Авторів творчого дослідження «Про євреїв та слова» представляють так:

ізраїльський прозаїк, без п’яти хвилин лауреат Нобелівської премії, професор-літературознавець і член французького ордена Почесного легіону Амос Оз. Його донька, Фанiя Оз-Зальцбергер, – письменник і історик, професор університету Хайфи. Батько й донька написали книгу про єврейську наукову традицію – усну і книжкову. І про спадкоємність, яка заснована не тільки на генах і не тільки на релігії, а на наших взаємовідносинах із Словом. Словом взагалі – серйозним і не серйозним, піднесеним і буденним. І на вмінні розповідати історії і здійснювати відкриття, і сперечатися.

Амос Оз і Фанія Оз-Зальцберґер. Євреї і слова. пер. з англ. Ярослави Стріхи. – Київ: Дух і Літера, 2017 / Amos Oz and Fania Oz. Jews and Words. Yale University Press, 2012

______________________

Той факт, що ми розглядаємо нашу історію як словесну генеалогію, почасти пояснює, чому ми вирішили написати цей нарис разом – батько і донька, а також, що не менш важливо, письменник та історик. «Минуле – чужа країна», – писав Л. П. Гартлі, а Девід Ловенталь перетворив цю цитату на точне історіографічне спостереження. І справді, значна частина єврейського минулого, не кажучи вже про минуле людства, нас дивує і непокоїть.

Оберімо чотири майже випадкові постаті: пророчиця Девора, цар Рехавам, Раббі Аківа і Рав Авраам Іцхак Кук. Їх вихоплено з різних сторінок історії єврейства: ХІІ ст. до н.е. (орієнтовно), Х ст. до н.е. (орієнтовно), І–ІІ ст. н.е. і ХІХ–ХХ ст. Їхні матеріальні обставини й моральні настанови не близькі авторам цих рядків. Їхні біографії далекі від наших. Їхня поведінка, погляди й рішення видаються нам дивними, незбагненними чи навіть відразливими. Можна припустити, що якби вони зустрілися в якомусь позаісторичному просторі, то не знайшли би спільної мови. Їхнє вбрання, риторика й погляди радикально різнилися. Вони навіть говорили різними мовами.

Хоча, звісно, вони всі бодай трохи розуміли іврит. Вони розпізнали б імена один одного, бо ті мають витоки в Біблії. Девора – найдавніша з цих постатей, але чоловіки могли б за бажання поговорити з нею її давнім івритом. Їм було би про що поговорити: про Якова і дванадцять колін Ізраїля, Мойсея й гору Синай, Землю Ізраїльську та її природні чи людські ландшафти. Ймовірно, вони по-різному вимовляли б імена й географічні назви, але зуміли би порозумітися. Більше того, кожен знав би про своїх попередників. Може, Девора з недовірою витріщилася б на вбрання Рава Кука, зате двоє рабинів і цар дивилися б на неї з повагою, хоча її одяг не відповідає штетлівській моді.

Ідентичність усіх чотирьох заснована на ізраїльському походженні, сильній волі, відданості предкам, тривозі за нащадків і словесному дарі. Навіть Рехавам з його грубуватими дотепами («Мій мізинець грубший за стегна мого батька» чи «Батько мій карав вас бичами, а я битиму скор- піонами») – не лише деспот, а й поет. Девора його добре розуміла б, як і Аківа чи Кук. Яких політичних поглядів вони дотримувалися? Що б вони сказали один одному чи авторам цих рядків про нагальні питання ізраїльської політики, від кордонів до політичного устрою? Власне кажучи, автори цих рядків мають багато гострих запитань до послідовників Аківи й Кука. Проте ми могли би погово- рити. Усі співрозмовники розуміли би певні слова: народ, закон, рада, обіцянка, кордони. Давні діячі не знали би слів на кшталт «єврейський» чи «демократична держава, але, гадаю, їх зрозуміли б. Нам особливо цікаво, за які партії голосували б Девора й Аківа.

