Британський нейрохірург Генрі Марш вивчав в Оксфорді політику, філософію та економіку, після чого вступив до університетського коледжу Лондона і отримав ступінь з медицини.

З того часу він провів тисячі операцій на мозку, виростив не одне покоління досвідчених хірургів, брався за складні завдання і не боявся професійних викликів.

Марш вперше приїхав до Києва незабаром після розвалу Союзу: «Приїхав подивитися, що ж це за країна. Медицина тут була в жалюгідному стані. Я спочатку злякався, а потім вирішив допомагати». І допомагає, приїжджає до Києва, допомагає українським колегам проводити найскладніші операції. За підтримки Генрі Томаса Маршу в 2001 році в Києві відкрився Міжнародний центр нейрохірургії. У його щоденниках – історії, випадки з хірургічної практики в Великобританії, Непалі, Україні. Спогади з дитинства і юності, роздумами про те, що дійсно має значення в житті. Чесний і відверта розповідь про будні нейрохірурга і про те, про що лікарі вважають за «краще мовчати».

Генрі Марш  «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга». Переклад: Катерина Міхаліцина. Л.:  Видавництво Старого Лева, 2017

Свою книжку Генрі Марш презентуватиме особисто в рамках Форуму видавців у Львові.

 Неділя, 17 вересня

• 10.30 – 11.45 – Прес-сніданок «Британія і Україна. Люди і книги». Учасники: Генрі Марш, Філіп Сендс, Роберт МакКрам, Беа Хемінг – «Копальня кави» (пл. Ринок, 10);
• 15.00 – 16.45 – Зустріч з Генрі Маршем. Презентація його нової книжки «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга». Учасники: Генрі Марш, Катерина Міхаліцина, Мар’яна Савка – «Перший театр» (вул. Гнатюка, 11).

Цьогоріч у рамках Форуму видавців Генрі Марш вперше спробує себе ще у ролі модератора. Він модеруватиме презентацію книжки свого друга юриста-міжнародника Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова», яка також вийшла у Видавництві Старого Лева.

******

Коли я був студентом майже п’ятдесят років тому, Катманду для багатьох моїх сучасників було казковою, майже містичною землею обітованою. Почасти тому, що в Непалі була дикоростуча конопля (вона й досі тут трапляється на будівельних майданчиках і покинутих територіях в межах міста). Але здебільшого тому, що ця країна зберегла свою первозданну красу, і життя тут досі протікало у ритмі середньовічної простоти. Люди добиралися сюди переважно сушею. Тоді світ був зовсім інакшим — можна було безпечно подорожувати Сирією, Іраном та Афганістаном. Але Катманду відтоді теж майже невпізнавано змінилося. Населення цього міста за двадцять років виросло з кількох сотень тисяч до двох з половиною мільйонів — воно збільшується найшвидше в усій Південно-Східній Азії. Проте нові передмістя будують без жодного плану, без перспектив розвитку інфраструктури. Там рідко трапляються поодинокі латки рисових або пшеничних полів, зате всюди стоять дешеві бетонні будинки. Відкриті стічні канави та ґрунтові путівці завалені сміттям і будівельними матеріалами. Дороги невпорядковані, повітря аж темне від забруднення. Тому високі Гімалаї на півночі майже ніколи не видно.

Непал — одна з найбідніших країн світу, яку практично добив нещодавній землетрус та постійна загроза нового. Земля двигтить майже щотижня. Але не сильно. Я працюю з пацієнтами, встановлюючи з ними мінімальний людський контакт. Це нейрохірургія, тож провалів та поразок не уникнути, тим паче, що хвороби тут зазвичай важкі й задавнені порівняно з тими, що на Заході. І пацієнти, і їхні родини часто жахливо страждають, тому треба докладати чималих зусиль, щоб не зачерствіти та не збайдужіти в такому огромі болю. Відтак я майже завжди не задоволений собою. Бо виявляється, що ця робота, коли я знаходжу ресурс про неї подумати, глибоко мене пригнічує і, порівняно з англійською системою охорони здоров’я, має у таких бідних країнах, як Непал, сумнівну цінність. Молоді лікарі, яких я намагаюся чомусь навчити, такі болісно ввічливі, що я ніколи не знаю, про що вони насправді думають. Я не певен, чи розуміють вони, яка відповідальність ляже на їхні плечі, якщо вони коли-небудь стануть незалежними нейрохірургами. Не знаю, що вони почувають до пацієнтів, наскільки небайдужі до них — англійська моїх підопічних дуже кульгає, а я не розмовляю непальською мовою. Єдине, що мені відомо напевне: більшість молодих фахівців прагнуть чкурнути геть із Непалу за першої ж нагоди. Тут їхня зарплата і професійні перспективи просто жалюгідні порівняно з тим, чого вони можуть досягти у багатших країнах. Схожа трагедія спіткає багато держав з низьким рівнем прибутків, як-от Непал чи Україна, — освічене молоде покоління, майбутнє країни, тікає з неї світ за очі. Тож наразі я працюю у абсолютно інакшій культурній системі, у якій функціонує чимало забобонів та якій досі притаманний кривавий культ жертвопринесення тварин.

