Екс-директорка Донецького обласного художнього музею Галина Чумак про те, як бути директором головного музею Донбасу в окупації (за два роки їй вдалося організувати серію виставок донецьких художників і поповнити фонди), про те, як зберігати гідність і допомагати іншим, здавалося б, нічого для цього не роблячи. Лише – ділитися, всім і завжди. Про своє життя в Києві після окупації.
Як у вашому житті з’явився музей, хто ви за освітою?
Мене призначили директором музею наприкінці 2004 року. Пізніше, коли пройшло багато років, я замислилася над питанням: «Як так сталося, що доля привела мене до музею? Чому саме так сталося?» Коли зі мною щось трапляється, щось несподіване відбувається в моєму житті, я питаю сама у себе — навіщо? задля чого? Яка мета стоїть за цими подіями, яка у тім моя роль? Я зробила такий собі аналіз свого життя і прийшла до висновку, що весь мій життєвий шлях був шлях до музею. Я про це ще ніде не говорила, не писала, це Ви перша напишете.
Не можу зараз згадати, коли я вперше відвідала музей, але, безумовно, в школі. Зате перше відвідання театру я пам’ятаю: це був перший клас. Добре пам’ятаю ту люту метільну зиму січня 1956 року, перші зимові канікули, коли нас повезли на балет «Лебедине озеро» у наш Сталінський оперний театр. Навіть пам’ятаю переповнений дітлахами автобус «Курган». Пам’ятаю першу зустріч з образотворчим мистецтвом. Це було до школи. В дитинстві я непогано малювала, але не це головне. Головне те, що у мами була подруга, і ми до неї їздили в гості. А у подруги був чоловік, аж електрик ЖЕКу! В нього були дуже цікаві хоббі. Він захоплювався сучасною естрадною музикою усього світу, образотворчим мистецтвом, виписував журнал «Огонек». Мене саджали на диван і давали мені в руки отой «Огонек». А там були такі красиві кольорові вкладинки. Оце і була перша зустріч з образотворчим мистецтвом. Я так любила ці журнали, ці картинки! Коли у пьять років сама навчилася читати, вже не роздивлялася, а читала. Прийшла, так би сказати, «усвідомлена зацікавленість».
Все ж таки не можу згадати свою першу зустріч з музеєм… Коли я поступила після школи до університету, мама нагородила мене путівкою до Криму, і я поїхала в перший свій туристичний похід, і, безумовно, ми відвідували музеї. Вони не були першими, але в такому віці це більш-менш запам’ятовується і залишається.
Потім я дуже багато їздила, завжди були музеї, завжди і всюди. Пам’ятаю, у 1970 році я вперше потрапила до Ленінграду. Ну, це ж такі сильні враження — саме місто, Ермітаж, Російський музей, Зоологічний, Кунсткамера … Я навіть оніміла від вражень. Запам’ятати усе побачене неможливо, але купуєш книжки, читаєш, перечитуєш — і воно вже залишається, поповнює твої знання, наповнює душу, відкриває світ.
Я вчилась на вчителя, до речі, російської мови і літератури. Хотіла бути істориком, але не вийшло з мене історика, а вийшов філолог. До школи я так і не потрапила, тому що після першої ж практики втратила свій міцний начебто голос, і якось так школа лишилась поза мене. Я працювала в багатьох різних недержавних, громадських організаціях – Донецькому Будинку працівників культури при обласному комітеті профспілок, Кіноклубі при обласній раді профспілок, Спілці театральних діячів, Спілці художників, Товаристві книголюбів … Бачите, начебто нічого серйозного не було. Але всюди була школа. Я такий книгочей, дуже люблю книжки читати, у мене дома залишилася непогана бібліотека, у тому числі шафа тільки з образотворчого мистецтва.
