Інституційні дослідження як майбутнє соціальних наук: книга, написана кілька років тому, не втратила своєї актуальності.

Якщо хочете зрозуміти, чому в одних країнах жити добре і приємно, а в інших не дуже, починати варто з цієї книги. Це не легка прогулянка: книга написана трьома дуже різними однодумцями. Вона являє пояснення тези Макса Вебера: «держава це організація, що володіє монополією на легітимне застосування насильства». Вебер вважає, що в так званих природних державах, які діють в інтересах еліт, впливові індивіди створюють коаліції, щоб обмежити насильство і зробити неможливим широке соціальну взаємодію. У державах відкритого доступу (придатних для життя) формуються коаліції, що діють в інтересах усього суспільства.

Іноді аргументація авторів звучить непереконливо. Цифри можуть виявитися дивовижними, попри суворі правила нобілітації. Може виявитись, що англійське суспільство епохи Тюдорів було більш егалітарним, ніж сучасне.

Інша проблема пов’язана з насильством. Насильство може застосовуватися не тільки організованими елітними групами, а й соціальним низом, про що красномовно свідчать відрубані голови Карла I, Людовика XVI і розстріляний Микола II. Чи немає зв’язку між «насильством знизу» і «відкритим доступом»?

Основні думки авторів:

У товариствах відкритого доступу доступ до організацій починає визначатися як безособове право, яким володіють всі громадяни. Природні держави, навпаки, обмежують доступ до організацій і примус до виконання угод з боку третіх осіб. Складність і розмір організацій, які можуть бути сформовані, нерідко обмежені і доступні тільки еліті суспільства.

Існують дві основні соціальні моделі:

модель відкритого доступу характеризується політичним і економічним розвитком; економікою, яка менше страждає від негативного зростання; сильним і динамічним громадянським суспільством з великим числом організацій; більшими і більш децентралізованими урядами; широким розповсюдженням безособових соціальних взаємин, включаючи верховенство права, захист права власності, справедливість і рівність всі аспекти рівноправності.

модель обмеженого доступу характеризується повільно зростаючими економіками, чутливими до потрясінь; політичним устроєм, який не ґрунтується на загальній згоді громадян; відносно невеликим числом організацій; меншими і більш централізованими урядами; пануванням соціальних взаємин, організованих за допомогою особистих зв’язків, включаючи привілеї, соціальні ієрархії, закони, які застосовуються не до всіх однаково, незахищені права власності та поширене уявлення про те, що не всі люди були створені рівними.

Безособовість означає однакове ставлення до всіх. Рівність неможлива без безособовості.

Дуґлас Норт Джон Волліс Баррі Вайнґест. «Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії». Переклав з англійської Тарас Цимбал. —К.: «Наш Формат», «Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2017

Замовити книгу на сайтi видавництва

Розділ 5 Перехід від порядку обмеженого доступу до відкритого доступу 

5.3. Порогова умова No 1: верховенство закону для еліт 

Верховенство закону охоплює широкий спектр соціальних, юридичних і політичних схем, які варіюються за багатьма вимірами. Верховенство закону для еліт у природній державі — не те саме, що верховенство закону в сучасних суспільствах відкритого доступу. Це був не певний неупереджений закон, який охоплював широкий діапазон цивільної та кримінальної діяльності, застосовувався рівною мірою до всіх представників суспільства і впорядковував як публічні, так і приватні відносини. У цьому розділі термін «індивід» використовуватиметься на позначення людини, а термін «особа» — на позначення юридичних осіб, які можуть бути індивідами, а можуть і не бути.

У попередніх розділах згадувалися кілька правових систем: римське право та його продовження в європейському церковному та цивільному праві, Салічна правда давніх франків і земельне право середньовічної Англії. Привілей провадження судочинства забезпечував важливі ренти деяким елітам природних держав. У ранніх державах закон часто впроваджувався у життя у зв’язку з релігійним авторитетом. Коли в суспільствах розвинулися триваліші державні інститути, закон почав регламентувати, як панівна коаліція може використовувати засоби примусу, щоб дисциплінувати й карати індивідів у своїх межах і за межами.

Упровадження законів у життя стикається із двома суперечливими аспектами реальності природних держав. У принципі, більшість еліт має вигоду від наявності чітко прописаних правил, які впроваджуються в життя у неупереджений спосіб. Знання про структуру відносин між фізичними особами (приватне право) і як вибудовуються відносини між фізичними особами, організаціями та самою державою (публічне право) збільшує цінність елітного обміну та становить важливу інформацію для всіх еліт. Разом із тим усім елітам зрозуміло, що політична, економічна та військова влада розподілена нерівномірно в коаліції. Формальні закони, які не узгоджуються з розподілом інтересів у коаліції, довго не протримаються в реальності, навіть якщо залишатимуться на папері. Один з виходів із цієї проблеми — врахувати відмінності ідентичностей і укласти закони, які можуть бути вірогідно впроваджені в життя в умовах значних відмінностей між членами суспільства за рівнем влади та впливу. Пригадайте приклади із Салічної правди: убивство сеньйора тягне за собою значно суворіше покарання, ніж убивство раба. Правовим системам не обов’язково ставитися до всіх індивідів однаково, і те, наскільки вони по-різному ставляться до індивідів, породжує відмінності за ідентичністю.

