Один з найвідоміших у світі письменників «заговорив» українською.

«Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» Рушді – це насправдi новий український епос, (не)серйозний філософський роман.  Фантазія, Шахерезада, казка. Цікаве і серйозне міркування про життя і про те, як ми з ним впорюємось. Місце дії – Нью-Йорк і околиці, час дії – не минуле, як здавалося б, а недалеке майбутнє. На Землі тисячу і один день йде війна між темними і світлими силами, джинія закохується в звичайного чоловіка. InKyiv публікує фрагмент роману «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей», який зовсім скоро вийде у Видавництві Старого Лева.

Салман Рушді. Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей. Перекладач Андрій Савенець. Л.: «Видавництво Старого Лева», 2017

Коли шпарини між світами розімкнулися, землею почали ширитися вибрики темних джинів. Спочатку, коли джини ще не мріяли про завоювання, вони не мали грандіозних планів. Вони просто сіяли хаос, бо це виникало з їхньої природи. Без жодних докорів сумління вони ширили світом свої вибрики і їхню старшу сестру, справжню кривду; бо так само, як джини були чимось нереальним для більшості людей, людські істоти були нереальними для джинів, які не переймалися їхнім болем, переймалися не більше, ніж дитина ‒ болем м’якої іграшки, котрою вона гатить об стіну.

Вплив джинів поширився скрізь, але на початку, ще заки вони відкрилися перед людьми, багато з наших пращурів не помічали дії їхніх прихованих рук у вибуху ядерного реактора, груповому зґвалтуванні дівчини чи сходженні снігової лавини. У румунському селі жінка почала нести яйця. Мешканці французького міста почали перетворюватися на носорогів. Старі ірландці почали селитися у сміттєвих контейнерах. Один бельгієць, подивившись у дзеркало, побачив у ньому відображення своєї потилиці. Російський чиновник загубив свого носа, а потім уздрів, як той прогулюється вулицями Санкт-Петербурга. Тоненька хмарка перерізала повний місяць, а одна іспанка, яка за цим спостерігала, відчула різкий біль, коли лезо бритви розітнуло її очне яблуко навпіл і з нього витекло скловидне тіло, желеподібна речовина, що заповнює простір між кришталиком і сітківкою. Мурахи виповзли з отвору в долоні якогось чоловіка.

Як було це все розуміти? Легше повірити, що Випадок, таємнича засада всесвіту, обєднує сили з алегорією, символізмом, сюрреалізмом та хаосом і переймає контроль над людськими справами, ніж визнати правду, якою було дедалі настирливіше втручання джинів у щоденне життя на світі…

… Минуло вже більше року, відколи містер Джеронімо втратив контакт із землею. За цей час проміжок між його підошвами та твердими горизонтальними поверхнями збільшився й досягав уже восьми, а то й цілих десяти сантиметрів. Незважаючи на явно тривожні аспекти свого стану, як він почав це називати, він навіть не припускав думки про його постійний характер. Уявляв свій стан як своєрідну хворобу, результат дії невідомого досі вірусу: гравітаційної інфекції. Це минеться, втішав він себе. Із ним сталося щось незбагненне, та прояви цього, безумовно, зникнуть. Нормальність повернеться на своє місце. Законами природи неможливо нехтувати довгий час, навіть якщо хвороба невідома центрам із контролю захворювань. В остаточному рахунку він спуститься на землю. Саме так він щодня намагався себе заспокоїти. Як наслідок, неспростовні ознаки погіршення стану страшенно йому дошкуляли, і довелося добряче напружити рештки сили волі, аби побороти приступ паніки. Досить часто, без жодного попередження, його думки починали гарячково пурхати, хоч він і пишався тим, що переважно залишався стоїком. Те, що відбувалося з ним, було неможливим, та воно відбувалося, значить, було можливим. Значення слів – можливе, неможливе – змінювалися. Може, це здатна пояснити наука? А може, релігія? Думка, що цього не можна пояснити або вилікувати, зовсім не бралася ним до уваги. Він почав порпатися в книжках. Виявилося, що гравітони – це такі елементарні частинки без маси, що якимось чином переносять силу земного тяжіння. Можливо, їх можна створювати й знищувати, і якщо це справді так, то це могло б якось пояснити збільшення чи зменшення сили тяжіння. Ось таку новину переказувала квантова фізика. Та постскриптум: нема доказів, що гравітони насправді існують. Красно дякую тобі, квантова фізико, подумав він. Ти мені дуже допомогла.

Як і більшість літніх людей, містер Джеронімо жив досить відлюдним життям. Він не мав дітей або внуків, які могли би перейматися його станом. Це приносило йому певне полегшення. Також він тішився з того, що не одружився вдруге, а отже, не мав дружини, яка би переживала чи побивалася через нього. За довгі роки його вдівства кілька друзів у відповідь на його відлюдькуватий спосіб життя віддалилися й перейшли до кола просто знайомих. Після смерті дружини він продав їхній дім і зняв скромну квартиру в Кипс-Бей, останньому забутому районі Мангетена, анонімність якого ідеально йому пасувала. Раніше він товаришував зі своїм перукарем на Другій авеню, але тепер сам стриг собі волосся, ставши, як любив формулювати, садівником власної голови.

Корейці з крамнички на розі відзначалися професійною привітністю, та згодом, коли молодше покоління перейняло батьківські справи, містера Джеронімо іноді зустрічали порожні погляди, у яких прочитувалася непоінформованість молоді – замість кволих усмішок і схвальних кивків, якими старші в окулярах вітали давнього клієнта. Численні медичні заклади вздовж Першої авеню заразили околицю епідемією лікарів, але він зверхньо трактував медичний фах. Він уже не ходив до свого лікаря й навіть перестав отримувати листівки з нагадуванням від лікаревого асистента: «Ви повинні пройти обстеження принаймні раз на рік, якщо хочете утримати контакт із лікарем N». Яка була йому користь від лікарів? Хіба якась пігулка могла змінити його стан? Та певно, що ні. Американська система охорони здоров’я неухильно підводила тих, хто найбільше потребував її допомоги. Він волів не мати з нею нічого спільного. Маєш собі здоров’я до дня, поки його не втратиш, а потім лікарі залазять тобі в штани без вазеліну, тож краще до цього не допустити, поки той день не настав.

У рідкісних випадках, коли дзвонив телефон, це завжди стосувалося садових справ, а чим довше він перебував у новому стані, тим важче йому було працювати. Він передав своїх клієнтів іншим садівникам і жив тепер із заощаджень. За багато років він накопичив на чорний день досить показну суму завдяки ощадливому стилю життя й продажу родинного дому, але, з іншого боку, ніхто ніколи не нажив собі статків, займаючись садівництвом. Крім того, був ще Еллин спадок, що становив, за її словами, «як кіт наплакав», але це через те, що вона виросла в розкошах. Насправді ж після її смерті йому перепала доволі пристойна сума, якої він навіть не торкнувся. Тож час у нього ще був, якби ж нічого не змінилося, у майбутньому неуникно мала надійти хвилина, коли гроші розійдуться й він здасться на ласку долі – Долі, цієї бабери, що не знає ласки. Так, він хвилювався через гроші, але, знову-таки, тішився, що не мав нікого, хто б тим хвилюванням перейнявся.

Йому вже неможливо було приховати те, що з ним діялося, від сусідів, перехожих на вулицях чи покупців у крамницях, куди він час від часу заглядав, аби докупити продуктів, хоч мав іще згромаджені припаси супів і круп, тож робив набіги на свою комору, аби якомога менше виходити з дому. Коли йому необхідно було поповнити запаси, він купував через інтернет, коли був голодний, часто замовляв їжу додому й дедалі менше виходив зі свого помешкання, хіба що час від часу, під пологом темряви. Попри всі заходи безпеки, його стан не був таємницею в околиці. Йому пощастило жити серед людей із низьким порогом нудьги, які, переконані, що бачили вже все на світі, відзначалися скептичною байдужістю щодо дивацтв своїх співгромадян. Мешканці околиці переважно безпристрасно зустріли новину про левітацію містера Джеронімо, припустивши по короткій дискусії, що це якийсь фокус. Продовжуючи виконувати цей фокус день у день, він став у їхніх очах надокучливим, немов акробат, який не злазить зі своїх ходуль, або ексгібіціоніст, що давно вже перестав заскакувати кого-небудь зненацька. А може, це в нього якась травма, може, із ним щось сталося, імовірно, з його вини. Може, він пхав свого носа в справи, в які краще було не лізти. Або світ утомився від нього й намагався його викурити. Неважливо. Висновок був такий, що його фішка застаріла, як і він сам.

