Чоловіча архаїка, невидима жіноча праця, смішний ковід та паризькі ниточки – Марина Полякова запрошує відвідати найкращі виставки Києва.

Білий Світ (вул. Пушкінська, 21 а)

Бувають просто вдалі спільні виставки художників, в просторі яких вдається виявити неявні раніше зближення, але ця вийшла неймовірно вдалою. Гія Міміношвілі представив скульптуру, Олексій Малих живопис (з елементами колажу), і з’ясувалося, що два майстри говорять однією мовою та надихаються одними ідеями. Чи може бути схожою матеріальність кераміки й живопису? Може. Чи можуть образи перегукуватися, попри те, що вони зовнішньо різні? Теж можуть, і ці паралелі – насолода для глядача. Як назвати те, що зробили художники? Можливо, інтелектуальною архаїкою, вишуканою та відрефлексованою архаїкою, в якій постає весь розвиток цивілізації та думки, всі ті нескінченні роки, які пройшли від зародження перших океанських організмів до перших наскельних малюнків, і далі – приручення диких тварин, великі полювання, горді вершники, проблиски релігій… В роботах Міміношвілі та Малих не розставлені крапки, тут немає нічого в лоб, нічого беззаперечного, тільки натяки і запрошення відчути красу фактур і кольорів.

Щербенко Арт Центр (вул. Михайлівська, 22 в)

Це феміністична виставка – в гарному сенсі. Вона про жіночі руки, які виконують щоденну непомітну роботу, рік за роком, до самої смерті. Вона про жіночу працю, яка годує, прибирає, прикрашає. І, якщо пощастить, залишається нащадкам у матеріальному вираженні, як залишаються в родині вишиті прабабою рушники, серветки, комірці. В основі виставки Марії Прошковської лежить перформанс, багатоденна вишивка невидимого рушника невидимими нитками. Невидимими – бо ця праця є, і водночас її немає. Всіма вона сприймається як щось звичайне, буденне, невидиме, бо ж ти, жінко, не будеш сидіти, склавши руки? Ти повинна ткати (в експозиції є домоткане полотно), місити глину (вона теж присутня), білити два рази на рік саманну хату… І твій протест ніхто не почує. Але художниця робить його гучним.

ХудГраф (вул. Межигірська, 23/22)

Заклик StayHome, яким наповнився світ у 2020 році, бринить небезпекою, ми сидимо вдома, бо боїмося. Але Анастасія Подерв’янська знімає напругу методом відсторонення. Той StayHome, вишитий тремтливими ниточками на текстильному колажі, за яким не відразу впізнається захисна маска, вже не страшний. Поряд янголи, квіти, серця, очі, дівчина з перловою сережкою, мереживо, череп (теж не страшний). В такій красоті не залишишся вдома, її треба носити на людях і всім демонструвати, висміюючи власні жахи та всюдисущих ковідних демонів. Виставка триває до 20 серпня.

Музей української діаспори (вул. Московська, 40 б)

Олександр Савченко-Більський прожив довгий вік, 91 рік, і бачив багато: довоєнний Чернігів, революційний Київ (де він навчався у Федора Кричевського), армію Денікіна, емігрантський розгублений Стамбул… Ще зовсім молодим опинився в Парижі, і це був найкращий вибір, бо там розквітла кар’єра художника – а він робив усе, від ілюстрацій та меблів до ікон. Не треба казати, чим був Париж тих років, які люди там запросто сиділи в кафе на Монпарнасі та Монмартрі. Олександр Савченко-Більський – одна з ниточок, що зв’язують Францію та Україну, і щастя, що він зміг відвідати батьківщину у 1980-х роках і подарувати свою графіку Чернігівському художньому музею. Тепер музей привіз до Києва експозицію, яка розповідає про Савченка-Більського та його паризьке коло, зокрема Миколу Глущенка та Миколу Кричевського.