«Дозвольте мені розповісти про дуже заможних людей. Заможнi люди не схожі на нас з вами », – так починається драма «Молодий багач» Фіцджеральда.

Їх не так багато, вони усі різні, але є щось спільне: як правило, ці люди не отримали свої статки у спадок, вони вибирали найкращі університети, вони – представники середнього класу, вони – чоловіки. Чим багатше вони, тим менша частка їх доходу припадає на податки. Супербагаті втілюють мрію марксистів – поява міжнародного класу. Його і описує  Христя Фріланд. Ім’я автора добре відомо в світі бізнес- і розслідувальної журналістики: вона працювала в The Financial Times, в агентстві «Рейтер», писала для канадської Globe and Mail, вона – міністр закордонних справ Канади. Її друга книга «Плутократи» стала бестселером і зібрала престижні нагороди в США і в Канаді.

Оформити попереднє замовлення

Христя Фрiланд. ПЛУТОКРАТИ: Епоха нових богатих i занепад старої системи. Переклав з англійської Микола Климчук.  К.:«Наш формат», 2017

Громадяни світу 

Як і будь-яка країна, Плутономія різна: тамтешні народи мають свої національні костюми, а люди самі обирають, як їм жити. Плутократи з авторитарних або нестабільних країн, як-от росіяни або близькосхідна публіка, більші глобалісти. Дехто, як-от китайці та індійці, підтримують тісні зв’язки зі своїми громадами, навіть якщо живуть і працюють за кордоном. Деякі країни розбудували свою економіку великою мірою на тому, що давали фізичний прихисток іноземним плутократам — це традиційний бізнес Швейцарії і Монако. Не так давно на арену вийшли Сингапур і Гонконг. Новий «кондиціонований» конкурент — Дубай. Лінгва франка супереліти — англійська, додайте елегантні котеджі і м’який податковий режим для іноземців — і Британія теж опиниться у списку популярних країн: майже 60 відсотків дорогої лондонської нерухомості (вартістю понад 2,5 мільйона фунтів) належить іноземцям.

Американська бізнес-еліта, навпаки, досить пізно долучилася до цієї міжнародної спільноти. Наприклад, досліджуючи британський і американський топ-менеджмент, рекрутер Елізабет Маркс з’ясувала, що іноземці становлять майже третину вищих керівників у Британії, а у — тільки 10 відсотків. Так само понад три четвертих британських керівників щонайменше два роки пропрацювали за кордоном, а в американців — тільки третина.

Та попри пізній старт, американський бізнес наздоганяє. Сьогоднішні американські топ-менеджери вдвічі частіше працюють за кордоном, ніж їхні попередники десятиліття тому, кількість іноземців і уродженців інших країн серед директорів американських компаній досі порівняно невелика, але росте. Зміни особливо помітні на Вол-стріт. 2006 року всіма вісьмома найбільшими банками Вол-стріт керували директори-американці, а сьогодні тільки п’ятьма; двома з тих, що вціліли, — «Сітігруп» і «Морган Стенлі», — керують люди, які народилися за кордоном.

Директор компанії «Дженерал електрик» Джеф Імельт у недавній розмові сказав мені, що, цілком імовірно, його наступником стане хтось із розвиткових країн, бо там майбутнє «ДжЕ» та й американського бізнесу загалом.

На думку Імельта, фінансова криза поклала край добі американського економічного домінування. «Я прийшов у “ДжЕ” 1982 року, — розповів містер Імельт. — Перші двадцять п’ять років, до обвалу 2007-го, головним рушієм світової економіки був американський споживач». Але в майбутньому, мовляв, усе буде інакше: наступні двадцять п’ять років американський споживач «не буде двигуном світового росту. Це будуть мільярди людей, які поповнюватимуть середній клас в Азії, буде те саме, що й у сировинних країнах, які піднімалися на високих цінах на нафту. Ось така картина».

«В Азії середній клас поповнить мільярд споживачів. Якщо ми хочемо знизити рівень безробіття, то треба розвивати експорт, — сказав Імельт. — Це єдиний варіант для країни, бо більшість споживачів живуть не тут».

У застереження Імельт навів приклад «інтровертних» японських фірм. «Слухайте, коли я був молодим хлопцем і прийшов у “ДжЕ”,

Джек Велч відправив усіх нас в Японію, бо тоді Японія нас просто розчавлювала, — розповідав він. — Тоді ми багато дізналися про Японію. Але в наступні тридцять років японські компанії сильно відстали. Тому що не глобалізувалися. Їм не треба було виходити у світ і співати по всіх усюдах, щоб зібрати на обід. “ДжЕ” таке не підходить. Не підходить і іншим американським корпораціям».