А коли розпався Радянський Союз, прийшли важкі роки і я залишилася практично без роботи, так сталося, що у 48 років мене взяли до Управління культури облдержадміністрації. До того я ніяк не могла туди потрапити, тому що я не витримувала двох позицій. По-перше, графа в паспорті, ви знаєте, про що йдеться. Я грекиня за мамою, а за батьком українка. В 16 років, коли заповнювала анкету на паспорт, подумала: «Я не схожа на українку і усі, кому не лінь, будуть думати, що я приховую свою істинну національність, тож запишусь за мамою, як є». Навіть сьогодні мені сказали, що я вірменка. Зростала я в грецькому середовищі, для мене це було абсолютно природньо. Усім відомо, що я грекиня — і тут нікуди не дінешся: якщо воно є, то є. А друга позиція — я ніколи не була членом партії, хоча дуже багато людей здивовані, коли узнають про це. В 1997 році уже Радянського Союзу не було, і мене взяли до Управління культури начальником відділу культурно-дозвіллєвих установ. За радянських часів це не могло бути ні за яких умов. Там я працювала близько восьми років, і, напевно, непогано, якщо мене після того призначили директором обласного художнього музею. Тобто Управління культури запропонувало, облдержадміністрація узгодила, а обласна рада вже видала розпорядження. І в музеї я відпрацювала 11 років і чотири місяці, якщо бути точною.
Коли було стажування в Оксфорді?
Це був 2003 рік, я працювала в Управлінні культури.
Тобто, ви ще не працювали в музеї?
Ні. Коли Янукович був губернатором, він зустрічався з Прем’єр-міністром Англії. І якось виникла в них бесіда (це така легенда). Янукович спитав, а як би так зробити, аби наші держслужбовці пройшли стажування в Англії. Прем’єр відповів, що подумає, і не забув. В Англії оголосили конкурс, якась організація з Оксфорду виграла тендер і отримала державні кошти на проведення стажування для держслужбовців Донеччини, які працювали у соціальній сфері. То були представники управління комунального господарства, управління транспорту, управління охорони здоров’я, були представники міста Харцизька, секретар міської ради, начальник відділу з соціальних питань та голова бюджетної комісії з соціальних питань міської ради, дві перекладачки з Горлівки, і я, одна з культури. Стажування було за темою «Залучення позабюджетних коштів у діяльність бюджетних організацій».
Допомогла?
Ви знаєте, найбільш корисно було для комунальників, нас знайомили з роботою кондомінімумів. Це надто цікаво. Тобто для мене скоріше згодилось в загальному сенсі, аніж у професійному. Там інше ставлення до закладів культури. Порівнювати можна бібліотеки та музеї, та і те не на нашу користь. Клуби взагалі порівнювати неможна, там зовсім в іншому напрямку вони працюють. У них клуби за інтересами, в кожному такому клубі є рада, яка опікується пошуком та розподілом грошей на існування клубу. Я Вам розповім цікаву історію. В Англії є клуб любителів книги (насправді, він має іншу назву, але суть та сама). І цим клубом опікується сама королева. Відчуваєте різницю? Ви знаєте, як у Радянському Союзі у 1974 році виникло товариство книголюбів? Брежнєв був на прийомі у Маргарет Тетчер, вона йому представляла людей, які прийшли на зустріч з ним. Їх було, може, десятка півтора. А за ним стояв його радник. І ось підходить Тетчер до якоїсь людини, представляє, каже, що це президент товариства книголюбів Великобританії. Брежнєв до радника: «У нас таке є?». Радник відповідає: «Нема». — «Створити!». Ось так і виникло у нас товариство книголюбів. Але ж було воно зовсім іншим, – ним опікувались інструктори відділів пропаганди обкомів, міськкомів, райкомів партії. Зараз, наприклад, є ідея провести у Лондоні виставку художників-переселенців. Тут, у Києві, вона вже пройшла у Будинку художника. А як її провести у Лондоні? За які кошти? Безумовно, за спонсорські. Багато років живе у Лондоні одна наша українка, їй дуже хочеться зробити виставку художників-переселенців, якось допомогти їм, але обов’язково треба паралельно допомогти якимось хворим дітям. Інакше англійці і не мислять. Вони дадуть гроші на виставку за умови, якщо частина з них піде на додаткову благодійність. У нас такого нема зовсім. Скоріше прості люди скинуться, ніж багатії. А заможних меценатів – одиниці. У Харкові, наприклад, є такий Олександр Фельдман, який купує, купує, купує твори мистецтва, потім раз — передає музею. Таких прикладів, на жаль, більше не знаю. У нашому музеї, де я зараз працюю, до речі, є спонсори, для котрих оплатити витрати на ту чи іншу виставку, на видання каталогів, на вирішення проблемних питань є справою честі. Мінкультури ці напрямки діяльності не фінансує, думаю, з причини відмови Мінфіну, і це не є правильним. Інакше у нас і не буде, бо немає державної стратегії щодо збереження та розвитку національної культури. Достатньо відома відповідь Черчилля щодо фінансування культури: «Безумовно, фінансувати, інакше, за що ми тоді воюємо?!» Але це не про нас.
