який першим звернув увагу на мою творчість, побачив мене і дуже зрадів. Обіймав і казав: «Олічка, Олічка, такі портрети…» Хоча він був у нас вдома не раз і бачив наші портрети. Виставка мала шалений успіх. А я навіть отримала подяку від Мистецького Арсеналу.

Зарецький зробив чимало графічних портретів. Де вони тепер… Одного разу я прийшла в багетну майстерню і побачила розкішний портрет Наталії зі змійкою на шиї, написаний кольоровими олівцями, авторства Зарецького. Вона була така схожа і така красива, що я вирішила обміняти її на свою картину. Колекціонер погодився, але вибрав із каталогу найкращу, «Бірюзовий Воловецький вокзал». Але в мене її вже не було. Я пообіцяла повторити. Але він зажадав цей самий вокзал тільки в іншому ракурсі… Боявся, що я зроблю копію з фото. Врешті ми не змогли домовитись. Де цей портрет зараз – не знаю.