Великий будинок класицистичних пропорцій на бульварі Шевченка, 14 – так званий «жовтий корпус» Шевченківського університету. Шістдесят років, з 1857 до 1917-го, тут знаходилася Перша київська Імператорська Олександрівська гімназія.
Датою заснування гімназії вважається 1811 рік, коли їй надали статус вищого навчальному закладу з російською мовою викладання (задля зменшення впливу польської культури). Насправді ж її історія розпочалася ще 1789 року із заснування на Подолі п’ятирічного Головного народного училища для міщанських хлопчиків та дівчаток. А 1811-го гімназія переїхала на Печерськ, у Кловський палац, і до 1834 року її інспектором був історик Максим Берлинський, на труди якого ми в «Іншому Києві» часто посилаємося. Незадовго до відставки Берлинського попечитель київського навчального округу Єгор фон Брадке відвідав гімназію і, як би м’якше сказати, отетерів від тої занедбаності, в якій вона перебувала разом з учнями-переростками. За кілька років Брадке навів там лад.
Будівлю на Шевченківському (тоді Шосейному або Університетському, пізніше Бібіковському) бульварі, зведену за проєктом архітектора Олександра Беретті, гімназія отримала 1857-го.
Через сімнадцять років вона стала класичною – почалося викладання латині та давньогрецької (між тим за розмову польською в стінах гімназії загрожував штраф). Тоді ж гімназія перетворилася на Олександрівську на честь Олександра II. Навчання було платним, але існував заклад все ж таки не на ці гроші, йому допомагали меценати, попечителі, одним із яких став Олександр Терещенко. Він опікувався гімназією до 1911 року, і за цей час тут вивчився його племінник Михайло, майбутній міністр Тимчасового уряду.
Отже, велична будівля, високоякісна освіта, яку надавали університетські викладачі, гарні побутові умови, ситне харчування, пансіон, затишний сад – все робило Олександрівську гімназією закладом, вступити до якого було дуже престижно. Попри те, що навчалися там поряд не тільки дворяни, але і діти невеликих чиновників, а також різночинців. Для бідних учнів існувала програма благодійної підтримки – наприклад, Товариство допомоги нужденним учням Київської 1-ї Гімназії друкувало та продавало листівки. Можна уявити, як вирувало молоде життя у цій частині Києва, де сконцентрувалися студенти університету і гімназисти. Без сумніву, вони не завжди шикувалися в такі стрункі шеренги.
1902 року до гімназії вперше прийшов з матінкою Костянтин Паустовський. Його зустріли гомін хлопчачих голосів, чавунні напівстерті сходи, великий актовий зал з портретами імператорів і інспектор Павло Бодянський (шановний історик!), який пообіцяв його вкусити за погане навчання.
У вересні 1909 року сімнадцятирічний Паустовський після перерви повернувся до Першої гімназії. Пізніше він записав у щоденнику: «Было ли случайностью, что эта гимназия за короткое время воспитала стольких людей, причастных к литературе и искусству? Я думаю, нет».
Не в останню чергу Паустовський мав на увазі Михайла Булгакова:
«Булгаков был старше меня, но я хорошо помню стремительную его живость, беспощадный язык, которого боялись все, и ощущение определенности и силы – оно чувствовалось в каждом его, даже незначительном, слове. Булгаков был полон выдумок, шуток, мистификаций. Он превращал изученный нами до косточки гимназический обиход в мир невероятных случаев и персонажей».
Коли Булгаков навчався у 8 класі, його матері, вдові з сьома дітьми, довелося написати прохання на звільнення від оплати, яке задовольнили, – навіть незважаючи на те, що Михайло радо брав участь в бійках між гімназичними відділеннями: «Он врезался в бой в самые опасные места. Победа носилась следом за ним и венчала его золотым венком из его собственных растрепанных волос».
1923 року Булгаков створив роман «Біла гвардія», в якому головні герої – однокашники-гімназисти: Олексій Турбін, Мишлаєвський, Шервинський, Степанов (Карась), тай й сама Перша гімназія стала персонажем: «Стовосьмидесятиоконным, четырехэтажным громадным покоем окаймляла плац родная Турбину гимназия»… Бастіоном, захищеним гарматами, змалював її художник Сергій Гонков, ілюструючи роман.
