Мюзикл «Острів скарбів» у Київському національному академічному театрі оперети веселить не тільки дітей і ставить питання про кордони інтерпретацій.
Автори мультфільму «Острів скарбів» 1988 року Давид Черкаський (режисер), Аркадій Гарцман (поет) та Володимир Бистряков (композитор) створили версію для оперети, і мюзикл не сходить зі сцени вже сім років. Попри поважний стаж, на виставу практично не було рецензій. Тож «Інший Київ» вирішив заповнити лакуну.
Канву стівенсоновського пригодницького роману знають, напевне, всі: старий п’яничка-пірат конає в трактирі «Адмірал Бенбоу», полишаючи карту, на якій зазначене місце, де сховані скарби Флінта. На розшуки відправляються герої та пірати, юний Джим Гокінс рятує друзів та знаходить скарби завдяки низці непередбачених обставин. Здається, не варто чекати несподіванок.
Перша несподіванка оперети – відсутність власне Джима. Натомість присутня Джемма – хазяйка «Бенбоу», молода дівчина, яка час від часу напружує м’язи, б’є ногою повітря та скрикує, немов Брюс Лі. Ну що ж, в наш час, коли гендерні стереотипи ламаються, коли фемінізм стає страшною зброєю, може, воно так і треба. До того ж Джемма єдиний жіночий персонаж серед брутальних чоловіків, вона гарно виглядає у ландшафті.
У першому акті, за винятком зникнення Джима, вистава йде за сюжетом роману. Доктор Лівсі шуткує по-чорному, сквайр Трелоні трясе буклями, бантиками та пустою головою, Сільвер брутальний, саркастичний та підступний (його нога так замотана у ганчірки, що інфернальний кок здається хворим на слонячу хворобу). Після антракту команда і пірати висаджуються на острів, Джемма втікає та знаходить в негустих хащах якихось тропічних сукулентів Бена Ґана. І тут нарешті починаються такі карколомні несподіванки, які завершуються тільки з кінцем самої вистави.
Щоб уникнути спойлеру, скажемо тільки, що впізнати нещасного, напівбожевільного Бена у цьому повнотілому ґазді неможливо. Замість лахміття на ньому золотава парча, на голові чи то капелюх, чи то корона з зеленим пір’ям екзотичних птахів. Він знайшов тубільців, навчив їх робити козячий сир (так, тепер в нього багато сиру) та був вибраний королем племені. Власне, Бен Ґан стає зіркою другого акту, він змінює долі й піратів, і Джемми.
Цей кульбіт щось страшно нагадує. А саме – пригоди батька Пеппі Довгопанчохи, капітана, якого змило хвилею з корабля, а він не розгубився, виплив на острів і став негритянським королем. Роман про пошуки скарбів перетворюється на колоніальну історію, тягар білої людини не можна скинути в море – треба нести культуру в маси, треба виховувати П’ятниць, вчити дикунів робити сир, заводити фабрику, торгувати з метрополією.
Навіщо автори зробили такий фінал, ми не знаємо. Для тих, хто роман читав і любить його безжальну «готичність», яка ховається за бурхливими пригодами, такий карнавал буде надто неочікуваним. В романі Сільвер втікає, зло не покаране. У стрічці 1982 року одноногого кока навіть прийшлося застрелити, щоб була хоч якась мораль (те, що англійські добродії поцупили криваві скарби піратів – зовсім за межею). А тут – пісні, танці, радощі під теплими небесами, повненькі біляві артистки у трико зображують дикунок, всім весело. І такими зрозумілими стають фрази з пісень «Гроші – як холера, гублять флібустьєра», «Жадним бути сором!»: будемо радіти життю, а не ганятися за скарбами.
З дітьми зрозуміло, їм все подобається (в антракті до того ж можна сфотографуватися з піратом). Але в залі не тільки діти. Вікову аудиторію мюзиклу навіть важно окреслити. Переважають зовсім малюки, малувато ранніх підлітків, яким ці пригоди, здається, були б більше зрозумілими. І дуже багато батьків, звісно, якім тут є що подивитися і послухати, адже в досить «перчених» піснях йдеться переважно про ром та гроші. А тому, як дружно реготали батьки над колисковою доктора Лівсі, зверненою до піратів, «сплять в океані кити, спи, п’яно пико, і ти», можуть позаздрити комедії. Добре, що малюки, мабуть, не розчули слів.
Текст: Марина Полякова