Ви стали директоркою Донецького художнього музею. Ваші досягнення в ньому, як вам здається, які?
Власне кажучи, я просто виконувала положення Закону про музеї. Там чітко прописані завдання – збирання, зберігання, вивчення та популяризація.
Поповнення фондів – це перша задача будь-якого музея, але збирати і не зберігати не можна. Але для цієї роботи необхідні відповідні умови. Я усі роки здійснювала ремонти. Музей розташований на першому поверсі житлового будинку, який будувався в середині 1950-х років, і за ці роки не було жодного капітального ремонту, хоча б опалювальної системи та системи водопостачання та каналізації. Десять під’їздів, чотири поверхи зверху. Уявіть собі: приблизно 10–12 залитій щороку. То на другому поверсі, то у підвалі, то з четвертого поверху потече, то з третього. То в першому під’їзді, то в десятому, то в шостому — і так протягом року. Я з ремонту почала і ремонтом закінчила свою діяльність. Щорічно влітку напередодні опалювального сезону викликала фахівців, які здійснювали ревізію оцих систем, виявляли небезпечні місця, складали список необхідних деталей, дещо самі купувати, дещо ЖЕК надавав, писала листи у відповідні організації і, нарешті, ремонтували, приводили небезпечні ділянки до ладу. Є у нас філія в Слов’янському районі, – музей народної архітектури, побуту та дитячої творчості просто неба у селі Прелесне, там був проблемний дах. Ну, дахи у нас в Радянському Союзі у всіх погані, і будувати їх так ніхто й не навчився. Там зробили дах прямий, це було ще за часів, розповідали, Брежнєва. Останнє, що мені вдалося зробити там, – дах відремонтувати, повністю оновити систему електропостачання, замінити вікна – поставили європакети. Фондосховища не було взагалі, для нього втретину зменшили одну велику залу, обладнали стелажами та шафами; придбали нові вітрини, стільці для дитячої студії, але не встигли оновити систему теплопостачання, і підлогу нормальну не встигли зробити. Обласна рада запланувала на 2014 рік фінансування у розмірі 80 000 гривень саме на ці роботи, але не судилося. До речі, ми добре поповнили фонди філії. Багато поповнень і в музеї у Донецьку. Майже у всіх залах музейного приміщення, де була зовсім погана підлога, встигла зробити заміну паркету, залишилась тільки перша зала, яку залило гарячою водою в серпні 1914 р., але і там вже здійснили ремонт, тільки без мене. Ремонти робили в усіх залах, тому що як тільки потече, так і ремонт. Керівники-бюджетники знають, що раніше, скажімо, кінця травня бюджету не буває. Працюємо за тимчасовим бюджетом , а гроші поступали тільки на зарплату та комунальні послуги. От, наприклад, я не пам’ятаю зараз, якого року стався порив: середина лютого, прямо над Шишкіним пішов потік води з каналізації мешканця з другого поверху. Пішла до нього — там усе гаразд. Але між нами — між його підлогою і музейною стелею — десь 80 сантиметрів, і саме там каналізаційний рукав, він прогнив. Оце головна була біда. Треба міняти труби, а починати треба з сусіда, тобто вибити у нього каналізацію аби дістатися стояка. Я його на колінах прошу: «Дозвольте вибити, я вам за свої кошти відремонтую!» Ви знаєте, дозволив! Завдяки цьому ми зробили усе: спочатку замінили труби в стояку, потім зашили і пофарбували стіни. Тобто скільки я працювала, стільки й здійснювала ремонтні роботи – в двох реставраційних та двох художніх майстернях, у відділі науково-просвітницької роботи, в бухгалтерії, своєму та замів кабінетах, інших робочих кабінетах та приміщеннях. А 11 червня 2014 року підірвали машину Пушиліна, що знаходилась між облдержадміністрацією і музеєм, але до нас ближче, ніж до владної будівлі. Внаслідок цього вибуху в музеї вилетіло 21 вікно: три у вестибюлі, чотири у лекційній залі, три в робочих кабінетах, далі по експозиційних залах, робочих приміщеннях, коморах. Але, правду сказати, наступного дня до вечора вікна поставили. Цим займався тодішній, мені здається, він і зараз там, голова виконкому Ворошиловського у м. Донецьку району Владислав Латинцев. Він тоді мені так і сказав: « Я Вас не залишу, завтра усі вікна будуть зі склом».
