Трапези у великому місті, грузинські жирафи, «потворні святі» та «музика сфер» з африканськими барабанами: Марина Полякова розповідає про найцікавіші виставки Києва.  

Національний заповідник «Софія Київська», Хлібня (вул. Володимирська, 24)

Тарас Прохасько, який написав нову збірку есеїв, і художниця Олена Придувалова, яка створила для книги ілюстрації , не бачилися майже до самої виставки. І все-таки вони в їх  спільній книжці текст та ілюстрації не доповнюють одне одного, а самодостатні – можна вважати це магією, а можна професіоналізмом.

Рейки залізниці, жовті вечірні вікна, тротуари, сходи, вивіски магазинів, силуети заклопотаних містян… Це те, що стало ілюстраціями до книги. Але є тут і щось більше – оці трапези. Великі полотна, на яких майже схематичні, вирішені у лаконічних відкритих кольорах люди сидять навкруги великих столів з майже схематичним посудом. Як не борися з собою, як не повертай себе до сучасності, але це – не банкети, а сакральні вечері. І вони роблять наші міста, черги у метро, клопоти, сварки такими маленькими, а час – таким великим.

Музей-майстерня І. П. Кавалерідзе (Андріївський узв., 21)

Тамаз Аваліані – грузинський художник-любитель, який обрав інструментом кулькову ручку. Його дочка Нанука – фотограф-любитель. В рамках фестивалю українсько-грузинської дружби «Тбілісоба на Андріївському узвозі» вони зробили спільну виставку. Тамаз показує переважно тварин – зебр, котів, жирафів, метеликів, мавп, собак… Вони начебто реалістичні, але при цьому сюрреалістичні, надто великі, надто уважно на нас дивляться. Сам Тамаз каже, що у такий спосіб відпочиває від людей. І, додамо, трохи, зі сміхом, з них знущається – ось, наприклад, величезна зебра зараз вкусить дівчину за принадні сіднички. Нанука представляє свою Грузію, в тому числі землі, які зараз анексовані Росією, – і тут велика любов до цієї дивної країни, в якій є і вільне море, і засніжені гори, і глибоке небо… ну і зебри, бо так сказав тато!

Національний музей «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська)

Як поєднати в одній експозиції роботи Миколи Журавля та Петра Бевзи, Андрія Блудова та Романа Романишина, Марини Афанасьєвої, Олексія Малих, Олександра Яновича – та ще з творчістю Михайла Врубеля? Кураторки Світлана Стоян і Ольга Боримська придумали проєкт, який перекидає міст через століття та розглядає той, історичний, символізм паралельно з його сучасними проявами. У кожному залі представлена одна робота Врубеля з фондів музею в оточенні творів тих художників, які, на думку Світлани Стоян, найглибше розкривають сучасні тенденції у символізмі, – а для Світлани це тема великого дослідження, і, до речі, зараз у Луцьку проходить організована нею виставка українських символістів. Що можна вважати спільним для таких різних художників, що поєднує їх з Врубелем? Можливо, здатність побачити в простому дереві модель світобудови. Ну або у фонтані, як це бачить Петро Бевза.

Галерея мистецтв «Лавра», Mironova Foundation (пров. Лаврський, 9)

Два виставкових простору у проєкті Тріарт Evening відкривають одночасно три виставки п’яти авторів – зовсім різні, і це цікавий експеримент як для глядачів, так і для галеристів. У великому залі «Лаври» – Color Side Костянтина Роготченка. Ми вже не побачимо жорсткі геометричні абстракції, які Костянтин робив нещодавно. Його нові твори – це абстрактний експресіонізм, що грає з глядачем в асоціації, задає загадки, підштовхує фантазію. В малому залі «Лаври» – виставка Fashion. Icon, де Даша Кандинська показує свій живопис, а В’ячеслав та Олександр Притули скульптуру Carpe Diem. Тут заходять на територію сакрального: це «потворні святі» Кандинської, які були колись «іконами стилю». Нарешті, у просторі Mironova Foundation – виставка Sensation, знов-таки Притули зі скульптурами, а поряд – живопис Антона Поперняка. Кілька місяців Антон медитував на квіти, вдивляючись в їх довершену красу. Тепер він ділиться своїми почуттями з усіма. Виставка Color Side відкрита до 8 жовтня, інші до 19-го.

Галерея «Триптих Арт» (вул. Десятинна, 13)

Африка, космос, музика, ангельські крила, напружені луки – вам здається, що все це не можна поєднати в одній виставці? Скульпторка Аліна Бачурина та художниця Женя Шень змогли. Трохи грайлива назва проєкту – «Дещо» – хай не введе вас в оману, тут немає постмодерної легковажності, навпаки, авторки добре розробили теоретичну базу і продумали внутрішні зв’язки. Експозиція має кілька ліній.

Можна сприймати її як подорож, фізичне переміщення – до тої ж Африки, де розтріскана суха земля (і на фотографіях ми бачимо ці величезні тріщини), стрункі, дуже красиві люди, величезне зоряне небо, незвичайні запахи та звуки…

Можна побачити тут подорож внутрішню, коли тіло залишається в спокою, а дух віє, де хоче, стає сильним, мудрим.

Нарешті, можна сприймати ці скульптури та живопис-фотографії як світ фентезі, де автори вільні ламати будь-які умовності та вигадувати те, чого не може бути. Хіба не можуть з «кротової нори» (космічного «коридору», який – теоретично – поєднує різні частини Всесвіту) випадати раптом скарби – ні на що не схожі каблучки, які носили невідомі велетні на далекій планеті? Все можливо. І розгортається історія, і звучить внутрішня мелодія виставки: чи то «музика сфер», чи то африканські барабани.