А ті імператори, які дивилися на маленького Паустовського погрозливо, велично, вже нікого не могли налякати: «Левым плечом прошел дивизион в необъятный двусветный актовый зал… и мертвенными, бледными пятнами глядели в простенках громадные, наглухо завешанные портреты последних царей».
Але до війни було ще далеко, коли 1911 року Перша гімназія широко святкувала соту річницю. Чекали візиту Миколи II, і цар дійсно прибув до Києва, щоб відкрити на Царській площі пам’ятник Олександру II на честь п’ятдесятиріччя звільнення селян. Микола Полєтіка, майбутній видатний історик та економіст, писав у щоденнику:
«Мы вернулись в Киев к началу учебного года, в конце августа. В городе все были заняты приездом царя. В гимназии готовились к посещению царя. Слухи о преобразовании гимназии в дворянский лицей, куда будет закрыт доступ разночинцам и евреям, широко циркулировали по Киеву, и дворянские отпрыски ходили с гордо поднятой головой».
Чутки ці з’явилися на просто так, а на жирному ґрунті. 1911 рік був дуже гарячим стосовно «єврейського питання». Попри надії передових прошарків суспільства на скасування смуги осілості, обмеження стосовно єврейського населення імперії тільки посилилися. Влітку 1911 року почалася ганебна «справа Бейліса». 1 вересня анархіст-єврей Дмитро Богров – випускник Першої гімназії! – смертельно поранив в Опері прем’єр-міністра Петра Столипіна, і це призвело до нового протистояння. І все ж таки імператор прибув до гімназії 4 вересня.
Про цей візит розповідає шістнадцятирічна донька вченого Тетяна Де-Метц, яка потрапила зі співученицями до гімназії на зустріч з Миколою II:
«Мой класс попал в церковь, где по приходе государя был отслужен краткий молебен. После него царь подошел к гимназическому хору и спросил, таков ли постоянный состав его. Но мальчики до того растерялись, что только с полминуты безмолвно отвешивали поясные поклоны, т.ч. он усмехнулся, похвалил их пение и отошел. <…> Гимназисты кричали «ура» с энтузиазмом, близким иступлению, один – пожалуй – 7ого класса – просто перестал разделять звуки и нечленораздельно вопил – «ууаагагогу», пока надзиратель с перекошенным лицом не остановил его за «чрезмерное усердие». Царь был очень доволен приемом гимназии, все время улыбался и много говорил с учениками и со Стороженко [історик літератури, директор у 1909–1919 роках – In Kyiv], кот. стал на колени перед государем, когда тот передавал ему собственноручный рескрипт о переименовании гимназии в Императорскую Александровскую».
І тут же на листівках з’явилася ця почесна назва.
В Олександрівській гімназії в різні роки навчалися Ігор Сікорський, Микола Зєров, Анатолій Луначарський, Євген Тарлє, Олександр Богомолець, Микола Булгаков (брат письменника, бактеріолог), Олександр Вертинський – якого, чесно кажучи, швидко витурили: «Мне исполнилось девять лет. Я держал экзамен в приготовительный класс Киевской первой гимназии. Экзамен я сдал блестяще – на пять… Весь приготовительный и первый классы я учился отлично. Потом что-то случилось со мной. Что именно, не знаю. Но я стал учиться всё хуже и хуже. И наконец меня выгнали из второго класса этой аристократической гимназии».
Ці талановиті хлопчики могли загинути на фронтах Першої світової та Громадянської війн, як сталося з багатьма випускниками гімназії. Багато хто емігрував, а хтось був вбитий в роки репресій (як Микола Зєров, що лежить в Сандармосі). Паустовський писав: «Из моего класса выпуска 1914 года, в котором было 32-33 ученика (второе отделение), к началу Второй мировой войны осталось в живых лишь четыре человека». Після революції будівлю віддали під наркомат просвіти, далі там мешкали бібліотека, різні інститути… А зараз це «жовтий корпус» Університету, і лише меморіальні дошки на вході нагадують про колишніх гімназистів.
Текст: Марина Полякова