Почала з ремонту, потім взялася за науку. Науковці вивчають музейні колекції, готують каталоги, потім їх видають. Ми були одним із кращих у цьому напрямку музеїв України, тому що ми намагалися до кожної фондової виставки видавати каталог. Тільки каталог повинен презентуватися в день відкриття виставки, а не після, та не за наших умов. А у нас завжди після, тому що гроші дають наприкінці року, і ти потім, як той скажений собака, бігаєш, треба ж їх витратити, бо наступного року їх може не буде. За моєї ініціативи ми здійснили видання трьох випусків Музейного альманаху – у 2006, 2009 та 2012 роках. В них надруковано статті науковців музеїв Донеччини. Я ініціювала проведення всеукраїнських науково-практичних конференцій, ми їх провели дві: у 2009 – до 70-річчя музею та у 2010 – до 50-річчя відродження музею (після фашистської окупації), третю підготували, але розпочалася війна. У вересні 2014 року ми планували відзначити музейний ювілей – 75 років, і саме цій даті хотіли присвятити чергову конференцію. Музейники усієї України надіслали свої статті… Але ніхто не зміг приїхати. Усі матеріали так і лежать, збірка підготовлена до видання. Може, коли-небудь і вдасться надрукувати цю збірку…
Ще я ставила перед собою завдання поповнити фонди. Власне, ця робота проводилась паралельно і ремонтам і науковій діяльності. Коли я прийшла, було близько 11 000, або тільки перевищило 11 000. Зараз понад 16 000. Саме в той день, коли був вибух і полетіли вікна, саме в той день на моє прохання нам в дар передали колекцію екслібрісів приблизно до 2000 примірників. Цю цілісну приватну колекцію Генріха Миколайовича Кармазіна з Макіївки з фотографіями, з перепискою і таке інше, передала її його донька. Але вона ще в обробці, тому мені не відомо, саме скільки. За два дні до звільнення я привезла до музею німецьке фортепіано 19 ст. та велику картину В. Забашти «Глінка слухає Гулака-Артемовського».
У 2006 році я вступила до ІСОМу – Міжнародного комітету музеїв при ЮНЕСКО. Протягом 2007-2015 років представляла музей у різних країнах на музейних конференціях – в Австрії, Китаї, Румунії, Молдові, Бразилії, Франції, Росії. Востаннє у 2015 році, уже за часів цих подій, я їздила на Асамблею Міжнародного комітету музеїв до Парижу, де була одна з тем — «Збереження культурної спадщини в бойових точках Землі». Я представляла Донбас, і фінансував мені ту поїздку ІСОМ України. І того ж року відразу після Парижу я полетіла до Петербурга, де була на міжнародній конференції з питань збереження музеїв на випадок надзвичайних подій. Міжнародний комітет музеїв має підрозділи, близько 40, мені здається, і один з них саме з музейної безпеки, який і проводив разом з Міжнародним комітетом музеїв Росії цю конференцію на базі Ермітажу і Російського музею. Це було дуже цікаво і надзвичайно корисно. Як тільки повернулась, відразу зробила нову ставку, просто вибила. Був інженер з охорони праці, півставки. Я зробила ставку «Інженер з музейної безпеки і охорони праці», тому що не може бути, щоб у такому серйозному музеї, як наш, зовсім не було людини, яка б займалася суто питаннями безпеки. А повинна бути ціла служба.
Як ви прийняли рішення: все, треба їхати?