Правові системи різняться в багатьох вимірах. Один з них — масштаб їхньої юрисдикції в сенсі розмаїття видів діяльності та функцій, які регулюються (земля, майно, злочини, контракти тощо). Ще один — масштаб юрисдикції над індивідами (в середньовічній Англії тільки фригольдери мали доступ до королівських судів для розв’язання суперечок довкола землі).

Третій вимір — диференціація на категорії осіб, які визнає правова система. Така диференціація варіюється від гомогенної (коли всі особи вважаються однаковими) до ідіосинкразичної (коли вважається, що кожен індивід наділений унікальними характеристиками). Четвертий вимір — міра неупередженості впровадження законів у життя та ухвалення рішень.

Ми поки відволічемось від масштабу та публічної/приватної структури правових систем, щоб зосередити увагу винятково на категорійній диференціації юридичних осіб та мірі упередженості. У нетривкій природній державі хоч би на які категорії диференціювалися юридичні особи, закони будуть впроваджуватися відповідно до безпосередніх потреб правлячої коаліції. Неупереджене впровадження законів малоймовірне в нетривких державах, хоч би якими були закони та особи. Коли виникають і розвиваються базові природні держави, у них формуються триваліші в часі інституційні структури для державних апаратів, які можуть прокласти правові шляхи для більш-менш стійкої диференціації між категоріями юридичних осіб.

Розгляньмо різницю між публічним і приватним правом. Означення юридичних осіб та деталізація законних прав, закріплених за конкретними юридичними особами, здійснюється в публічному праві. Раніше згадувалася європейська історія двох тіл короля (див. розд. 2); тобто ідеї, що король має тлінне індивідуальне тіло і корпоративне нетлінне тіло (або особу). Королівська величність, його корпоративна особа, була юридичним тілом, яке мало своє унікальне означення, було захищене від образ і зневаги санкціями проти lèse-majesté та наділене привілеями та обов’язками, що їх королі підтверджували у своїх коронаційних клятвах*. Усі чільні постаті володіли соціальною персоною, чия унікально сформульована ідентичність (а отже, персоналізована, а не безособова ідентичність) містила інституціоналізовані елементи соціального та правового становища цієї особи, а також природжені привілеї цієї особи на економічні, політичні та військові активи та інші суспільні функції.

У сучасних суспільствах публічне право складається з різних розділів, серед яких конституційне, адміністративне та статутне право. У ранніх суспільствах публічне право також містило в собі конституційне право, але конституція суспільства формулювалася не в термінах відносин між абстрактними й безособовими гравцями — президентом, сенаторами, прем’єр-міністром, бюрократією та громадянами, — а в термінах відносин між живими індивідами, наприклад, королями, герцогами, папами та єпископами, чиї ідентичності були амальгамами їхніх індивідуальних характеристик і соціальних характеристик їхніх посад. У сучасних суспільствах відкритого доступу державні посади означуються в безособовий спосіб і відрізняються від індивідуальної ідентичності особи, яка обіймає посаду.

Натомість у ранніх суспільствах і в більшості сучасних природних держав публічне право не проводить чіткого розмежування між ідентичностями публічних осіб як конкретних індивідів та привілеями, якими вони володіють як посадовці, і організаціями, які вони представляють або очолюють.

Наприклад, коли Карл Великий видав грамоту одному абатству, якою безстроково дарував йому права на деякі доходи та звільнення від інших податків, він створював не тільки хартійну організацію, а й публічну особу — абата, — котрому надавалися певні привілеї та обов’язки. Грамоти на права та привілеї, які видавалися різним абатствам і абатам, різнилися між собою, тобто вони у своїй суті були персоналізовані. Конкретний характер відносин між абатом як індивідом і абатом як посадовцем також не був чітко роз’яснений.

Багато важливих ознак впливових юридичних осіб мають організаційний, а не індивідуальний характер. У Давньому Римі та Європі аж до ХІХ століття всі формальні організації були суб’єктами публічного права: їх створювала держава, визначаючи їм фіксоване місце в суспільному ладі. Королі, герцоги, графи, папи та єпископи володіли привілеями, які дозволяли їм утворювати, керувати та контролювати організації. Наприклад, закони, які в ХІV столітті обмежували кількість ліврейних служителів на службі у прямих земледержателів Англії, не тільки створювали спеціальний привілей для могутніх сеньйорів, а й відмовляли в цьому праві всім іншим земледержателям.

