«Декомунізація…» –  третя книга Олександра Гриценка, присвячена історичній політиці: так званим «війнам пам’яті» і «роботі пам’яті» (про «Президентів і пам’ять» ми вже тут писали   і про «Пам’ять місцевого виробництва» теж згадували). Навряд чи нову книгу варто розуміти як підсумок великої роботи: «робота пам’яті» мала бути продовжена. Проте саме ця книга стала останньою, яку автор бачив наживо.

«Декомунізація…» на відміну від попереднього фоліанта, не вражає обсягом, вона має свій «предмет», і якщо «Президенти і пам’ять» послідовно висвічували історичну політику Кучми, Ющенко і Януковича, тут ми можемо порівняти і зрозуміти стратегічну направленість і ефективність роботи п’ятого президента України, його пріоритети та історичні наративи.

Перш за все йдеться про «декомунізаційні закони» від 9 квітня 2015 року: вони отримали великий суспільний розголос (його тут теж проаналізовано), проте мало хто дійсно прочитав законодавчі тексти. Отже тепер маємо можливість і нагоду зрозуміти, про що власне «дискутували» (тобто трощили списи).

Книжка гостро полемічна і може здатися занадто публіцистичною, але така вже властивість матеріалу. Тут є свої «антигерої» (головні, здається, – В.Піховшек і Г.Касьянов). Доправди ж, як і попередні книжки Гриценко, це вичерпна джерельна база для майбутніх дослідників української новітньої історії.

Олександр Гриценко. Декомунізація в Україні як державна політика і як соціокультурне явище. – Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України; Інститут культурології НАМ України, 2019.

«Міф про В’ятровича й бандеризацію» є варіацією основоположного «анти-націоналістичного» міфу, за яким усе українське суспільство ділиться на дві нерівні й нерівнозначні частини – «нормальну», ненаціоналістичну російськомовну більшість, не стурбовану проблемами мови, культури, історії, сповнену братніх почуттів до Росії, та агресивну й малоосвічену націоналістичну («бандерівську») меншість, яка знову й знову спричиняє «суспільний розбрат», піднімаючи конфліктні теми – про статус і правопис української мови, визнання Голодомору геноцидом тощо. Аби ця націоналістична меншість виглядала ще непривабливіше, її додатково «іншують» – зображують як не цілком українську, наголошуючи на її галицькому або діаспорно-заокеанському походженні. Як відомо, радянська пропаганда та «історіографія» зображали всіх українських патріотів націоналістами, ліплячи їм прізвисько «бандерівців», натомість реальних українських націоналістів малювали фашистськими прислужниками («жовто-блакитна падлюка править Гітлеру за дрюка»). Утім, націоналкомуніст Хвильовий виявився «фашистом» іще до того, як Гітлер прийшов до влади. <… С>ьогодні цей міф став, мабуть, найрозвиненішою репрезентацією декомунізації – в ньому вже є й міні-наративи про окремі етапи декомунізаційного процесу (поспішне ухвалення законів, «героїзація бандерівських різунів», «ламання скульптур», насильницькі перейменування міст, «скасування Дня Перемоги», переслідування сивочолих ветеранів «ВВВ» за носіння радянських нагород тощо).

Зовнішньою рамкою цього міфу є згаданий вище grandnarrative сучасної історії України як протистояння «нормальної» більшості та галичансько-націоналістичної меншості. З нього ж беруться й узагальнені оцінки сучасного та пророцтва щодо майбутнього України.