Розумієте, директор не має права покидати музей. Не скажу, що мені було «уютно». Було небезпечно, і з кожним днем було все важче й важче. Постійні обстріли, вибухи… Все ж таки я працювала, і працювала б і далі, але нова влада, а саме Міністерство культури ДНР, заключило угоду з директорами усіх закладів обласного рівня на три роки, а зі мною на рік. Мені випадково стало відомо про це. І я зрозуміла, що мені треба робити. Я поставила перед собою завдання, на виконання якого мені був відведений цілий рік. Ще восени 2014 року мені запропонували роботу, але я відповіла, що поки не зроблю все, щоб бути більш-менш спокійною, музей не залишу. Одинадцять років я мріяла засипати приямки, такі углублення в землі, куди заходять вікна. Їх було 5 – три в кабінетах і два в коморах. В тих приміщеннях завжди підвищена вологість, сирість, грибок по стінах. Восени 2015 року дали гроші на ремонт, і нарешті моя мрія здійснилась – усі приямки засипали, зверху поклали асфальтову плитку, вікна поставили над цією плиткою, і світла достатньо, і тепліше стало, і нарешті прийшла сухість і грибок пройшов, — тепер усе гаразд. Треба було поставили нормальні вікна у фойе, тому що після того вибуху у машині вони були тимчасові – у приміщенні скло, а з вулиці щит з ЮСБі, прикритий красивими баннерами, — і все. Було холодно і ненадійно. Перед від’їздом і там було зроблено ремонт, поставлено склопакети і решітки.
Потім ще була задача налагодити такий напрямок музейної діяльності як науково-просвітницька робота. Усі роки, скільки я там працювала, мене не влаштовувала якість роботи цього відділу. На мій погляд, це було найслабше місце нашого музею. В кінці кінців я взяла ту людину, яка працює так, як я хотіла. Починали з дітлахів, зараз дійшли до дорослих. В бокові зали поставили столи. Один стіл нам подарували, такий, знаєте — підіймається, потім розкладається. Один такий же я привезла зі своєї дачі, потім ще один. Тобто майже у всіх непрохідних залах є столи, по-перше, і, по-друге, є маленькі стільці для малечі та куби для скульптури малих форм, вони також використовуються як столи. З управлінням освіти до війни не вдавалося налагодити нормальну співпрацю, щоб школи ходили до музею. А зараз з Міністерством освіти ДНР налагодили, як за радянських часів. Кожний клас, кожна школа повинні відвідати музей. Спочатку вони були повинні, а потім так їх зацікавили, що тепер там дуже високий процент відвідування.
Тобто я сьогодні за музей спокійна. В якому сенсі, щоб правильно зрозуміти: я спокійна за фонди, все збережено, усі експонати знаходяться в гарному стані, вони під наглядом дуже відповідального головного хранителя, працюють два високопрофесійні реставратори. До того ж фонди дуже непогано поповнені.
Спокійна я і за науково-просвітницьку діяльність. За два дні до від’їзду я познайомила керівника просвітницького відділу з народним художником Юрієм Зорко, це дуже гарний художник, людина така самовіддана. Я вже просто не встигала останню свою мрію здійснити — організувати студію дитячого малюнку. Я їх звела — і поїхала. Студія зараз працює і для дітей, і навіть для дорослих. Започатковано відвідування музею цілою родиною. Про це є в інтернеті, в ФБ є «Художественный музей города Донецка», можна там читати, що проводиться, багато фотографій.
Вас запросили сюди, працювати в Нацмузей саме в зв’язку з тим, що «ДНР», чи не так?
Саме так.
Ким вас запросили працювати?
Мене запросили працювати на одну посаду, а працюю я на іншій посаді. Але ж пройшло два роки. Одна справа запрошувати мене восени 2014 року, і зовсім інша справа — приймати мене у червні 2016-го. Життя ж не стоїть, воно йде і змінюється.
Ви вже понад рік тут. Чим займаєтеся?
Багато чим, але спочатку, дякувати директорові, нічим не займалася, відходила. Вона сказала: «Адаптуйтеся», і я адаптувалася. Адаптація моя була така – я просто читала. Будь-який працівник, що приходить до музею, починає з вивчення історії музею, його колеції та його експозиції. Оцим я займалася. До мене приходить багато людей, головним чином, переселенці та колеги-музейники з усієї України. Я їх знайомлю з експозицією, з історією музею.