Виступаючи на Аспенському фестивалі ідей 2010 року, Майкл Сплінтер, гендиректор грінтек-фірми «Еплайд матіріалз», зізнався, що якби починав з нуля, то серед його робітників американських було би тільки 20 відсотків, решта закордонні. «Цього року майже 90 відсотків наших продажів йшли за кордоном, — пояснює він. — Потреба бути ближче до споживачів, а більшість їх в Азії, відчувається дуже сильно». Томас Вілсон, гендиректор компанії «Олстейт», виступив у тій же тональності: «Я можу найняти [робітників] по всьому світу. Це проблема Америки, але не обов’язково проблема американського бізнесу… Американський бізнес пристосується».

У 2012 році в складі групи фінансових керівників я мала приємність обідати на Манхетені з Полом Волкером, легендарним борцем з інфляцією на посаді голови Федеральної резервної системи. Він сказав мені, що вражений глобальним світоглядом «так званих американських компаній»: «По суті, вони більше не вважають себе американськими. Це міжнародні компанії. Якщо американський уряд наступить їм на мозоль, вони перенесуть свої штаб-квартири за кордон. Вони з більшою імовірністю наймуть неамериканців у свої закордонні філіали і пришлють іноземців керувати американськими операціями».

Мохамед Ель-Еріан, гендиректор «Пімко», найбільшого у світі фонду з торгівлі облігаціями, — типовий «кочовик» глобальної епохи, він поступово піднявся на найвищу сходинку американського бізнесу. Батько Ель-Еріана — єгиптянин, мати — француженка, він з дитинства вів мандрівне життя між Парижем, Каїром, Нью-Йорком і Лондоном. Учився в Кембриджі й Оксфорді, а тепер працює в американській компанії, яка належить німецькому фінансовому конгломерату «Альянц СЕ».

Живе він у Ньюпорт-Біч у Каліфорнії, де розташовано штабквартиру «Пімко», але йому важко назвати рідною якусь одну країну. «У мене три паспорти, — розповів мені Ель-Еріан, коли був у Нью-Йорку. — Я належу не якійсь одній країні, а одразу багатьом, цілому світу». Розмовляючи, ми гуляли містом, яке ЕльЕріан добре запам’ятав з дитинства, коли щодня їздив автобусом у школу при ООН. Того вечора Ель-Еріан вилітав у Лондон. За кілька днів він мав бути в Петербурзі.

Не тільки «Дженерал електрик» бачить, що американський бізнес, який зволікатиме з виходом на іноземні ринки, ризикує лишитися на узбіччі. Попри глобальний масштаб операцій, «Пімко» все ще базується у Сполучених Штатах. Але потік товарів і капіталу, в якому пливе й супереліта, дедалі частіше оминає Америку. Візьмімо, наприклад, Стівена Дженінгса, 52-річного новозеландця, співзасновника інвестиційного банку «Ренесанс капітал». База цього банку зараз у Москві, це головне місто Дженінгса (у нього також є ферма в Оксфордширі і в Новій Зеландії; в Англії його діти ходять у школу), а бізнес-стратегія заснована на обігу капіталу між розвитковими країнами, зокрема між Росією, Африкою та Азією. Тут Нью-Йорк — не найзручніше місце. Виступаючи 2009 року в новозеландському Велінгтоні, він виклав своє бачення багатополярних бізнес-реалій: «Найбільша металургійна компанія світу — індійська. Найбільша алюмінієва — російська… Найдинамічніші і найбільші банки в Китаї, Росії і Нігерії — вітчизняні, “домашні”».

Компанія, яка має офіс у тому самому московському хмарочосі, що й Дженінгс, недавно уклала угоду, яка добре ілюструє подібні економічні зв’язки між розвитковими країнами. Навесні 2010 року «Діджитал скай текнолоджис» (дст ), найбільша інвестиційна фірма Росії, уклала партнерство з південноафриканською медіакорпорацією «Насперс» і китайською технологічною компанією «Тенсент». Усе це динамічні фірми з глобальними амбіціями — восени 2010-го дочірня компанія «Мейл.ру» вийшла на біржу і моментально стала найдорожчою інтернет-компанією Європи з ринковою капіталізацією 5,71 мільярда доларів — і нікому з них нема діла до Сполучених Штатів. Схожий приклад зв’язків між розвитковими країнами: індійський телеком-гігант «Бхарті ентерпрайзес» купив більшість африканських активів кувейтської телекомунікаційної компанії «Зайн». Топ-менеджер однієї каліфорнійської фірми, теж сучасний кочівник, який жив і працював у Європі й Азії, пояснив мені, в чому полягає конкурентна перевага компаній типу «Бхарті» на перспективному африканському ринку: «Вони вміють продавати мобільні телефони набагато дешевше, ніж ми. Як західним фірмам конкурувати в регіонах типу Африки?».