Проте передусім варто відзначити, що нікого з цих чотирьох не здивувало б, що ми вважаємо їх частиною однієї тяглості.

Не варто применшувати їхні відмінності й часову дистанцію. На нашу думку, в тяглості єврейських традицій немає нічого містичного, чудесного чи божественного. Ми не захоплюємося нашими видатними предками й не поклоняємося їм. Частина давніх афінян ближчі нашому серцю, ніж біблійні ізраїльтяни.

То чому ж у юдейських текстах – навіть найдавніших – є стільки рядків, що промовляють до нас? Нас зачаровує кількість драматичних постатей в юдейських і єврейських текстах. Там так багато плоті, крові і голосів. Інколи вони видаються нам до жаского упізнаваними.

Звісно, упізнавані герої бувають не лише в юдейських творах. Антигона має впізнавані риси, святий Августин пробуджує в нас емоції, Дон Кіхот артикулює найглибші наші почуття, а Чехову не чуже майже ніщо людське. Ці джерела нам такі ж цікаві і близькі, як більшість юдейських творів. Частина юдейської спадщини нам далека, а неюдейської – дуже близька.

Отже, ми мусимо окреслити ще один важливий вимір юдейської людської і текстової тяглості. Є щось унікальне у творчому діалозі з минулим цих письменних юдеїв, що вели записи й підтримували змістовну розмову один з одним крізь прірву часу, мов і культур. Вони всі говорять один з одним. Розмова – безугавна суперечка за нескін- ченною вечерею на Шабат – не стихає не тому, що співрозмовники симпатичні один одному чи поділяють певні погляди; її підживлює спільний каталог великих запитань і даностей.

Звісно, ми не можемо з певністю сказати, хто «історична постать», а хто міф, особливо коли йдеться про давні часи. Ми не знаємо, чи справді вони робили чи писали те, що їм приписують. Ми хотіли б дізнатися правду, але це нічого не змінило б. Як казав Ахад Га-ам, історична правда не тотожна археологічній правді. Істину можна пере- дати через вигадані постаті, алегорію чи міф. Талмудист IV століття казав, що біблійного Йова ніколи не існувало, що це – просто притча. Інші мудреці заперечували, але теорія, що Йов вигаданий, увійшла до Талмуду. Чому її не викреслили з історичної пам’яті як наклеп? Бо Талмуд передбачав і приймав наш аргумент (чи бодай так нам хочеться вважати): навіть притчі можуть казати правду. Красне письменство – не порожні вигадки. Йов існував незалежно від того, чи він «історична постать». Він існував для незліченних читачів, які тисячоліттями обгово- рювали його долю. Йов, як і Макбет чи Іван Карамазов, існує як літературна правда.

Нас розчулює відкриття, що ми – спадкоємці нескінченного почту читачів дедалі розгалуженішої бібліотеки. Євреї накопичили величезний масив довідкової літератури, говорили, писали й читали попри плин століть і процесію катастроф, витворили унікальну генеалогію.

Нам, наприклад, близький не Рехавам, а Йов. Припустімо, пророк Амос і публіцист Ахад Га-ам – наші союзники в обстоюванні справедливості й миру, а Рав Кук – ні. Нам близька не Девора – радісна амазонка, а Девора – саркастична мати, здатна за себе постояти й ущипливо красномовна. Наш політичний побратим – не Раббі Аківа, який підштовхнув своїх учнів до безнадійного повстання, а Раббі Єгуда га-Насі, втікач і рятівник текстів, що був на боці тих, хто зазнав поразки в мілітарній історії, натомість здобув перемогу в історії інтелектуальній.

Ось такі наші вподобання. У кожного читача вони свої – хтось із нами категорично не погодиться. Проте якщо ви належите до таких читачів, то ви нам рідні, незалежно від того, чи ви єврей. Кажуть, здорова родина мусить уміти проговорювати всі конфлікти.