Від (У)країни козаків до (У)країни селян веде допитливого читача австрійський історик Андреас Капеллер у своїй новій книзі, присвяченій сприйняттю образу України у публікаціях та періодиці Західної Європи у XVI–XIX століттях.
…335 років тому, у ці дні 1687-го, Іван Мазепа став гетьманом. Пройшли століття, а ми все ніяк не можемо дійти згоди щодо чеснот і гріхів цієї неординарної особистості. І хіба не хочеться взнати, що думали тоді про Мазепу в Європі, що писали про нього газети й журнали? А вони таки писали, бо Україна – спочатку у відносинах з Річчю Посполитою, а з XVIII століття з Російським царством – була цікава європейцям (Андреас Каппелер зауважує, що саме тоді на Україну й почали дивитися через призму Росії, – і як же довго тривало це становище, додаємо ми!). Імена українських політичних і військових діячів та слово «козаки» звучали німецькою, італійською, французькою та іншими мовами, а пересічний європеєць розгортав вранішню газету (як сьогодні стрічку гарячих новин) під філіжанку кави, бажаючи дізнатися – а що там у?..
Втім, як і сьогодні, тогочасні ЗМІ могли передрукувати «утку», не розібравшись. Наприклад, глузує Каппелер, у травні 1687 року «Theatrum Europaeum» написав, що «московське військо проводить у Києво-Печерському монастирі процесію, на яку нападає 6 тис. татар, унаслідок чого 5 тис. осіб убито й 6 тис. взято в полон, серед яких бургомістр Києва». Якась «конашенковщина», правда?
Того року у повідомленнях і з’являється Мазепа, як гетьман, обраний під російським впливом, і Європа навіть ще не знає, як його толком звати: Manzeye, Mareppa, Mareppo, Mussapa… Вперше від часів Хмельниччини, зауважує історик, перед західним читачем з’являється опукла постать українського діяча. За ним і за перебігом політичних подій, у яких беруть участь Василь Голіцин, Петро I, Карл XII, Вольтер та інші, уважно слідкують аж до 1709-го, коли той же «Theatrum Europaeum» написав: «…3 листопада в Бендерах помер старий Мазера, хоч вірний, але надзвичайно безталанний союзник короля Швеції».
Нова книга – оригінальний варіант вийшов 2020-го у Відні, український переклад зробив Володимир Кам’янець – товста і поважна, якісно видана за академічними вимогами (причепитися можна хіба що до чорно-білих ілюстрацій). Козацькі повстання, війни з турками, османами, поляками, Україна в енциклопедіях і на мапах, переслідування українських євреїв, західні «туристи» в Україні, відкриття Галичини, європейські рецепції Гоголя й Шевченка – багато тем зачепив Андреас Капеллер, досліджуючи, як складався образ України у Західній Європі. У богів історії чорний гумор – сьогодні питання українського наративу постало знову, ще і як гостро.
Андреас Капеллер. «Від країни козаків до країни селян. Україна на видноколі Заходу у XVI–XIX ст.». Львів, видавництво «Літопис», 2022
Образи народів і країн
В основі цієї праці лежить питання про сприймання України на Заході. Це питання пов’язане з когнітивним картографуванням та образами, які виникають про країни й народи. Дослідження образів чужого мають давнішу історію, ніж дослідження ментального картографування, а їхня кількість сягає багатьох тисяч. Так звана імагологія, чи міжкультурна герменевтика, вивчає образи інших країн і народів. Часто такий образ виявляється у зредукованій та емоційно зарядженій формі в упередженнях, кліше, міфах чи стереотипних уявленнях, в узагальнених, приписуваних тому чи тому колективу харктеристиках, які можуть знаходити відбиток у текстах та художніх полотнах і часто мало змінюються впродовж століть. Для інтерпретування образу чужого важливо брати до уваги тісно пов’язаний з ним, часто комплементарний власний образ. Питання про правдивість образів не має першочергового значення, бо й неправдива інформація та неправильне сприймання вочевидь також належать до образу.
Образи, які мав Захід про Україну, перебувають у контексті ментального картографування Північної / Східної Європи як варварського й відсталого регіону та взаємопов’язані з образами Польщі й Росії на Заході, рідше з уявленнями про турків і татар. Число досліджень образу Росії на Заході від XVI до середини ХІХ ст. велетенське, дослідження ж образу Польщі в той період не такі численні. Образи Польщі й Росії за ранньомодерної доби змінювалися, мали переважно компліментарний характер і перебували у взаємозв’язку один з одним.
