У 2021-му святкується 150 років від дня народження Агатангела Кримського. Виходець з інтелігентної родини з кримськотатарським корінням (серед предків – навіть кримський хан!), він народився у Володимирі-Волинському, зростав у Звенигородці, вчився у Києві та Москві. Знав безліч мов, займався історією, лінгвістикою, перекладами, літературною творчістю, став одним із засновників Української академії наук. Ми не будемо писати біографію Агатангела Юхимовича або аналізувати його праці. Давайте лише кількома штрихами доповнимо образ вченого.

Попри те, що до 1918 року Кримський працював у Москві, він – не маючи ані краплі української крові – не поривав зв’язків з Україною, листувався з інтелектуалами, досліджував мову та культура. Шість рядочків у газеті «Рада» від 1 січня 1908 року сповіщають, що «видруковано другий випуск першого тому “Украинской грамматики” проф. Кримського», а також, що у Звенигородці друкується другий томик віршів», – мова йде про збірку «Пальмове гилля», яка виходила з 1901 аж до 1922 року.

Після революції Агатангел Кримський повертається до України – за підтримки гетьмана Скоропадського створювалася Українська академія наук, першим президентом якої став вчений Володимир Вернадський. От Вернадський, з яким Кримський листувався вже не перший рік, пише йому 23 липня 1918-го:

«Вопрос об Ак[адемии] Н[аук] идет быстро. Вчера в Комис[сии] закончился законопроект об державн[ом] (у[краинцы] очень любят слово) украинском унив[ерситете] в Киеве… Скорее приезжайте. Я все время чувствую Ваше отсутствие. Как же Вам не быть в такой момент! Приезжайте немедленно».

За два роки вже з Петрограда Вернадський надсилає зворушливого листа з такими рядками: «Пишіть по-українськи, бо тут я можу чути українську мову тільки від моєї дочки … та часом рідко від кого-небудь із українців». Ну Кримський, який став неодмінним секретарем Академії наук, треба думати, поглинув в українську мову з головою – він був одним з редакторів Російсько-українського словника, який почав виходити 1925 року (до речі, надрукований був у Берліні). Про те, що мовне питання стояло гостро, свідчить великий лист у газеті «Вісті ВУЦВК» 20 березня 1925-го. Автор його, І. Вакуловича прискіпливо допитує Кримського з приводу тих чи інших слів у першому томі словника.

Ще один епізод з життя академіка Кримського описаний у газеті «Пролетарська правда» 9 липня то ж 1925 року. У статті змальовані «епічні» баталії на пленумі Головнауки з приводу реформування Української академії наук. Агатангел Юхимович виступив за збереження старого розподілу академії на три відділи: історійко-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний (а це, як доводили його опоненти, підхід не марксистський – не відповідає розподілу на базу та надбудову!). До того ж Кримський підняв – знову таки – мовне питання: «Академія не є цілком українська: є академики, що зовсім не знають укр. мови, приміром ак. Крилов, Бурчак, Фомін. Крилов, що правда, “вважає” себе українцем, а инші і не вважають навіть. Академія тільки шанує українське, але не є укр. інституція…»

І тут ми не можемо не пригадати, як висловився про Агатангела Кримського російський богослов та історик Дмитро Скринченко: «Во время революции он стал украинцем…» А ще Скринченко у щоденнику за 1933 рік недобро іронизує з приводу прорадянських поглядів Кримського:

«В особенности предан Соввласти Крымский. В день празднования 10-летия Красной Армии он сказал в речи: “От имени Академии Наук могу сказать следующее: все настоящее и будущее Академии Наук Украинской связано с советской властью и с ее могучей опорой – Красной Армией. Для меня 10-летие Красной Армии является особенно великим праздником. Я с глубокой надеждой ожидал прихода красных войск, и когда в 1919 году советские войска изгнали из Киева деникинских разбойников, я на первом заседании Академии Наук сказал: “Мне хотелось бы не только бросить цветы под ноги коням, но сделать так, как делают в Индии: самому лечь и чтобы по мне проехала колесница победителя”»…

Сьогодні ми не маємо права судити людей, які сто років тому жили у запропонованих їм історією обставинах, і нам важко розрізнити пусті вимушені гасла, езопову мову та щирі почуття. Наприкінці 1920-х років повага Агатангела Юхимовича до всього українського перестала влаштовувати владу – в державі розпочалася боротьба з «буржуазним націоналізмом». Правопис, який розробив Кримський, скасовано, його самого позбавлено роботи. Вчений виїхав у заслання до Звенигородки, де мав свій будинок біля рідної домівки.

Тільки наприкінці 1930-х років опала нібито завершується, Кримський повертається до Києва, його 70-річчя навіть святкують з великим розмахом. Але це був уже майже кінець, бо в липні 1941-го літнього професора заарештовують, звинувачують у націоналізмі та висилають до Казахської ССР, де він помирає 25 січня 1942 року у тюремній лікарні.

Агатангел Юхимович вже не встиг узнати, що історія зробила ще один кульбіт. За німецької окупації він, жертва совєтів, автоматично став національним героєм в очах нової влади. Газета «З рідних земель» 2 листопада 1941 року, розповідаючи, як Київ потерпав від більшовиків, писала: «З українських учених вивезено в першу чергу професора академіка Агатангела Кримського, найбільшого орієнталіста і мовознавця Європи».

А в газеті «Українське слово» від 2 грудня 1941 року ми знаходимо відомості про особливе піклування про сестру Кримського:

«Голова міста п. Багазій довідався, що рідна сестра академіка Кримського – відомого вченого і заслуженого громадського діяча України Кримська Марія перебуває в тяжких матеріальних умовах. Президія міської управи ухвалила надати п. Кримській одноразову грошову допомогу в сумі 2 тис. крб., зарахувати її до розподільника на одержання продуктів харчування, звільнити від платні за квартиру, воду та світло і забезпечити паливом на зиму».

До 150-річчя від дня народження Агатангела Кримського 20 квітня у Музеї книги і друкарства України відкривається виставка «Сила духу і похвала науці». На ній представлені документи з різних закладів: автографи й машинописи із правками Кримського: «Arabische Briefe aus Bairut» (1890), «Історія Хозар» (1930-ті), листи щоденникові записи, книги з бібліотеки академіка та інші артефакти. І це можливість доторкнутися до біографії одного зі славетних українських вчених, долю якого перемололо XX століття.

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел