Сьогодні важно уявити ту дачну гарячку, яка охоплювала навесні багатіїв та середній прошарок суспільства, – нам і під кондиціонерами непогано. Але дійсно, що їм робити у розпеченому місті в мертвий сезон? Тож треба пакувати речі, наймати візок і їхати до води, до прохолодних парків, до молочно-рожевих вечорів, полуниці, серсо, домашніх спектаклів і книжок, закладених квітками. Поїдемо за місто і ми – сьогодні в Боярку.
У VII столітті до н. е. на землях майбутньої Боярки жили скіфи. Коли Київ був ще маленьким, у південно-західному напрямку від нього знаходилось слов’янське городище яке, можливо, малу назву «Прітвор’є» (пам’ять про це зберігає річка Притварка). Воно було частиною так званих Змійових валів – фортифікаційних споруд під Києвом, які захищали осілих хліборобів від набігів кочовиків. На місці городища виникло селище Будаївка, або ж Городище-Будаївка, яке належало до Князівства Литовського, потім до Речі Посполитої, потім до Гетьманщини (тоді пережило важкі часи, занепад), а у XVIII столітті стало власністю Києво-Печерської лаври. І ще до XIX століття існували на його околиці кургани.
Багато століть патріархальність тут ніщо не порушувало, аж раптом – дощ, пар та швидкість! – в другій половині XIX століття через селище пройшла залізна дорога. З чиєїсь примхи станція отримала назву не «Будаївка», а «Боярка» за селом, яке знаходилось неподалік. 1939 року Будаївська та Боярська сільради остаточно злилися і стали Бояркою. А на пам’ять від Будаївки залишився пагорб-дитинець, на якому стоїть Свято-Михайлівська церква (поч. XX ст.), та старе кладовище.
Залізна дорога Фастів – Київ зробила Боярку принадною для киян. У 1880-ті розпочалося зведення дач на сотні ділянок, будинки можна було або винаймати, або купити. Одночасно виявилось, що в Боярці цілюще повітря, яке обов’язково допоможе хворим на сухоти. В лісі збудували «Санаторій Товариства надання допомоги бідним сухотним євреям міста Києва», і, хочеться сподіватися, багатьом допомогли. Проте поета Семена Надсона тут не врятували.
Отже, селище перетворилося на курорт і дачний рай для чиновництва, інтелігенції, офіцерів, професури, фабрикантів, залізничників, заможних міщан… Головні вулиці, звісно, назвали «Хрещатик» та «Липки», щоб не так сумувати за містом. Хрещатик виглядав отак.
Квиток на поїзд до Боярки коштував 24 копійки. Це мало чи багато? Заробітна плата у молодших чиновників, робітників підприємств, вчителів початкової школи коливалася від 25 до 35 рублів перед Першою світовою. Якщо виїхати з родиною, це вже рубль в один кінець – мабуть, не так і мало. Ну і, звісно, винаймати дачу за 150 рублів цей прошарок не мав змоги – виходить, в Боярці хрустіли французькі булки та побрязкували срібні ложечки. Популярність дачного життя чудово ілюструє листівка з відомої серії «привітів».
Нікому зараз не спаде на думку написати друзям чи коханій «Привіт із Чабанів!», але дачні містечка були таким значущим явищем, що листівки нікого не дивували й зберігалися як пам’ять про літні веселощі.
Хто ж мешкав в сезон у Боярці? Наприклад, сім’я Михайла Грушевського. Його родичка Тамара Грушевська так описала один день на дачі: «Там було багато гостей <…>. Гості всі були дорослі. Катруся (донька М. Грушевського. – InKyiv) повела в ліс, що починався зразу і ми шукали земляніку. Її було не багато. Потім позвали до столу. Він був пишно вбраний. <…> Це було святково. Мабуть, чиїсь іменини. По застоллю пішли в ліс, який починався з веранди. Дехто сів на веранді, а ми, діти − гулять в різні ігри: квача, довгої лози, запалили вогнище, плигали через нього, і з нами бігав в кота і миші, і в усякі ігри Михайло Сергійович, батько і ще два чоловіки. <…> Було якось дуже весело. Втішно. Багато співали».
