… Наснився мені під ранок дуже яскравий сон, ніби й не сон навіть – такий реальний, такий “відчутний”…              Прокинулася – враження, що все було насправді, тільки трохи larger than life. …
Про що сон? Про театр.

Частина друга

Театр у житті і життя в театрі

Я дуже люблю театр Франка, мабуть, це у мене в крові, бо мій тато, корінний киянин, ще хлопчиком, в 1920-і роки, ходив дивитися його вистави і, маючи абсолютну пам’ять, багато розповідав мені про них. Мої батьки були справжніми театралами, вони ходили в усі театри (їх, щоправда, було тоді небагато), на концерти у філармонію і консерваторію, на гастрольні вистави, і все це обговорювалося в сім’ї, тож у мене з дитинства на слуху були імена акторів, співаків, солістів балету, режисерів, назви вистав… Я рано почала збирати театральні програмки, знала лібретто всіх опер і балетів, роздивлялася фотографії виконавців і сцен із спектаклів. На жаль, ця моя колекція доволі драматично пропала, що й досі викликає у мене щем у серці та сльози на очах. Я ніколи не думала і не мріяла, що опинюся в театрі не глядачкою, а певним чином співробітницею, ніколи не прагнула потрапити у «волшебный мир кулис», ніколи не намагалася познайомитися з людьми театру, які здавалися мені якимись небожителями, причетними до чуда. Утім, Доля розпорядилася по-своєму, і без жодних кроків з мого боку я зустрічала цих людей на своїх життєвих стежках: то десятирічною дівчинкою опиняюся в Місхорі в одній кімнаті з Юною Яковченко (нас там було четверо в одній кімнаті у хазяйки), то кількома роками пізніше на базі відпочинку АН УРСР теж в Криму, в Карадагу, ми знайомимося з прекрасною актрисою-франківкою Катериною Олександрівною Осмяловською, яка була там зі своїми синами, невісткою й онукою, і як же захоплено вони  з моїм татом згадували вистави різних років і періодів театру Франка, говорили й не могли наговоритися. Потім несподіване знайомство з улюбленицею батьків Євгенією Еммануїловною Опаловою, незабутньою «пані Дульською», з якою ми дружили до самого її відходу, а через неї – з близькими її родині Миколою Рушковським і Беллою Павловою. В Осокорках, де ми мали дачний будиночок, на тій самій вулиці була й дача Нонни Кронидівни Копержинської, і кожна зустріч з нею перетворювалася на яскраву моновиставу. Згодом у майстерні відомого скульптора Миколи Рапая перетиналась я неодноразово з прекрасними акторами й актрисами театру Франка і театру Лесі Українки, ми чудово спілкувалися, проте мені й на думку не спадало, що не тільки театр є невіддільною частиною мого життя, але і я стану крихітною частинкою театрального світу як перекладачка творів для театру. Свого роду «хрещеним батьком» для мене тут став Богдан Сильвестрович Ступка: нас ще в 1990-му році познайомив Юрій Герасимович Іллєнко, але для тісної співпраці ми зустрілися в 2002 році, коли мені запропонували перекласти трагіфарс сучасного британського драматурга Террі Джонсона «Істерія», в якій Богдан Сильвестрович зіграв роль Зигмунда Фройда. Робота ця мене захопила, Ступка дуже хвалив мій переклад, казав, що текст прекрасно «лягає на язик», легко запам’ятовується і вимовляється. Ця похвала для мене дорого вартує, і мені безмежно приємно, що в своїх інтерв’ю Богдан Сильвестрович не раз говорив про мене як про хорошого перекладача саме театральних, сценічних текстів. Він запрошував мене на всі вистави театру, цікавився моїми враженнями, розповідав захопливі історії зі свого життя, і тоді я зрозуміла, що нема чого опиратися Долі, а треба просто цілковито віддати Театру свою душу і серце.

Слід сказати, що захоплення театром і через нього – театральним перекладом відкрило для мене нові шляхи і в моїх наукових розвідках з перекладознавства. Я написала з десяток статей про специфіку перекладу для сцени, під моїм керівництвом захищено дві кандидатські дисертації з проблем театрального перекладу (загалом я «виростила» десять кандидатів філологічних наук), з моєї легкої руки в Україні розпочалися розвідки специфіки перекладу драми в різних мовах і культурах. Це тішить, але такого захоплення, яке викликає безпосередній процес перекладу п’єс, не порівняти ні з чим.

Я була б щаслива, якби наш театр Франка, який цього непростого року відзначив свій 100-річний ювілей, і надалі, у своєму другому сторіччі,  згадував про мене, коли йтиметься про переклади шедеврів світової англомовної драматургії. Скільки блискучих драматичних творів ще лишаються неперекладеними українською! Скільки п’єс перекладено не з оригіналу, а з російських перекладів, а це під фаховим кутом зору – просто злочин! Якщо не помиляюся, немає українською творів Юджина О’Ніла, Едварда Олбі, визначної і дуже неординарної драми Артура Міллера «Після гріхопадіння», немає трагедії того ж таки Теннессі Вільямса «Орфей спускається до пекла», немає прекрасних, різножанрових  п’єс сучасного і дуже популярного в світі американського драмтурга Дона Нігро (дещо ставиться, але або російською  мовою, або в саморобних перекладах з російської). Я читала чимало п’єс Дона Нігро – ми з ним друзі на Фейсбуці, і він присилає мені їх, варто лише натякнути, так от, гадаю, що вони мали б шалений успіх у наших глядачів. А я готова докласти всіх зусиль, щоб всі ці повнокровні, багатогранні і глибокі тексти зазвучали українською мовою.

Частина перша тут: https://inkyiv.com.ua/2020/11/tetyana-nekryach-muki-i-radoshhi-teatraln/