Польщу в XVI ст. хоч і сприймали здебільшого як частину «цивілізованої» Центральної Європи, але почасти і як чужу, ба навіть як варварську. Паралельно з поступовим занепадом Речі Посполитої від середини XVI ст. і до її поділів наприкінці XVIІІ ст. Польщу оцінювали переважно негативно з приписуваними стереотипами хаосу, безладу, невгамовної «свободи», свавілля шляхти та експлуатації селянства, «польської господарки». Образ Росії розвивавсь у зворотному напрямі. Московську державу XVI–XVIІ ст. сприймали переважно як чужу, варварську і деспотичну. Внаслідок реформ Петра І Росія зблизилася з Європою, і її часто почали оцінювати позитивно. Філософи Ляйбніц, Вольтер і Дідро захоплювалися Петром Великим і Катериною ІІ як правителями, які відкрили Росії шлях до «європейської цивілізації». Така позитивна оцінка в останні роки царювання Катерини ІІ, крім іншого й під враженнями від Другого та Третього поділів Польщі, дещо похитнулася, проте за правління Олександра І, «рятівника Європи», утвердилася знову. Лише за правління його наступника, Миколи І, «жандарма Європи», повернувся образ варварської деспотичної Росії. Водночас позитивно змінювався на Заході образ Польщі. Почавшись від ідеалізації Речі Посполитої Руссо, він покращився внаслідок польського повстання проти Росії в 1830/31 рр., яке збурило в Західній Європі хвилю приязного ставлення до поляків.
У формуванні образів народів велике значення мали конфесійні відмінності. До XVII ст., а почасти й пізніше, релігія була основною мисленнєвою категорією. Православних українців (як білорусів і росіян) принципово відмежовували від польських і західноєвропейських католиків та протестантів. «Греків» загалом вважали єретиками-схизматиками, а їхніх священників – фанатичними й неосвіченими. Ще більш чужими видавалися багатьом західним європейцям юдеї та мусульмани. В епоху Просвітництва від XVIIІ ст. починають лунати голоси, які вже не відособлюють православних і юдеїв.
Треба з’ясувати, якими каналами потрапляла на Захід інформація стосовно України. Щонайменше до кінця XVII ст. більшість інформації надходила з Польщі. Образ України на Заході довгий час був відбитком польського образу України і формувався під впливом польських інтересів. У XVII ст. польський фільтр виявлявся, наприклад, у газетних новинах про Україну, більша частина яких потрапляла до Німеччини та інших країн з Польщі. У XVІII–ХІХ ст. місце польського каналу інформації зайняв російський. Уже за часів Петра І російська пропаганда безпосередньо втручалася у західні газетні публікації на тему Північної війни та ролі козаків, насамперед ролі їхнього гетьмана Мазепи.
Тож треба зважати на польські рамки, в яких перебували публікації про Україну. Козаків, які піднімали повстання й вели війни з Річчю Посполитою, а згодом з Росією, та селянство, яке виступало проти легітимної влади, переважно засуджували як незаконних і безбожних заколотників. Симпатії чи захоплення висловлювали лише приховано або в неопублікованих записах. В епоху Просвітництва козаків та їхній вільнолюбний соціально-політичний устрій почали почасти ідеалізувати. Важливо також, у яких відносинах перебувала країна, де виходили публікації, з Річчю Посполитою та Росією. Треба зважати й на взаємозв’язки зі сприйманням інших бунтів і воєн.
Окреслення теми
Я ставлю перед собою завдання з’ясувати образ України та її населення на Заході, а тому розглядаю публікації лише відповідного періоду. Тільки друковані видання сягали ширших верств і спроможні репрезентувати думки й погляди тодішньої громадськості (чи громадськостей). Однак з огляду на велику кількість неписьменних і науковий характер численних творів їхня доступність була обмеженою, а тому вони репрезентують лише вузький прошарок освічених еліт. Лише газети й журнали, які я піддаю вибірковому аналізові, сягали ширших кіл, якщо ще й зважати на те, що газетні публікації часто зачитували вголос.
Це означає, що я не беру до уваги рукописні тексти та архівні матеріали, опубліковані лише згодом. Стосується це звітів дипломатів різних європейських держав, опублікованих пізніше подорожних нарисів, щоденників, спогадів та листувань. Вони містять часто змістовніші й надійніші повідомлення та оцінки, ніж друковані джерела, але в них ідеться про конфіденційну інформацію й особисті враження, непризначені для ознайомлення громадськості, а тому їхні автори меншою мірою мусили зважати на панівні думки та інтереси влади у відповідних країнах, аніж автори друкованих текстів.
Тому наукові дослідження, ґрунтовані на аналізі саме дипломатичних звітів, такі результативні. Хоч такі джерела, на відміну від друкованих текстів, і дають змогу окреслити ширший і диференційованіший образ України та її населення, я не беру їх до уваги. Західні публікації цікаві тут не так, як джерела з історії України, а передусім як репрезентації громадської думки. До того ж не має значення, чи викладена в них інформація відповідає дійсності, чи ні.
Хоч я й прагну репрезентативності, але не маю змоги охопити всі тексти. Стосується це насамперед XVIII та ХІХ ст., коли кількість відповідних публікацій стрімко зросла. Хронологічна точка відліку виникає сама собою і стосується перших творів, які з’явилися друком наприкінці XV – на початку XVІ ст. Кінцевим пунктом я обрав середину ХІХ ст., коли зацікавлення Україною відчутно ослабло, а в центр уваги цілком і повністю перемістилася Росія.