Працювала в Державному архіві України, де зберігаються документи так званого архіва штабу Розенберга. Цей штаб був створений з метою вивезення культурних цінностей з окупованих територій під час Другої світової війни. Мені доручили знайти списки вивезених творів з Національного художнього музею. Я виконала це завдання, знайшла списки, а заодно знайшла і списки по Донецькому художньому музею. За розповідями старожилів-художників в нашому музеї було плюс-мінус 400–450 творів, і майже всі вони зникли. Відомо, що їх вивезли. Саме у цьому архіві був знайдений список на 256 або 265 вивезених творів. У мене в Донецьку була копія рукописного списку російською та копія друкованого машинкою німецькою. Але по ним у мене були питання – інде пропуски, інде неточності. Дуже важливо було побачити оригінальні документи. Справа в тому, що перед війною в Сталінському музеї експонувалось декілька виставок з музеїв Москви та Ленінграда, – музею мистецтв ім.Пушкіна, Третьяковки, Ермітажу, а також виставка творів провідних художників того часу «Індустрія соціалізму». І тут постає питання – ті вивезені твори, що у німецькому списку, з нашого музею чи з тих виставок з Москви, Ленінграду, розумієте? Я знайшла каталог тих виставок і дещо співпадає з вивезеними речами. Зараз я зависла, тому що накопичились питання, на які немає відповідей, і сьогодні я їх отримати не можу, бо треба звертатись до вищеназваних російських музеїв… У ході роботи я знайшла іншу дату народження нашого донецького музею, тобто сталінського. На півроку раніше. Я навіть копії документів маю, але не можу опублікувати статтю, тому що мені не вистачає копій тих документів, за якими ми сьогодні рахуємо дату народження музею.
Брала участь у Міжнародній науковій конференції «Українська діаспора:проблеми дослідження», що проводив Національний університет «Острозька академія». Виступила з доповіддю про Емму Андієвську, видатну українську письменницю та художницю, яка народилась у 1931 році у м. Сталіно (тепер Донецьк), є громадянкою США, а мешкає у Мюнхені (Німеччина). Я з нею товаришую і зараз. На моє прохання вона надіслала свої твори і в Острозьку академію і в Музей книги міста Острога Рівненської області.
В музеї книги і друкарства України в Лаврі ініціювала проведення виставки маріупольських художників Сергія Баранника та Володимира Харакоза і літературно-музичного вечора до 85-річчя Донецької області за участю донецьких поетів, журналістів, музикантів, аматорів. Там же відкрила виставку художників-греків «Свобода – ідея нації» до національного свята Греції Дня «ОХІ», тим самим презентувала громадську організацію «Ліга грецьких митців «Галатея».
Ще займалась виставкою художників-переселенців, що відбулася у Будинку художника Національної Спілки художників України та гуманітарному ліцеї при Національному університеті.
Зараз вивчаю історію довоєнного художнього життя Донеччини, а саме 20-х- 30-х років.
Яких музеїв нам не вистачає? Скажімо, Музей окупації є в Тбілісі, в Києві немає.
Мені здається, що в Тбілісі інше ставлення до музейної справи, ніж у Києві.
В чому різниця?
Я не знаю, в чому. Про Грузію казати не буду тому, що не знаю. Зате я знаю Україну. Моє глибоке впевнення в тому, що представники будь якої владної структури – Верховної Ради, Кабінету Міністрів чи профільного міністерства, фінансових чи охоронних органів, не знають і не хочуть знати, що це таке — музей та музейна справа. Для них вона найстрашніша з усіх напрямків культурної діяльності, тому що весь час чогось потребує, розумієте? От попали снаряди в ангар, де зберігалися декорації 10 вистав нашої опери… У нас чудові декорації, повірте мені, чудові! Остання прем’єра перед війною була до 200-річчя Вагнера опери «Летючий голандець». Понад триста тисяч євро коштувала ця вистава, там німці брали значну частину фінансування, і таким чином дали можливість використовувати у виставі найсучасніші технології, то було дуже серйозно і дуже сильно… В такому виді зараз відновити цю виставу неможливо. Але в кінці кінців війна закінчиться, все налагодиться, і років через 10, 20, 40 наступні покоління