111 слів з коментарями та мораллю
Вже два роки під час державних свят на Майдані відбуваються концерти класичної музики, і ми звикли (до хорошого швидко звикаєш), що Київ відтепер майже європейська столиця, і з нами поводяться як з гідними людьми, тобто не занижають до рівня слухачів Кіркорова та родини Білоножко (а ми ще пам’ятаємо, як це було за часів Ющенко, і навіть більше – ми пам’ятаємо, на що перетворювався Хрещатик і Майдан за роки мерства Олександра Омельченко). Отже, відтепер з Майдана до нас звертаються Анатолій Кочерга та Кирило Карабиць, а програми складає Сергій Проскурня, і це завжди концепційні програми.
Так було і цього разу, але відбулося те, що відбулося, «патріоточна громада» на чолі зі свідомими письменниками-трешаками братами Капрановими зчинила галас, і колишній міністр Кириленко відказав Ніщуку, а Ніщук нібито зателефонував Капрановим (це їх версія), та з програми нібито було виключено твори «імперських ватників» Прокоф’єва, Чайковського та Мусоргського.
Сергій Проскурня: Здавалося б досить і того, що всесвітньо відомі композитори пов’язані з Україною, а Прокоф’єв й народився на Донеччині. Нагадаємо тільки, що опера «Семен Котко» навіки залишиться в історії незалежної України не тому, що вона присвячена «червоним партизанам», а тому, що в самий розпал сталінських репресій, коли існувала заборона на все українське, Сергій Прокоф’єв не побоявся включити в свою оперу шевченківський «Заповіт», який і повинен був пролунати у концерті на честь Дня Незалежності.
За нашим задумом, саме ця версія «Заповіту» повинна була супроводжуватись відео руїн аеропорту імені Прокоф’єва у Донецьку. Цей номер концерту ми присвячували пам’яті усіх, хто за 25 років Незалежності поклав життя, захищаючи національні цінності та свободу.
Олеся Найдюк: Насправді розумію братів Капранових, які виступили в своєму пості проти того, щоб на День незалежності України на Майдані звучала музика Чайковського, Мусоргського і Прокоф’єва («Семен Котко», який жах!), зібравши півтори тисячі лайків. Адже мова тут не про імена конкретних композиторів, чий талант взагалі не обговорюється, а про те, що це – не українські композитори (між іншим, в програмі також є «Мазепа» Ференца Ліста, але угорців не зачіпаємо, про всяк випадок), і саме тому не адекватні ситуації. Це не Ревуцький, не Косенко, і не Лисенко, і тим паче не Скорик, Колодуб чи Дичко. Але найбільша зрада, на їхню, Капранових, думку, – це фрагмент з опери «про червоних партизанів». Дарма, що мав прозвучати фрагмент саме на слова Тараса Шевченка, вже не кажучи про походження Прокоф’єва і зруйнований аеропорт його імені…
Виходить, якби прозвучала замусолена увертюра із «Тараса Бульби», чи «Мелодія» Скорика, яку грають, пардон, на похоронах, то це було б оk, бо це «наше»?
Чомусь ніхто не помітив, наскільки концептуальна і символічна ця програма, символічна для історії української академічної музики. Крім творів українських композиторів – Березовського, Вербицького, Лятошинського, Небесного, – це твори не українських композиторів, але на українську тематику. Це спроба показати як «наше» відображене в «чужому». Адже ж в історії української музики, якщо оглянутись на століття назад, часто було все навпаки! Ми дуже сильно були зайняті адаптацією (жанрів, стилів, технік), засвоєнням і освоєнням.
Капранови приводять забавну аналогію: «це все одно що запросити на Майдан Кіркорова, щоб він співав “Ніч яка місячна”». А чому ні? Це було б справжнє свято української незалежності! А ще «Кубанский казачий хор», щоб він заспівав український гімн…
Але я також тішуся цій полеміці, хоч вона й зірвала гарну програму (хто знає, що натомість?). Якось в одній колонці писала, що в нас практично немає публічної інтелектуальної дискусії на музичну тему, а такий оперний фестиваль як в Мюнхені, де люди виходять на вулиці, аби з’ясувати, хто «крутіший» – Вагнер чи Верді, – в Києві годі й уявити. Сьогодні публічну полеміку спровокували імена трьох композиторів-класиків: Чайковського, Мусоргського і Прокоф’єва. І це круто. Звичайно, це ще не рівень якихось баварських музичних «боїв», але підступ до них.
Поскриптум до постскриптуму.
Ця драма закінчилася майже хеппі-ендом: «Народжені вільними» під керівництвом Карабиця зіграли те, що мали зіграти: і Чайковського, і Прокоф’єва. Вилучили лише Мусоргського: все ж скидання на нездоровий глузд Капранових з Кириленком.
Мораль дещо неочикувана: в конфлікті чиновника та митця митець перемагає, бо він як та мати з притчи про Соломонів суд: йому є що втрачати.