Взагалі дачна Боярка була популярною. Тут відпочивали історик Дмитро Дорошенко, актриса Марія Заньковецька, композитор Микола Лисенко, художник Микола Пимоненко, громадський діяч Федір Матушевський. Саме про візит до останнього записав у щоденнику у травні 1910 року Євген Чикаленко: «Великдень. На перший день їздив у Боярку до Матушевського. Там підібрався гурток і скілька годин грали в скраклі. Люблю я цей моціон: так гарно розминаються всі члени тіла». Зауважте, не сиділи біля мангала з пивом, а грали у спортивну гру, дивні люди. А ще в Боярці були чудові ставки, де теж можна було розім’яти члени.
В Боярці відпочивав і працював Шолом-Алейхем. Він змалював селище під назвою «Бойберік» та поселив сюди Тев’є-молочара. Його прототип, Тевель з села Забір’є, одного вечора підвіз родичок багатія Бродського, за що той від щедрот подарував Тевелю некруглу суму 37 рублів та корову. Тевель купив ще одну корову і став молочарем, розповідає Шолом-Алейхем.
Красиве життя Боярки захиталося після революції. Зникли з дач чиновники, офіцери, професура, фарфор, патефони та відгодовані землянікою діти. Натомість з’явилися тривожні чутки. «Кажуть, що німці послали поїзд з ешелоном проти Петлюри, але на містку, за Бояркою, петлюрівці його зірвали і німецький «совдеп» тепер вже не хоче виступати проти повстанців, а клопочеться про те, тільки якби йому швидше виїхати додому», – писав 1 грудня 1918 року той же Євген Чикаленко.
А восени 1921 року околиці Боярки перетворилися на поле бою – комсомольці вели битву з лісом. Так, це історія Павки Корчагіна з «автобіографічного» роману Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Коротко кажучи, Київ замерзав, а в шести верстах від станції, в лісі, були приготовані тисячі кубометрів дров. Для того, щоб їх вивезти, комсомольці в короткий термін проклали вузькоколійку і врятували місто. Так це було, чи ні, ми тут сперечатися не станемо, на то є великі інтернетні баталії. А бюст Островського в Боярці зруйнували 2014 року.
1925 року в Боярці помер поет, драматург та перекладач Володимир Самійленко. На похоронах теж мали «виступити» комсомольці, але цього не сталося. Сергій Єфремов, філолог та громадський діяч, писав: «Голова райвиконкому пропонував ховати його з комсомольцями: понесемо, мовляв, на руках до Києва, а по дорозі в кожному селі піонери стріватимуть з піснями та бубнами… Небіжчик проте сам подбав, щоб цього не було. З своїм звичайним юмором перед смертю мотивував це так: «Коли б дали мені пенсію – ну, тоді б ніяково було їм одмовити. А так пенсії не дали, то нехай же й не ховають мене. А то в труні перевернуся, як почую оте їхнє верещання та бубніння». І лежить тепер Володимир Іванович на зеленому горбку біля сільської церковці. І поставили селяне над ним хреста з цілої берези. Здалека біліє він і може селянам говорити більше його тиха могила, ніж його твори говорили теперішнім городянам. Селяне, як довідались, що помер “некомуніст” поставилися сердечно і по-людському». Через шість років, як почнеться розкуркулювання, від тих селян-фрондерів нічого не залишиться, але це зовсім інша історія.
1956 року Боярка отримала статус міста, увібравши кілька сіл. Мабуть, пройде небагато років і Київ, колись далекий, наповзе на Боярку – адже в сусідній Крюківщині вже зведені ЖК з претензійними назвами. І колишнє дачне селище перетвориться на спальний район столиці.
Текст: Марина Полякова
