Воїн з тонкими ніжками, привиди минулого, харківська школа фотографії і «те, чого не може бути» на Троєщині: Марина Полякова рекомендує найцікавіші виставки Києва.

Галерея «Триптих Арт» (вул. Десятинна, 13)

Колись, у далеку давнину, десь в Аркадії, в холодку сидів пастух і виводив на флейті просту мелодію. Вона линула над отарою маленьких овець, над травами та деревами, до неї прислухалися дріади та наяди, а далі пісенька летіла за вітром, ставала морськими хвилями, хмарами, самим життям. Пройшли тисячі років, і ті пастухи, вівці, дерева, храми, герми стали археологією, їх поглинув час. Але є люди, які вміють чути минуле, вести з ним діалог. Скульптор Дмитро Грек саме така людина. Він вільно мандрує повз товщу століть, оживляючи тих греків, римлян, бозна кого, вводячи їх у наше коло, так, що ми можемо розмовляти з цими довгоногими жінками, тендітними хлопчиками, воїнами, старцями… Хтось із них втілений у бронзі, хтось ледь намічений у камені, скоріше вгадується, ніж виступає, але всі дихають, співають, посміхаються, живуть. Муза грає на баяні, а у шляхетного воїна такі смішні тоненькі шийка та ніжки! Бо почуття гумору ще ні одному художнику не завадило.

ART 14 (пров. Михайлівський, 14)

Олександр Найден каже про своїх персонажів, що вони є привидами й тінями. У хорошому сенсі, без макабру, просто реальні люди, будинки, дерева, трамваї, пустирі – все, що ми колись бачили, – у пам’яті стають привидами, а то й тінями, якщо їх надовго забути. Дійсно, що ми пам’ятаємо від, наприклад, свого педіатра? Насунутий низько білий ковпак, круглі очі та якусь блискучу палку у руці – ось вам і персонаж Найдена. Як ми бачимо у пам’яті вид зі шкільного вікна? Труба, фрагмент забору. Якщо спробувати ще все намалювати, вийдуть химери, які наповзають одна на одну, стикуються без плавних переходів, розпадаються на уламки. Вони страшні та смішні одночасно. І за ними, такими дивними та незграбними, постають ціли світи пам’яті. Виставка працює до 19 жовтня.

Центр сучасного мистецтва М17 (вул. Антоновича, 102–104)

М17 впродовж 20-22 вересня проводить Фестиваль мистецтва та віртуальної реальності Frontier. Цьогорічна тема – Reforming space: “New monuments”. До програми входять, по-перше, експозиції у матеріальній, віртуальній та доповненій реальностях, перформанси та шоу-кейси із використанням технологій в культурі. По-друге, навкруги виставки пройдуть зустрічі з художниками, спеціальні екскурсії, виступлять віджеї. Але це ще не все, фестиваль вийде за межі М17 та розіллється Києвом – кілька арт-об’єктів можна буде побачити за допомогою технологій доповненої реальності: приходьте на локацію, завантажуйте QR-код або спеціальний додаток та роздивляйтесь «те, чого не може бути». Такі локації з’являться на бульварі Т. Шевченка, у сквері на Либідській площі, на Печерську, на Троєщині тощо – дивіться адреси на сайті www.frontierfest.com.ua. Здається, Троєщину дійсно можна reforming тільки за допомогою віртуальної реальності. Після завершення фестивалю у М17 залишиться виставка, яка триватиме до 17 листопада.

Національний музей «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська, 9)      

Спільна виставка Анастасії Авули та Ксенії Дацюк немовби вступає в полеміку з тим захватом від технологій, який демонструє М17. Авторки роздумують над питанням, як далеко заходять технології в мистецтво, в життя людини, як вони на все впливають. З одного боку, наприклад, художник, який не має сторінки у соцмережі, стає «невидимим» для глядачів, не робить собі рекламу та й взагалі виглядає дикуном. З другого боку – як знаходити баланс між щебетанням по мобільнику, працею та самозаглибленням? І як передати ці думки за допомогою живопису? Анастасія Авула працює з вічними символами. Ксенія Дацюк в серії портретів за допомогою голосних, різких кольорів створює атмосферу напруги, тривожності – це вже людина майбутнього, але їй незатишно.

Арт-простір Set (вул. Ярославів Вал, 14)

Євген Павлов – один зі стовпів харківської фотографії 1970–1990-х років, співзасновник групи «Время». Для того щоб осягнути харківську школу фотографії як цільне явище, треба дивитися на неї здалеку, великими обсягами. Ретроспективна виставка робіт Євгена Павлова якнайкраще слугує цій меті. До неї увійшли фотографії з серій «Скрипка» (оголена чоловіча натура в 1972 році, та ще й групами на зеленому пагорбі – о, це був вибух!), Delirium tremens (1983), «Будинок побуту» (1975–2003). Також в експозиції є фотороботи, яких широкий загал ще не бачив, – серії «Любов», «Архівна», що відсилають до модернізму. Сам Павлов пригадує, що члени групи «Время» «шукали виходи за рамки санкціонованих тем і форм та хотіли, щоб фотографію визнали мистецтвом». І цей позитивний протест, соціальний та культурний поштовх, жага свободи молодих харківських фотографів зберігають свою чарівність до сьогодні. Та й взагалі, роботи Євгена Павлова – велика візуальна насолода. Виставка працює до 8 жовтня.