Квіти Катерини Білокур, вхід до потойбіччя й тиша над колишнім штетлом – Марина Полякова анонсує найкращі виставки Києва.
Національний музей українського народного декоративного мистецтва (вул. Лаврська, 9, корп. 29)
Так сталося, що музей має найбільшу колекцію творів Катерини Білокур, – співробітництво художниці з музеєм почалося 1944 року, коли вона, вже зріла жінка, яка народилася з потужним талантом, була ще, можна сказати, початківицею у мистецтві, ледве вирвавшись з родинної сільської кабали. І ця виставка, що містить 37 полотен, а також листи художниці та спогади тих, хто її знав, є завершенням великого панукраїнського проєкту «Білокур». Назва її – «Життя в обіймах квітів» – досить амбівалентна, чого автори, очевидно, не передбачали. Дійсно, для зірки українського наївного мистецтва квіти були й об’єктом натхнення, і в якомусь сенсі idées fixes. Багато років вона малювала їх, препарувала, плела нескінченні вінки, вдивлялася у цей квітковий світ, яким ніколи не можна намилуватися. Квіти у творах Білокур змикають обійми над пейзажами, людьми, над чорним містичним тлом – проваллям в екзистенціальну пітьму. Вони перетворюються на символ життя, творчості, існування в гармонії з тим, що дарувала тобі доля. Виставка триватиме до березня 2021 року.
Dymchuk Gallery (вул. Ярославська, 21)
Багато століть людство шукало, де знаходиться потойбічний світ, Гадес, тартарари – називайте як хочете. На старовинних картах наївно вказували вхід туди, звідки ніхто не повертається (окрім Орфея, якому ця подорож не принесла щастя). Зрозумівши, що з реальними координатами в нас якось не виходить, ми перенесли ті тартарари у підсвідомість, у темні кутки душі. Тепер там живуть наші фобії, наші спогади, наші провини, а усілякі містичні ритуали й побутова магія випускають їх поблукати світлом. Дмитро Красний своїми засобами – за допомогою камерної графіки, фотографій, колажів, об’єктів – відшукує щілинки, в які можна підглянути за тим задзеркаллям, в якому все непевно, пам’ять викривляється, а двійники видають себе за справжніх людей.
Музей Шолом Алейхема (вул. Велика Васильківська, 5 а, «Арена-Сіті»)
Колишні мешканці білоруського селища Орля на кордоні з Польщею вже ніколи не повернуться, не стануть до звичної роботи, не заговорять мовою предків. До війни Орля була штетлом, нацисти спочатку зігнали до гетто дві тисячі євреїв, а потім знищили їх у Треблінці. Сьогодні залишається тільки відшукувати майже невидимі єврейські сліди у «кривавих землях», як це робить, наприклад, німецький фотодокументаліст Крістіан Геррманн. Для скульптора Олександра Кузьміна поїздка до Орлі у рамках польського пленеру теж була спробою доторкнутися до того, чого вже немає, – з явних слідів в селищі залишилася тільки стара синагога, осередок пам’яті. Саме розписи синагоги надихнули Кузьміна на створення графічної серії, другу ж частину виставки складає скульптура. Ці твори про Орлю, але й про Катастрофу взагалі. І все ж таки автору вдалося уникнути трагедійного надриву, такого, здається, природного тут. Тиха камерна виставка з усією повагою фіксує перехід від галасливого повнокровного життя до вічності, в якій живе пам’ять, де закохані навіки тримають одне одного в обіймах, де з дерев ніколи не опадає листя, де колесо швейної машинки не зупиняється, бо його крутить вправна тепла рука.