Влітку ми подорожували київськими передмістями, згадуючи старе дачне життя – природа навколо Києва з сосновими лісами та чистими колись річками сприяла відпочинку та оздоровленню. Сьогодні ми завершуємо наші подорожі, і на останнє – Буча, місто, яке бурхливо розвивається, забудовується, як і сусідній Ірпінь.

У Бучі велике майбутнє столичного сателіта, а от «міська» історія коротка – від пейзанських утіх цей куточок землі відірвала тільки залізниця Київ – Ковель, прокладена на початку 1900-х, а статус міста був отриманий лише у 2007 році. Але задовго до того люди оселилися по берегах річки Бучі, яка й дала назву місту: археологи відшукали тут прадавні культурні шари, кургани, ранньослов’янські плавильні печі. В документах місцевість вперше згадана у XVII столітті як село Яблунька (пізніше «проковтнуте» Бучею). Належало воно польським шляхтичам: спочатку Миколаю Потоцькому на прізвисько «Медвежа лапа», а потім пану Лясоті.

Залишалася Яблунька (або ж Яблонка) і навколишні поля й ліси польським володінням ще довго. Так, католик Северин Осипович Сагатовський, який жив у Яблуньці у другій половині XIX століття, мав землі на місці майбутнього Ірпеня: пізніше нарізані «сотки» стали дачами. Очевидно, на рубежі 1870-х Сагатовський заснував у Яблуньці цегельний завод – відомо, що у 1887-му п’ять робітників за рік виробляли 1 млн цеглин. Ну ви розумієте, яке це було вигідне підприємство за часів дачного буму! За нащадків Сагатовського  завод розрісся, бо цегла з клеймом «Яблунька» була дуже якісною.

До заводу ми ще повернемося, а поки що – бурхливі 1900-ті принесли нове життя Бучі. Зручне сполучення з Києвом новою залізницею призвело до появи дачного селища, яке розпланували під лінієчку.

Забудовником став поміщик Василь Красовський, і перші проспекти він назвав на честь своїх синів: Володимирським, Миколаївським і Василівським. Ну а вулиця Вокзальна вела, звісно, до вокзалу, який в еклектичному стилі побудували на початку століття.

До речі, те, що залізнична колія робить в Бучі велику дугу, а не йде рівно, пов’язують з хабарем, які власники землі дали інженеру Биховцю, щоб він підвів залізницю до їхніх володінь. Дійсно, буквально за десять років у Бучі побудували майже вісімдесят дачних будинків – від простих до розкішних. Однією з найвеличніших була дача – та що там, справжній лісний королівський замок! – інженера шляхів сполучення Євгена Штамма. Нещодавно її признали пам’яткою, але зберігати там вже немає чого.

Ще одна красива дача у середньовічному дусі на Миколаївському проспекті спочатку належала Мухортовим, а потім Володимиру Сокологорському. 1926 року її перетворили на семирічну школу – і теж не зберегли.

Дачі в Бучі мали інженер Євген Патон (працюючи в тилу на Уралі в 1942 році, він згадував «чудову жирну землю» Бучі), художник і засновник Київської рисувальної школи Микола Мурашко, дядька Олександра Мурашка (саме тут він написав автобіографічну книжку «Спогади старого вчителя», тут і помер 1909 року). Ще один бучанський дачник – лікар Моріц Львович Поппер. Його онука Ніна Голуб залишила спогади про дитинство, в яких селище виглядає просто земним раєм:

«В Буче Лесной был характерный климат: чистый воздух, отсутствие туманов, лес с преобладанием сосны, в лесу много земляники. Вода в Буче была колодезная. Молочные продукты доставляли из ближайших деревень».

Ну а найвідомішими дачниками стала велика родина Булгакових. Афанасій Іванович Булгаков, батько майбутнього письменника, придбав землю 1900 року і побудував простору п’ятикімнатну дачу, розбив гарний сад (попереджаючи питання, скажемо – ні, дача не збереглася).

Надія, сестра Михайла, згадувала через роки:

«Это была целая эпоха в семье Булгаковых. Действительно, дача дала нам простор, прежде всего простор, зелень, природу. <…>  Роскоши никакой не было. Было все очень просто. Ребята спали на так называемых дачках (знаете, теперь раскладушки). <…> В первый же год жизни в Буче отец сказал матери: “Знаешь, Варечка, а если ребята будут бегать босиком? ” Мать дала свое полное согласие, а мы с восторгом разулись и начали бегать по дорожкам, по улице и даже по лесу. Старались только не наступать на сосновые шишки, потому что это неприятно. И это вызвало большое удивление у соседей. Особенно поджимали губы соседки: “Ах! Профессорские дети, а босиком бегают!”».

Булгакови приймали найактивнішу участь у любительських виставах. Михайло співав оперні арії, під творчім псевдонімом «Агарін» грав, зокрема, дядечку молодят, начальника станції, печального закоханого Арлекіна, і комедійні ролі йому вдавалися краще. Вистави проходили на дачі Мурашка, проте був і Літній театр, влаштований Товариством сприяння благоустрою селища Буча.

З війною та революцією бучанська ідилія завершилася, почалися бої. В цих краях хазяйнував отаман Орлик, у Бучі жила його тітка. У книзі «Як гартувалася сталь» банда Орлика нападає на будівників вузькоколійки до Боярки. Населення голодувало, не було більше ані молочних рік, ані кисільних берегів. Тільки у 1920-ті роки Буча трохи ожила.

1926 року на той самий цегельний завод, про який ми розповідали вище, прийшов працювати майбутній письменник Микола Носов, приписавши собі трохи віку. Цинічні цеглярі його перш за все налякали:

«Несколько рабочих смешивали лопатами непрерывно поступавшую глину с песком (откуда брался песок, я не успел разглядеть) и бросали эту смесь в четырехугольное воронкообразное отверстие в дощатом настиле. На мой вопрос, где старший рабочий, один из этих деятелей ткнул пальцем в сторону воронки, на дне которой вращались навстречу друг другу два железных барабана вроде катков, употреблявшихся при асфальтировании мостовых. Попадавшие в зазор между катками комья глины расплющивались и, проваливаясь вниз, исчезали бесследно.

– Если попадешь в эту воронку, то из тебя наделают кирпичей и фамилии не спросят. Понял? – сказал мне деятель.

Я ответил, что понял.

– А старший рабочий был здесь как-то в прошлом году, да чуть не угодил в эту воронку. С тех пор сюда и не наведывался».

Друга світова війна теж завдала Бучі горя. Тут зіштовхнулися німці, власовці, партизани, підпільники… Восени 1943 року тут пройшов фронт. І тільки після війни нарешті випробування закінчилися, Буча обзавелася електроенергією, радіо, різноманітними підприємствами, перетворилася на селище міського типу.

Сьогодні Буча поволі стає спальним районом Києва. Від дач, як ми бачимо, майже нічого не зосталося, але претензії на культуру таки існують. Зокрема, Бучанська міськрада проводить міжнародний фестиваль і всеукраїнські пленери «Мистецька Буча», після яких нащадкам залишається щось гарне – як-от акварель молодого художника Максима Кісільова «Бучанський парк».

Текст: Марина Полякова