Легендарний київський журналіст – про батька, про дитинство в старому Києві, про «КоЗу» і «Газету по-киевськи», нарешті про Крим 2013-го.
Деякі звучні назви з вашої журналістської біографії знають всі (ну майже всі): починали в «КоЗі» («Комсомольском знамени») за часів перебудови, потім «Республіка», «День» (на його славному початку), «ВВ», «Галицькі контракти». Нарешті, найбільш відомий і популярний проект «Газета по-киевски». Мало хто знає про «Кримську газету», і про це хотілось би поговорити. Проте перше запитання особисте. Ви якось казали: «Я газетник і син газетника». Розкажіть, будь ласка, про батька і про дитинство у тому старому Києві.
Мій тато, Наум Тихий, все таки був більше літератором. Але в журналістиці газетній він теж працював, двічі – на війні, буквально на милицях, чотири, здається, місяці після важкого поранення під Сталінградом, а потім – кілька років заввідділом в «Літературній Україні». Це було задовго до мого народження, але я пам’ятаю, як тато, вже багато років по тому, пишався, що міг практично будь-який текст скоротити на чверть, на третину і цього навіть автор не міг помітити. Як? Десь замінив слово на коротший синонім, десь скоротив необов’язкове порівняння, чи ряд, щось перефразував – а в результаті абзац «підскочив» на рядок-два, зникла «висячка» (на редакторському сленгу – дуже короткий рядок з одним-двома словами)… Це зараз, на комп’ютері, дизайнер може як завгодно змінювати кегль шрифту, а тоді набір був металевий, відлитий в сусідньому цеху на лінотипі, а шпальта версталася на спеціальному столі-станку, який називався талер і там була рама, як відомо, сталева, а «не гумова». І вміння з толком і швидко (бо графік!) втиснути текст у відведене йому на макеті місце – це був вищий пілотаж чергового редактора. Я в «КоЗі» зовсім трошки «зачепив» тієї ще технології, починалася комп’ютерна ера, але я встиг теж навчився отак «вжимати» текст і це для мене, разом з усім цим днем чергування у верстальному цеху, було невимовним щастям. І досі, до речі, не уявляю більшого кайфу, ніж самому, своїми руками й головою робити щоденну паперову газету.
А щодо дитинства «у тому, старому Києві»… У мене є така підозра, що змінюється лише зовнішнє, антураж. Змінилися (не впізнаєш!) міські ландшафти, ми, корінні кияни, уже й не знаємо за якими маршрутами ходять нині тролейбуси, переїхали (чи й зникли) – магазини, аптеки, бібліотеки, кінотеатри… Ну, про прапори, пам’ятники й свята я вже не кажу. Але виявляється, це не те що несуттєве, це далеко-далеко не все необхідне для народження душі. Нинішньої, першої за кілька років, сніжної, тобто «старої» київської зими, я це остаточно зрозумів: лише побачиш ці «брейгелівські» фігурки на засніжених, накатаних до відкритого льоду, київських схилах, під чорною графікою дерев -і одразу (невідомо як і миттєво!) оживають в тобі ті «дитячі» відчуття – і дзвінкий галас дітвори на гірці, і шум великого міста, приглушений пухнастим снігом, мокрі пальто з шапкою, санчата – найшвидші! – з відполірованими до блиску полозами і поламаною планкою «під попою», фіолетове вечірнє небо, золотаві зернятка вікон, і тепло дому з відкритими «Дітьми капітана Гранта»… Ну, так, нині читають інше – про Гарі Потера і «Володаря кілець», але не змінюється суть – київське м’яке тепло світобудови, засніжені парки над Дніпром, вулиці і вулички, які з обох боків збігають на Хрещатик і витікають з нього, особливе київське повітря, тло існування мрій – все це як творило, так і творить особливий київський характер. Розумію, це звучить, може, занадто романтично, але повірте – так воно і є. І не треба мені розповідати про очевидних виродків, які так само витворилися в атмосфері київського дитинства. Винятки ж ніде і ні в чому не скасовуються, але вони – підтверджують закономірність. А я от вчився у двох київських школах – 92-й на вулиці Леніна (нині – Богдана Хмельницького) і 49-й на Великій Підвальній (Нині – Ярославів вал). Якщо між ними провести пряму лінію, то точно посередині будуть Золоті Ворота, тодішні, ще не прикриті «реконструкцією» – залізобетонною надбудовою. А тоді, в минулому, можна було ледве не щодня підходити до них, торкатися рукою тисячолітнього муру… Це щось означає для людини, яка тут зростає?