побачать ту виставу, інші балети та опери. Будуть нові голоси, купиться нова техніка, пошиються нові декорації, костюми. Якщо, не дай, Боже, загине якась бібліотека, книжки ми знайдемо в іншій бібліотеці. Ще й Інтернет є… А як відновити Айвазовського? Шишкіна? Репіна? Як відновити Лансере? Розумієте? В Горлівському музеї найкрупніша в Україні колекція Миколи Реріха – 28 творів. Ми ж його ніяк не відновімо, якщо з ними щось трапиться. Розумієте, музейні предмети нічим не можна замінити. Якщо б влада розуміла, якщо б влада хотіла зробити привабливою для світу свою країну, вона б до музеїв ставилася зовсім інакше. Коли ми приїздимо в будь-яке місто, куди ми йдемо відразу? До музею. Хто зберігає історію і творить славу місту? Музей. Куди спішать гості Парижу? Звісно, до Лувра та Ейфелевої башти. Я маю на увазі пересічного громадянина. А що, пересічні громадяни так добре розбираються в образотворчому мистецтві? Ні, зовсім ні. Про Петербург, мабуть, відомо дещо більше — ну, Ермітаж знають. Петра, Катерину, Леніна, Аврору… Що ще? А, мости роздвигаються! А що знають про Москву пересічні громадяни? Кремль, Цар-пушка, Цар-колокол… Цар-колокол, може, й не знають, а Цар-пушку точно знають. Третьяковку, музей ім. Пушкіна не всі, далеко не всі…
Понад 20 років я в музейній справі. І я прийшла до висновку, що кожен представник влади — на місцях це голова райдержадміністрації, або міський голова, голова обласної ради чи облдержадміністрації — вони ж міняються весь час, – боїться підступитися до музею. Завдання у них зовсім інші, ніж музейна справа. Щось вони виконують, бо надходять директиви зверху, а як держслужбовці, вони повинні виконувати укази президента, постанови Кабінету Міністрів, постанови Верховної Ради — це зрозуміло. А так щоб цілеспрямовано розібратися у музейній справі, зрозуміти, що воно таке, той музей, навіщо він потрібен, чому саме він потребує особливих умов?… Не знаю жодного можновладця, хто б серьезно зайнявся музеєм.
Майже у всіх музеях одні й ті ж проблеми. Про деякі з них вже згадувала. От наприклад, у нас 18 залів, і тут 18 залів. У нас в Донецьку перший поверх житлового будинку, 60 років тому будували магазин, хотіли зробити по типу Єлісеєвського у Москві. Тут у Києві музейній будівлі понад 100 років. Коли відкривали, було умовно 3000 експонатів, зараз близько 40 000, а приміщення те ж саме. Скільки потрібно працівників, щоб обробляти 3000 експонатів, вивчати та експонувати їх? А скільки, щоб обробляти 40 000 експонатів? Що значить обробляти? Проводити наукові дослідження, публікувати, експонувати та постійно спостерігати за належним зберіганням, якщо потрібно, реставрувати. В Донецьку ж після війни у 1960 році відкрили картинну галерею, основу якої склали 127 експонатів з обласного краєзнавчого музею. Приміщення те ж саме, але в ньому вже понад 16000 експонатів.
Для того щоб музей розвивався, крім приміщення, людей і грошей що потрібно?
Освіта, освіта і ще раз загальна музейна освіта. Розуміння призначення музею. Музейного відвідувача треба виховувати. Я читала, що в японських школах щоденно (ЩОДЕННО!) викладають малювання. Чому? А тому, що малювання як ніякий інший предмет розвиває в дитині образотворчі здібності. Не просто здібності, а підкреслюю – саме ОБРАЗОТВОРЧІ! Тому в Японіі такий високий рівень майже усіх видів людської життєдіяльності. Коли людина створює, вона вже не знищує, а зберігає, бо розуміє цінність творіння.
В нашому музеї до війни була практика музейна для студентів. Я читала студентам-культурологам історію музейної справи. Знаєте, якого висновку я дійшла, коли готувалась до лекції? Вперше в Європі звернули увагу на культуру в Давній Греції, це відомо, але хто саме? Полководці! Першим був Перикл, архонт Афін. Мене це просто шокує, розумієте? Військовий розумів, навіщо потрібна культура. Саме він наказав: «Дома поэтов не трогать!». За ним пішли Олександр Македонський та брати Птолемеї. Вони створили мусейон. Вони розуміли, що треба збирати, вивчати, зберігати предмети матеріальної культури. Чому Олександр, куди б ні прийшов, насаджав грецьку культуру? Культуру!