Тож деякий час на нього не звертали уваги, що дещо полегшило ситуацію, оскільки він не мав бажання виправдовуватися перед незнайомцями. Він сидів удома й робив розрахунки. Дев’ять сантиметрів за рік означало, що через два наступні роки, якщо він ще житиме, він не відірветься від землі більше ніж на тридцять сантиметрів. У будь-якому разі, заспокоював він себе, необхідно розробити прийоми виживання, які дозволять йому жити стерпним життям – вести якщо й не звичне чи легке існування, то принаймні таке, що може бути прийнятним. Треба, однак, вирішити практичні проблеми, і деякі з них були страшенно незручними. Купання у ванні не входило в гру. На щастя, він мав душову кабіну. Справляння природних потреб вимагало більшої винахідливості. Коли він намагався сісти на унітаз, його сідниці вперто витали над сидінням, зберігаючи точно таку ж відстань від нього, як його підошви від землі. Чим вище він буде здійматися, тим важче йому буде випорожнитися. Треба було над цим подумати.

Подорожування вже перетворилося на проблему й обіцяло стати ще більшою. Він уже виключив польоти на літаку. Працівник управління транспортної безпеки міг би cприйняти його за когось, хто становить загрозу. В аеропортах дозволяється відриватися від землі лише літакам. Пасажира, який намагався б це зробити, ще не сівши на літак, дуже легко було би звинуватити в неналежній поведінці, яка вимагала приборкання. Інші види громадського транспорту були не менш клопітливими. У метро його левітація могла би бути помилково сприйнята як незаконна спроба перескочити через турнікет. Так само він уже не міг безпечно водити авто. Аварія це лише підтвердила. Залишалося ходити пішки, але навіть нічні прогулянки занадто кидалися в очі й наражали на небезпеку, незалежно від того, наскільки байдуже реагували люди. Мабуть, найкращим рішенням було не вистромляти носа з квартири. Піти у вимушену відставку, поки його стан не покращиться настільки, щоб він міг повернутися до того, що залишилося з його щоденного життя. Та уявити це було нелегко. Адже він усе-таки звик до життя надворі, до багатогодинної виснажливої фізичної роботи на сонці й під дощем, у спеку й холод, якою додавав своє скромне почуття прекрасного до природної краси планети. Якщо він не може працювати, він і далі займатиметься фізичними вправами. Він ходитиме. Так. Ходитиме ночами.

Містер Джеронімо мешкав на двох найнижчих поверхах «Баґдада», вузького багатоквартирного будинку у вузькому кварталі – чи не найменш престижному кварталі найменш престижного району, і його вузька вітальня була розташована на рівні вузької вулиці, а вузька спальня – у вузькому підвалі під нею. Під час великої бурі «Баґдад» опинився в зоні евакуації, але повінь не затопила підвалу. Бракувало небагато – сусідні вулиці, ширші, що простягнули руки назустріч стихіям, були сплюндровані. А може, із цього слід витягнути якийсь урок, подумав містер Джеронімо. Може, вузькість краще витримує атаки, ніж ширина. Але це був неприємний урок, і його не хотілося вчити. Місткість, вcеохопність, усенегайність, розмах, ширина, глибина, величінь – ось цінності, на які має орієнтуватися такий чоловік, як він: високий, плечистий, із широким кроком. І якщо світ хотів уберегти вузьке та знищити широке, віддаючи перевагу затиснутому роту перед широкими м’ясистими вустами, вихудлому тілу перед повною статурою, тісному перед просторим і скавчанню перед ревом, він волів би піти на дно разом із кораблем…