Ви прийшли в журналістику, закінчивши факультет кібернетики Київського університету ім. Тараса Шевченко. Чому? І як це відбувалося?
Ну, це було модно в 70-ті роки. Фізики, здавалося, остаточно задавили ліриків. А ще мій батько дуже не хотів, щоби діти йшли в гуманітарну сферу: йому там всякого довелося скуштувати… Він мені так казав: от ти довів теорему і ніхто тобі не скаже, що ти її не довів, а написав (вірш, статтю, роман) і яким би не був цей твій твір, його може будь-хто змішати з будь-чим і без жодних аргументів, бо воно, скажімо, не в руслі «соціалістичному реалізму»…
Ну, я й пішов у математики… Чесно вчився п’ять років на факультеті кібернетики, але теореми своєї не довів, працював програмістом, навіть, до керівника групи дослужився. І жив усі ці роки з відчуттям того, що це не моє. Почав вірші писати, пізно, років в 25, літературна студія «Кобза» Володимира Омеляновича Забаштанського стала моїм прихистком, а молоді поети, які туди щотижня приходили – моїми друзями, збірка перша вийшла… І я тоді ледве не щодня мріяв вирватися з проектного інституту, в якому працював «з 8.18 до 17.00» п’ять днів на тиждень без «чорних субот». Випадково – «КоЗі» був потрібний позаштатний літконсультант – потрапив до редакції щоденної газети. Пам’ятаю в деталях перший день, як я туди прийшов, на 6-й поверх ще комбінату преси «Радянська Україна». На стіні, в коридорі, висіли контрольні, «недоверстані» шпальти завтрашньої газети. Я подивився на них, на цей образ недовершеності кожної миті життя, і одразу відчув: моє!
Драматичні події навколо закриття «Газети по-киевски» всі пам’ятають: не кожного дня інвестор закриває настільки успішний і популярний проект. Але потім була «Кримська газета», яка закінчилась ще драматичніше, і як то кажуть «за незалежних обставин». Проте всі ми розуміємо, що обставини були «залежні», – розкажіть, як це було «зсередини». Чи можливо було щось передбачити, знаходячись там в 2013-му?
Я би не порівнював ці два проекти. «Газета по-киевски» – це матеріалізація з нуля давньої мрії – щоб у Києва була сучасна масова міська газета, причому не гірша, а краща за «московские» газети – краще придумана, спланована, написана, проілюстрована, зверстана… І ми це зробили, саме така газета проіснувала в Києві вісім з половиною років. Ті, хто доклав руку до її, не побоюся цього слова, вбивства у 2011-му – сильно обтяжили свою карму. То була пекельна суміш владного «бєспрєдела», самодурства власника і дрібних особистих амбіцій його челяді… Те , що нині в українській столиці, на відміну від регіонів, немає популярної міської щоденки, завжди і у всьому першої – то є ганьба і для влади київської, і для громади.
А в «Крымскую газету» мене запросили провести ребрединг – їй на той момент уже було під 80 років. Я погодився і про це не шкодую. Це було цікаво і багато що вдалося, познайомився з хорошими людьми, полюбив Крим зсередини, а не як «курортник». Чи відчувалося наближення лютого 2014 року? І так, і ні. Так тому що й емісари московські ледве не щотижня приїздили, але те, що ситуація розвиватиметься настільки швидко, я, наприклад, і не думав. В Криму було спокійно порівняно з революційним Києвом. Промайданівські акції, які збиралися через інтернет, громадою, були анітрохи не менш чисельні антимайданівських, за підтримки і вказівки влади організованих. На мітингу 26 лютого під Верховною Радою Криму кримський Майдан і Курултай кримськотаторського народу були чисельніше представлені і організовані краще, ніж рашистська масовка. А наступного ранку центр Симферополя оточили озброєні до зубів «зелені чоловічки»… Тож те, що трапилось потім, було нелогічним на погляд людини, яка перебувала в ейфорії від перемоги київського Майдану… Власне, окупанти теж це відчували, тому й поспішали, двічі переносили «референдум» – спочатку він мав відбутися за 2,5 місяці, потім – за місяць, нарешті – через два тижні… Вони поспішали, щоби не дати Україні оговтатися. Ну, і зради, без лапок, теж вистачало. Втім, це окрема розмова.
Далі буде
Спілкувалася Інна Булкіна