Ну, тому що це і є завоювання
Зрозуміло, але можна було б і не насаджувати культуру. Якого рівня була архітектура у них? А скульптура? Тобто тоді люди вже розуміли. А потім новий виток історичний, — почали монастирі зберігати. Самі видавали книги, біблії, євангелії, самі зберігали ікони, мозаїки, зберігали свої речі сакральні. Музей, який інституція весь час змінюється. Театр шукає нові підходи? Шукає. Художники, музиканти постійно в пошуках нових форм, нових підходів, нових звучань звуків та кольорів. А чому музей не повинен шукати? До чого китайці дійшли, слухайте, ми у Шанхаї бачили. Боже ж ти мій! У них там такий зараз бум музейний, що туди скоро весь світ буде їздити, дивитись на ті музеї. Вони з усього світу зараз запрошують художників на симпозіуми, купують їх речі, дають їм закази, вони зараз так прикрашають свою країну, свої міста, свої містечка — я вам не можу передати! А ми — ні, ми про зовсім інше думаємо. Мені так уявляється. От сидить, наприклад, якийсь посадовець. Прийшла до нього така собі Чумак Галина Володимирівна із проблемами музейними: приміщення не відповідає музейним потребам, експозиційної площі не вистачає, виставкової площі не вистачає, фонди переповнені, нема куди складати нові надходження, нема приміщень для просвітницької, реставраційна майстерня замала, і того нема, і цього нема, і робочих місць нема. Неможливо зробити капітальний ремонт. Всі кажуть: «Ну треба ж робити, треба…» А як його робити? Куди дівати це все? Треба винести кудись. Куди? Як на мене у 2014 році наполягали евакуювати музей. А я відмовляюсь – спочатку розкажіть, як це зробити, за які гроші, якими силами, куди, гарантії мені дайте, а коли ви на жодне моє питання не можете відповісти, то тоді не чіпайте мене. Я відповідаю за музей. 90% музейної практики по всьому світу свідчить про те, що твори мистецтва під час евакуації гинуть. Краще залишатись на своєму місці. Так от, сидить ота посадова особа і думає: «Ну прийшла до мене ця директорка музею, поставила питання. Як же їх вирішувати? Це ж страшне. Дай їй місце в центрі міста! А де я його візьму? Це не моє питання. Це вирішує мер міста». А мер міста де знайде, коли все вже роздано? Немає місця. Ну якщо навіть і знайти, а де гроші брати на будівництво? А потім, давайте пофантазуємо, збудували так, як потребує наша колекція, ідеально. Тому що все залежить від колекції. Саме вона формує і структуру музею, і штатний розклад, і, навіть, архітектуру будівлі, якщо до цього питання підходити з точки зору здорового глузду. Скажімо, якщо у Хмельницьку нема творів ані західноєвропейського, ані російського мистецтва, звідти і назва – музей сучасного українського мистецтва. А у нас є і західноєвропейське, і російське, і скульптура, і графіка, і декоративно-прикладне, розумієте? От у цьому музеї, де я зараз працюю, нема такого відділу декоративно-прикладного, колекція є, але не така, щоб зробити окремий відділ. Да і навіщо, коли окремий музей існує. А у нас в експозиції було два зали українського декоративно-прикладного мистецтва. А потім треба, скажімо, 1000 квадратних метрів на експозицію. Ну ладно, хай буде 500 квадратних метрів на експозицію, хай 500. Але в п’ять разів більше повинен бути фонд. От ми коли розрахували, нам потрібно так, в ідеалі, із перспективою, щоб воно поповнювалося… Ви знаєте, як повинно бути збудовано? Тут зали експозиції західноєвропейського мистецтва, і тут же повинні бути фонди західноєвропейського мистецтва. А далі, скажімо, російського, і поряд фонди. Так повинно бути. А десь між ними, скажімо, бібліотека, реставраційні майстерні, підсобні приміщення, так щоб усе було зручно для всіх. І повинні бути технічні ліфти, провітрювальна система і все таке інше. Боже, це ж звір якийсь! А потім скільки за обслуговування цього платити треба? Та ну його к чорту! Ото хай як є, так і буде. Хто-небудь новий прийде, хай він і працює над цією проблемою.
Відкладена перспектива. Якщо пофантазувати і уявити, що все це виповнилося, все це можливо, і ось, працює вже ідеальний Музей образотворчого мистецтва. І там є і мультимедіа, і все, що мріяли.
Гадаю, так коли-небудь і буде. Все одно буде, тому що не може не бути. Знаєте, як на прикладі Західної і Східної Німеччини було? Коли порівнювати їх було неможливо. Безумовно, що Східна — це був такий програш. Але коли вони об’єдналися і Німеччина стала більше фінансувати Східну, то вона перетворилась на казку. Я бачила Дрезден ще з розбитою Фрауенкірхе, потім бачила таким, наче його увесь перекопували, і, нарешті, вже відродженим. Але ж вони будують не так, як ми. У них же є совість. Вони будують так, щоб їм не було соромно перед онуками.
