Інший Київ зібрав чергову добірку актуальної української поезії. Позаду – десять місяців війни, попереду невідомість. Але зараз зимові свята, попри все, і промінь найтоншої свічки здатний прогнати велику пітьму. Ми плекаємо надії на краще і проговорюємо свої завітні мрії: про життя, про любов, про перемогу.
Надія Глушкова
мій народ тривожних валізок
бог стягнув з мого народу шкіру
сказав, так відчуватимуть краще
наказав познімати взуття – і почав водити по хащах
розсипав гаряче вугілля
посилав крижані негоди
бог сказав: одягайте траур, так створюються народи
їх насіння зростає в глибинах поховань і розстрільних списках
вони будуть вмиватись сльозами і ховати дітей в колисках
кожен погляд в блакитне небо може стати для них останнім
так гартуються нації – під звуки вибухів на світанні
мій народ тривожних валізок і до сказу холодної помсти
накриває долонею серце, під’їжджаючи до блокпосту
виціловує теплу землю
і виплакує кожну втрату
ті, хто так приходять у світ, не зголошуються вмирати
Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.
Хай святиться
кожне ім’я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.
Нехай прийде
наше військо.
Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.
Нехай прийде
міжнародна прокуратура.
Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.
Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.
Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.
І не прощай нам нічого, якщо захочеш,
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою –
зауваженнями за поведінку.
Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.
Але визволи нас
від пам’яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.
Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.
І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.
Чому ти у нас
не питаєш нічого?
***
Так зірка падає в димар,
так дихав той, кого нема, –
на повні груди, –
та ходить по землі вогонь,
тому тепер нема його
і вже не буде.
Мов ковдру, що струбила міль,
несемо вутлі в цій зимі
доми, квартири.
А вояки регочуть – хтось
говорить: проти звірів ось
стоять мартири.
Окопні ґнотики Різдва.
Важка надвечір голова –
і не заснути.
І не кажи, що він заги…
Пішов крізь вітер і сніги
попід Бахмýтом,
там синя повня з висоти
читає їхні паспорти,
дає їм візи.
Пшеницю віючи з кишень,
біжить, біжить жива мішень –
приціл не вíзьме.
Остап Сливинський
Бо навіть наша темрява інша.
Темрява наша така, що можна її ножем нарізати і годувати – годувати наших недужих, усамітнених, скалічених, вигнаних, втомлених.
Темрява наша – як неможлива акустика, яка сама доспіває, навіть якщо голос урветься.
Темрява наша пахне шкірою тих, хто не з нами, і з нею ми обіймаємось, засинаючи.
Темрява наша – як дельфін, що випливає з правдивої тьми, щоб підставити спину.
Темрява наша – це темрява закапелків, де ми цілувалися, темрява спалень, де колисали наших дітей.
Коли гасне останній вогник, темрява наша сама починає світитися, світлом з нізвідки, рівним, як голос.
У темряві нашій ще краще чутно крики убитих, катованих, усіх тих, хто кличе до помсти.
Її не можна супроти нас повернути.
Катерина Міхаліцина
(de profundis)
дивитись, як зносять дім, це наче спостерігати за смертю.
за масовим вбивством по другому колу..
сорочка – чия вона?
бильце від ліжечка – хто в ньому плакав?
напис: ми хочемо жити – хто вивів його
білими літерами?
і – чи вижив?
а ця маленька синичка – жива,
не іграшкова, – раптом у неї плани були:
перезимувати в тій синій шапці
на дні п’ятого поверху
з діркою в небі посеред стелі?
раптом та дірка – вікно до бога,
який тут давно вже не є,
мігрував на край теплого краю,
де, власне, тепло, нема перебоїв з електрикою і цих чорних стін, спалених іграшок, шпалер у горошок, погризених кулями стін і
трупного смороду.
так, це найгірше, в бога ніс змалку чутливий.
йому так не можна. це його ранить.
і тільки старий кранівник
замахується стрілою,
коїть чергове масове життєвбивство,
змахує наглу сльозу
і повторює:
так треба, так треба, так треба,
щоб все колись проросло.
Юлія Стиркина
Пробач, дитинко, за казку іншу –
страшну, жахливу – і навіть гірше,
і не закриєш, не перепишеш,
не перегорнеш з сирен на тишу…
Пробач, дитинко, тобі читали
казки без смерті, без сліз, без жалю,
найкращі, чисті, легкі, прозорі,
і оминали печаль і горе,
щоб не торкнути дитячу душу…
Тепер щомиті дивитись мусиш
ти іншу казку, де все насправді –
убиті-вбивці, снаряди-гради,
де зло почасти перемагає,
де править пекло, немає раю,
де править люта, лиха сваволя,
і не карає негідних доля…
Пробач, дитинко… Пробачте, діти…
Тепер вас буде життя ростити,
війна посадить в душі ненависть
до тої «казки», що з нами сталась…
А ми ж хотіли! Ми ж оминали
усе, що тільки боліти мало,
а ми вважали, що світ – це свято,
та інша казка – цей світ, малята.
Пробачте, діти, бо ми ж….як краще,
а світ – це джунглі, це дикі хащі,
де вб’єш – чи буде тебе убито…
В такому світі – чи можна жити?
В такому світі – чи варто жити?
Пробачте, діти…
Пробачте, діти…
Людмила Горова
Розкришилось,
Розпалось,
Роздвоїлось,
Роздалось, розвело всі мости.
Це Різдво, в це Різдво ми народимось
Нова я, нові ми, новий ти.
Розпашіле,
Розбите,
Розхристане,
На морозі парує життя.
Розсипається кров‘ю – намистами.
Новий ти, нові ми, нова я.
Роззорилось,
Розколядилося,
Розкотило на Всесвіт громи.
Це Різдво. Ось і ми народилися.
Ось і ми.
Ось і ми.
Ось і ми.
Тексти і зображення з відкритих джерел