Серед моїх тутешніх пацієнтів та їхніх родичів мало хто (але, сподіваюся, такі є) розуміє унікальну і всебічну важливість мозку, фізичну природу думок та почуттів чи незворотність смерті. Дуже мало хто розмовляє англійською. Тому я почуваюся страшенно далеким від них. Пацієнти та їхні родини мають абсолютно нереалістичні очікування щодо можливостей медицини, тому дуже болісно реагують на погані новини, але підносять лікаря до рівня бога, якщо все вдається. Порівняно з більшістю населення цієї країни мій побут у Непалі можна назвати ганебно розкішним: я мешкаю в будинку для гостей з маленьким райським садом, що належить моєму колезі Деву. Але тут я живу, сказати б, на валізах: не маю ані тих речей, ані власності, які визначають моє життя у Англії. Лягаю спати до дев’ятої вечора, прокидаюся перед п’ятою ранку і шість днів на тиждень по десять годин стирчу в лікарні. Шалено сумую за домом, родиною та друзями. А все ж тут я почуваюся так, ніби мені подаровано відстрочку, ніби у мене ремісія і жахливе майбутнє ще десь далеко.

День перед відльотом до Непалу видався доволі насиченим. Я пішов у приватну клініку, де багато років працював у вільний від основної роботи час. Однак займатися приватною практикою я припинив ще два роки тому. За останні кілька тижнів я помітив, що на чолі у мене виростає якась ледь луската ґулька. А однією із переваг лікаря є те, що ти завжди знаєш, до кого звернутися, якщо раптом виникне проблема. І от пластичний хірург, якого я добре знав і дуже любив, сказав мені, що ґульку потрібно видалити.

— Здається, ти зачепив надорбітальний нерв. Я нічогісінько не відчуваю. Моя маківка ніби дерев’яна, — сказав я Девідові, коли він розпочав операцію, хоч і відчував тиск скальпеля, що врізався мені в чоло.

Мої пацієнти, гадаю, часто теж переживали щось подібне, хоча надрізи в них були довші, а місцева анестезія — слабшою. Таке роблять задля того, щоб розпиляти череп і відкрити мозок у стані притомності – я був першопрохідцем у царині, коли пацієнт під час операції з видалення пухлини мозку залишається при тямі. І оце вперше мені самому довелося бодай приблизно зрозуміти, на що то було схоже. Я відчував, як Девід витирає серветкою кров, що потекла мені до вуха.

— Гмм… — озвався він. — Тут є два моменти. Здається, ця штука інвазивна. І, можливо, тобі доведеться зробити ширшу резекцію і пересадку шкіри.

Мене раптом штрикнула тривога. Хоч Девід і не вжив цього слова, та він вочевидь говорив про рак. Я налаштувався на те, що видалення маленької ґульки буде миттєвою справою. І тепер сидів та уявляв себе з великою огидною латкою шкіри на чолі. Можливо, мені також доведеться пройти курс радіотерапії. І я тут же мимоволі згадав про своїх пацієнтів зі злоякісними пухлинами черепа, які врешті таки прогризли собі шлях через кістки і вп’ялися в їхній мозок.

— Але ж це виліковно, правда? Такі пухлини зазвичай не дають метастазів, еге ж?

— Генрі, усе буде гаразд, — підбадьорливо відказав Девід, бо моя стривоженість, імовірно, його розважила.

— Два місяці почекає? — запитав я.

— Так, я певен, що так, але треба поглянути на результати гістології. Наскільки вона інвазивна. Я напишу тобі на мейл.

Так уже склалося, що лікарі за професійні послуги зі своїми колегами розраховуються вином. Тож перед відльотом я подбав про те, щоб і Девідові перепало трохи хорошого вина. Багато років тому я оперував дружину одного з місцевих терапевтів. У жінки був складний випадок мозкової аневризми, вона померла практично відразу після операції. Я почувався винним. І мені було страшенно соромно, коли її чоловік через кілька тижнів прислав мені ящик вина. Однак тепер я розумію, що то був важливий вияв професійної солідарності.

І от наступного дня я сів у літак до Нью-Делі — перший літак на шляху до Катманду. Праворуч у мене на лобі красувався великий липкий пластир, який я щоразу похмуро оглядав у дзеркалі, заходячи під час восьмигодинного перельоту у тісний маленький туалет. Чорти б ухопили мій простатит і рак шкіри!