Сол Беллоу – лауреат Нобелівської премії з літератури і володар інших літературних премій та регалій.

До «Огі Марча» (The Adventures of Augie March) він заробляв на життя тим, що писав біографічні довідки для Федеральної комісії з Праці і викладав у педагогічному коледжі, а ще редагував замітки енциклопедії «Британіка». «Дар Гумбольдта» (Humboldt’s Gift) приніс Беллоу міжнародне визнання і Пулітцерівську премію. Наступний рік – Нобелівку.

Беллоу починав літературний шлях як рецензент, отримуючи 10 доларів за книжковий огляд, і закінчив його в якості одного з видатних американських письменників ХХ століття.

Сол Беллоу, «Дар Гумбольдта», переклад – Ірина Карівець, обкладинка – Тетяна Омельченко, Видавництво Старого Лева, 2017.

Чи боявся я Кантабіле? Не дуже. Не знаю, що думав він, але мої думки були цілком прозорі. Я їхав із ним, поглинутий роздумами про те, що таке людина. Кантабіле могло видатися, що він знущається з пасивного чоловіка. Та це геть не так. Подеколи я був активний. За грою в покер мені на якусь мить відкрилася справжня сутність Кантабіле. Звісно, того вечора я був напідпитку, якщо не п’яний в дим, та я немов побачив краєчок його душі, світло, що він випромінював. Тому, коли Кантабіле кричав і погрожував, я не взявся захищати свою ображену гордість, виголошуючи фрази на кшталт: «Ніхто не сміє так поводитися з Чарлі Сітрином. Я звернуся в поліцію». Ні, поліція не мала чим мене здивувати. На відміну від Кантабіле, який справив на мене дуже дивне і сильне враження.

Що таке людина? У мене завжди був власний чудернацький погляд на це. Через те, що мені не випало жити у країні коней, як Гулліверові, моє бачення людства і без мандрів було досить дивне. Насправді ж я подорожував не для того, щоби побачити чужоземні чудасії, а щоб їх уникнути. До того ж я прихильник ідеалістичної філософії, адже цілком упевнений, що це не може бути саме тим. Платон у міфі про Ера підтвердив моє відчуття, що я на землі не вперше. Ми всі були тут раніше, а незабаром прийдемо знову. Є й інше місце. Може, я не цілковито переродився. Душа перед поверненням до земного життя має скріплюватися печаттю забуття. Чи могло статися так, що моє забуття ‒ неповне? Я зроду не був справжнім платоніком. Адже ніколи не міг повірити, що у наступному житті можна стати птахом чи рибою. Душа, що колись була людською, не може вселитися у павука. У моєму випадку (що, підозрюю, не аж такий дивний, як усе це), можливо, йдеться, про неостаточне забуття чистого життя душі, тож перевтілення на мінерал видається мені чимсь ненормальним, тому з дитинства мені було дивно бачити, як очі обертаються, носи дихають, шкіра пітніє, волосся росте тощо, мені це видавалося кумедним. Це часом ображало людей, які з народження геть забули про своє безсмертя.

І тут мені хотілось би згадати і змалювати чудовий весняний день. Пообідня пора, на небі зависли важкі та мовчазні білі хмари, схожі на биків, бегемотів і драконів. Місце дії – Епплтон, штат Вісконсин, і я, дорослий чоловік, стою на ящику, намагаючись зазирнути у вікно спальні, де я народився 1918 року. Либонь, тут мене і було зачато й скеровано божественною мудрістю стати в житті тим-то й тим, таким-то й таким (Ч. Сітрин, Пулітцерівська премія, орден Почесного легіону, батько Ліш і Мері, чоловік А. , коханець Б., поважна людина, дивак). Але чому цей чоловік стовбичить на ящику, в сховку хльостких гілок і лискучого листя квітучого бузку? Та ще й без дозволу господині дому. Я стукав і дзвонив у двері, але вона не відчинила. А тепер у мене за спиною її чоловік – власник бензозаправки. Я пояснив йому, хто я. Спершу він не хотів нічого слухати. Але я розповів, що народився тут і запитав про наших колишніх сусідів, назвавши їхнє прізвище. Чи пам’ятає він Сандерсів? Що ж, вони виявилися його кузенами. Лише завдяки цьому він не зацідив мені в носа, як особі, яка пхає його до чужого проса. Я ж не міг йому сказати: «Я стою на цьому ящику серед бузку, намагаючись розгадати загадку людини, а не для того, щоб побачити вашу огрядну дружину в панталонах». Бо насправді саме це й постало в мене перед очима. Народження – це мука (мука, що її можна полегшити молитвою), але в кімнаті, де я народився, крім власної муки, я споглядав, дебелу літню пані у спідній білизні. Намагаючись зберігати спокій, вона вдавала, буцімто не помічає мого обличчя, яке стримить біля москітної сітки, й неквапно вийшла з кімнати, щоб зателефонувати чоловікові. Він покинув свої насоси і прибіг, піймавши мене на місці злочину, поклавши масні долоні на мій вишуканий сірий костюм – період моєї елегантності саме сягнув піку. Проте мені вдалося пояснити, що до Епплтона я приїхав готувати статтю про Гаррі Гудіні, теж народженого в цьому місті, – про що я вже не раз згадував, – аж раптом відчув бажання зазирнути до кімнати, де я народився.

– А натомість побачили принади моєї старої.

Він не надто розгнівався. Гадаю, він зрозумів. Такі душевні порухи люди здебільшого відчувають одразу. За винятком, звісно, тих, котрі обирають позицію глухої оборони, противників розуму, призвичаєних опиратися вродженому знанню.

Щойно я побачив Рінальдо Кантабіле за кухонним столом Джорджа Свібела, я збагнув, що між нами існує природний зв’язок.