Промислова архітектура застаріває, і є два варіанти її подальшої долі. Перший – знесення старих заводів, фабрик, газгольдерів, пакгаузів, водонапірних веж, розчищення території та зведення чогось потрібного місту. Другий варіант – реставрація та реновація, перетворення цієї нерідко дуже красивої архітектури у виставкові центри, музеї, офіси, житлові лофти. В Україні винайшли третій – дочекатися, поки будівля (скажімо, шалено прекрасний неоготичний завод «КРАЯН» в Одесі) зруйнується без нагляду, а вже потім захопити землю і збудувати п’ятисотий торговельний центр або 25-поверхівку… На жаль, ми майже не вміємо йти другим шляхом, зберігати й використовувати перлини промислової архітектури. Сьогодні наша колумністка Ірина Белан розповідає про міланські промислові споруди, які перетворилися на культурні простори.
Я вже не пам’ятаю з чого почалося моє захоплення промисловими будівлями. Мабуть, з херсонських портових веж, які я бачила з вікна 3-го тролейбуса, коли прямувала до бабусі або у художню школу.
Три моїх улюблених місця у Мілані лежать поза кордонами його центра. Крайній правий кут мого «бермудського трикутника», якщо дивитися на мапу Мілана зверху, упирається у Foundation Prada, заснований рівно 30 років тому головою модного дому Міуччею Прада та її чоловіком Патріціо Бертеллі. І, якщо говорити про ювілеї, то є ще один привід для свята – 130-річчя самого дому Prada, який відкрив дід Міуччі Маріо.
Міучча Прада з чоловіком запропонували Рему Колгасу, нідерландському архітектору та журналісту у минулому, перетворити 18 900 квадратних метрів площі колишнього спиртзаводу на культурний центр. І він таки перетворив, але не просто на культурний центр.
Колгас же не звичайний архітектор, він – урбаніст. Тому зробив місто у місті, розпланував вулиці, розбив невеличкі сквери, продумав місця для відпочинку. Він навіть спроєктував лендмарк – «Дім із привидами», чотириповерхову будівлю, покриту 24-каратною золотою фольгою, як такий собі реверанс у бік пишних барокових базилік.
Лівий кут мого персонального трикутника – Mudec, Музей культури Мілана. Його було відкрито з ініціативи самого міста у 1999 році. Для роботи із занедбаними спорудами колишньої фабрики Ansaldo площею 23 000 квадратних метрів запросили британського архітектора Девіда Чіпперфілда. Він спроєктував там ресторани, кафе, книжковий магазин, бібліотеку, експозиційні приміщення, адміністративні будівлі. Центральну з них було покрито сірим титановим цинком як омаж промисловому минулому цієї ділянки.
Ansaldo колись була однією з найпотужніших італійських компаній з інжинірингу, впродовж 140 років, починаючи з 1853-го, будувала паровози, кораблі, літаки та навіть танки. Усі дороги ведуть до Риму. Усі галереї Mudec сходяться саме у центральній наві основної будівлі. Наві, яку формують хвилеподібні стіни зі скла, опалового внизу та прозоро-кришталевого ближче до стелі, – важко писати про проєкти Чіпперфілда і не використовувати лексику сакральної архітектури.
Верхній гострий кут мистецького трикутника, настільки гострий, що його можна прийняти за кінчик кинджала, з’явився у мене нещодавно, у червні цього року. Раптово з вікна потяга я побачила величезний мурал. Потім вже дізналася, що це був Efemero, перший італійський мурал бразильського дуету Osgemeos, що у перекладі означає «близнюки», – до нього входять близнюки-брати Густаво та Отавіо Пандольфо. Так от, я побачила мурал і букви Pirelli HangarВicocca. Запам’ятала тільки Pirelli. А мені багато і не потрібно, щоб зробити мисливську стойку!
Італійська компанія Pirelli відома завдяки шинам та календарю, для якого кожного року працюють найвідоміші фотографи світу, та що там, просто легенди: Хельмут Ньютон, Пітер Ліндберг, Річард Аведон, Ен Лейбовіц. У 2008 році компанія заснувала мистецький фонд. А у 2012 відкрила безплатний для відвідувачів центр у стінах колишнього машинобудівного заводу знову ж таки Ansaldo, архітектура якого зазнала найменшого втручання. Це втручання дозволяє експонувати роботи великого розміру.
Некомфортно писати про розміри, коли мова йде про мистецтво, але величезні об’єкти також потрібно десь експонувати – для цього у Pirelli HangarВicocca функціонує Navate, споруда з висотою стелі 30 метрів. Там із 2004 року постійно виставляється інсталяція «Сім небесних палаців» німецького художника та скульптора Ансельма Кіфера. Назву вона отримала від тих палаців, або ж чертогів, описаних у давньоєврейській «Книзі палаців» («Сефер Хейхалот») приблизно V–VI століття н. е., які символізують шлях духовної ініціації, що має пройти кожен, хто хоче стати ближчим до Бога.
Я начебто і не мала цілі стати ближчою до Бога, але чомусь завжди, коли відвідувала кожну з цих далеких від сакральності споруд, відчувала майже релігійну екзальтацію. Можливо, це було благоговіння перед людьми, які могли вирвати «зайві» сторінки з історії свого міста, але натомість старанно написали їхнє продовження.