Коли ж з’являється верховенство закону для еліт? Елементи верховенства закону для еліт виникають тоді, коли різні аспекти законів рівною мірою застосовуються до всіх еліт і впроваджуються неупередженими судами. Верховенство закону для еліт — не дихотомічна змінна; воно може існувати в одних сферах, але не в інших. У англійському земельному праві всі фригольдери володіли спільним і загальним правом успадкування. Це право зародилося з обіцянки, яку дав Генріх І у коронаційній клятві 1100 року, про те, що після смерті земледержателя його нащадки вступатимуть у права на спадщину після сплати справедливого збору. У ранньому англійському земельному праві розрізнялися різні типи еліт. Проте за п’ять століть еволюції земельне право стало визнавати лише один тип елітного землевласника — фригольдера (котрий володів політичними правами, яких були позбавлені копігольдери) та один вид земледержання — вільний і загальний сокаж. Після ухвалення Акта про скасування земледержання в 1660 році англійська система нарешті досягла верховенства закону в питаннях елітного земледержання.

Англійське земельне право — лише один із прикладів розвитку верховенства закону для еліти, але воно ілюструє важливі наслідки, які верховенство закону для еліт має для процесу переходу. Верховенство закону для еліт у земельних питаннях створило середовище, у якому обміни землею серед еліт відбувалися без звернення до персональної ідентичності сторін операції. По-справжньому безособовий обмін елітними землеволодіннями, особливо на рівні манорів, був неможливий аж до ХV століття. Під час земельних воєн могутніші сеньйори мали перевагу в захисті своїх прав у судах; фактично, захищеність прав власності визначалася могутністю землевласника.

Завдяки інституціоналізації загального набору прав, якими наділялися всі еліти, верховенство закону для еліт створювало в них спільний інтерес захищати ці права. Значна частина англійської історії може бути описана як історія напруги та конфліктів у відносинах між королем і знаттю. Нехтуючи суперечками всередині еліти, історики перебільшували значення чвар між королем і знаттю. Проте земельні конфлікти були переважно забарвлені протистояннями серед еліт, а не протистоянням між знаттю і королем. Війна Червоної та Білої троянд — найбільша земельна війна в англійській історії — була конфліктом між елітами. Внутрішньоелітна конкуренція за юрисдикцію і дохід між канцлерськими судами і судами загального права, із яких ті й ті були королівські, зумовила багато змін в англійському земельному праві. Коли ж землевласники з-поміж еліти здобули однакові права, як-от право на успадкування, а пізніше — право на заповідання, в еліти з’явився спільний інтерес захищати ці права від будь-кого — як від короля, так і від окремих елементів панівної коаліції. Відтак еліти колективно дістали змогу ефективніше використовувати свою землю, адже у всіх них був однаковий рівень захищеності майна. Власність на землю відтоді не стікалася до рук могутніх індивідів суто завдяки їхньому політичному впливу; вона стікалася до рук індивідів, які могли скористатися власністю на неї найефективніше. Доки володіння землею обслуговує політичні й економічні цілі, воно дає менш задовільний економічний результат, ніж у випадках, коли воно тісніше прив’язане до економічних стимулів.

Поширення верховенства закону для еліт на ширшу категорію юридичних елементів суспільства було першою пороговою умовою, досягнутою в Європі**. Воно покращило здатність коаліції впроваджувати в життя

й захищати ці права, адже консенсусу навколо прав легше досягти, коли всі еліти володіють ними. Однакові права легше захистити, ніж ідіосинкразичні привілеї; юридичне порушення права однієї еліти стає прецедентом для порушення прав усіх еліт. Переведення деяких аспектів елітних прав на безособову основу дає змогу елітам використовувати, здобувати й обмінювати ці права в безособовий спосіб. Відокремлення особистої ідентичності від привілею — це перший етап у розвитку верховенства закону для еліти і перший етап у розвитку безособових відносин.

Примітки

* Під кінець свого життя видатний дослідник англійського права Фредерик Мейтленд зробив спробу розглянути поняття короля як «одноосібну корпорацію» [Maitland, 2003, p. 9–31]. Він зацікавився працею Ґірке [Gierke, 1958 [1900]], у якій закон та історія розглядалися крізь призму розвитку корпоративних утворень. Канторович [Kantorowicz, 1997 [1957]] розв’язав проблему одноосібної корпорації, запропонувавши поняття двох тіл короля.

** Установити верховенство закону для еліт у сучасних природних державах важче. Як показав Стівен Габер із колегами [Haberetal., 2008], у Мексиці закладена можливість існування безстрокових організацій, але країна однаково не здатна гарантувати верховенство закону для еліт. Наприклад, банки в Мексиці можуть бути ліцензованими корпораціями, але їхнє існування (на папері — безстрокове) може завжди увірватися в результаті націоналізації. Крім того, ці банки, навіть ті, якими володіють могутні представники еліти, не можуть домогтися від судів установлення й упровадження достатньо чітких прав власності на землю, щоб підтримувати іпотечне кредитування.