Українською вийшов блискучий роман Ґюнтера Ґрасса.

У 1997-му (в кінці минулого століття) Ґрасса видавали в Україні, «Моє сторіччя» – ні, бо воно було написано двома роками пізніше. Ґюнтер Ґрасс народився в 1927 році, став знаменитим у 1959-му, після виходу роману «Бляшаний барабан», з того часу нові книжки Ґрасса незмінно породжувалі запеклі суперечки. У «Моєму столітті», своєрідною історичних хроніках, Ґрасс попрощався з XX століттям.

Один рік – одна новела – «Моє сторіччя» – це 100 блискучих новел, по одній на рік. У кожній з них – важлива історична подія, або спогад, або зустріч. Люди різних соціальних верств, різного віку, несхожих поглядів і характерів. З них і складається минуле століття у всьому своєму неповторному жаху і блиску.

Твір перекладено за підтримки гранту Goethe-Institut, фінансованого Міністерством закордонних справ Німеччини.

Ґюнтер Ґрасс. Моє сторіччя. Переклад: Наталка Сняданко.—Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Сторінка книги на  сайті   видавництва 

1911

Мій любий друже Ойленбурґ, якщо, звісно, я ще маю право так називати вас після всього бруду, вилитого на нас цим негідником Гарденом у його газетних статтях, після яких я був змушений із болем у серці підкоритися тому, чого вимагали від мене державні інтереси, — і залишити напризволяще свого вірного супутника у мандрівках, радника та друга. Але радійте разом зі мною, любий графе: сталося! Сьогодні я нарешті призначив грос-адміралом свого міністра морських справ Тірпіца, який так уміло давав собі раду в рейхстазі із лівими лібералами. Ви не раз м’яко картали мене за надмірну детальність моїх нотаток про наш флот, коли я тішив свій невеличкий талант і малював просто на обкладинках тек із документами, а іноді й у самих цих нестерпно нудних документах, малював під час найбільш нестерпних засідань, малював, докоряючи нам, — французький корабель «Шарль Мартель» і французькі ж броненосці першого класу, серед яких і «Жанну Д’Арк», а потім новозбудовані російські броненосці «Петропавловськ», «Полтава» та «Севастополь», зображав їх як потужну морську силу з усіма захисними баштами та іншими нововведеннями. Бо інакше що б ми могли протиставити англійським дредноутам до того, як закони про флот не дозволили нам урешті діяти? Хіба що чотири броненосці класу «Бранденбурґ», і це все. Але ті мої нотатки з описами всіх можливостей гіпотетичного ворога — у цьому ви, мій любий друже, зможете переконатися з доданого мною матеріалу, — це вже не просто нариси, а цілком готова наша відповідь: тут ми вже фактично пливемо у водах Північного та Балтійського морів, швартуємося у Кілі, Вільгельмсгафені чи Ґданську.

Я знаю, ми втратили багато років. Наші люди, на жаль, були не надто тямущі у rebus navalibus. Ми мусили розвинути у простому народі зацікавленість або й справжнє захоплення мореплавством. Слід було створити морський клуб, прийняти відповідні закони. І тут я мушу зазначити, що англійці — точніше, мої любі англійські кузени — мимоволі допомогли нам, коли під час англо-бурської війни — ви ще пам’ятаєте це, мій любий друже — геть незаконно змусили два наші кораблі зайти в порт біля східноафриканського узбережжя. У нас усі страшенно обурилися цим. І це допомогло в рейхстазі. Тоді викликала шалену реакцію навіть моя репліка: «Ми, німці, повинні протиставити англійським дредноутам наші броненосці “Безстрашні”». (Так, так, любий друже Ойленбурґ, я знаю: моєю найбільшою спокусою завжди була і є телеграфна агенція Вольфа).

І ось перші здійснені мрії вже вирушили у плавання. А далі? Далі всім буде займатися Тірпіц. А мені залишається моє святе задоволення — продовжувати малювати на папері лінкори та броненосці.

Ну а тепер серйозно, повернімося до мого письмового столу, — ви ж знаєте, що я сиджу за ним у сідлі, постійно готовий до атаки. Після щоденної ранкової прогулянки на коні я мушу увічнити на папері сміливі сцени боїв нашого юного флоту із ворогами, бо ж мені відомо, що Тірпіц, як і я, робить ставку на великі кораблі. Ми повинні ставати швидшими, мобільнішими, завжди готовими дати відсіч.

Тож мені спадають на думку відповідні ідеї. Часто я почуваюся так, ніби під час моєї творчої праці у мене з голови просто вистрибують велетенські кораблі. Наприклад, учора численні важкі крейсери, такі як «Зейдліц» чи «Блюхер», спершу з’явилися в мене перед очима, а потім зійшли з-під моїх рук на папір. Я бачив перед собою в кільватері цілі ескадри. Серед них усе ще бракує великих бойових суден.

Саме тому підводні човни можуть ще зачекати, принаймні так вважає Тірпіц. От якби лишень ви, мій найкращий друже, світла голова і шанувальник мистецтв, як колись, були поряд зі мною! Якими пророчими і сміливими були би наші розмови. З якою готовністю я би заспокоїв усі ваші страхи. У кожному разі, любий мій друже Ойленбурґ, я хочу бути правителем-миротворцем, але добре озброєним миротворцем…

1912

І хоча я тоді заробляв собі на життя як береговий робітник у гідротехнічному управлінні Потсдама, однак ще й писав вірші — про близький кінець світу і про те, що смерть розправила над усіма нами свої крила, — а отже, був готовий до будь-яких страхіть. Це сталося в середині січня. За два роки до того я вперше побачив його виступ у казино «Ноллендорф» на вулиці Кляйста, де по середах вечорами збирався «Новий клуб». Потім я їздив туди все частіше, щоразу, коли міг знайти час на таку довгу мандрівку. Мої сонети не були особливо популярними, а от не чути про нього було практично неможливо. Згодом я знову мав нагоду випробувати на собі силу його слів — у «Неопатетичному кабаре».

Там були ще Бласс і Вольфенштайн. Його вірші проходили повз мене галасливими колонами. Цей марш монотонних монологів, який вів просто до бійні. Але потім дитина-велетень вибухнула. Це скидалося на минулорічне виверження вулкана Кракатау. Тоді він уже дописував до видання Пфемферта «Aкціон»; приміром, відразу після Марокканської кризи, коли все вже перевернулося догори ногами і ми майже почали сподіватися, що незабаром станеться вибух, він написав свій вірш «Війна». У мене досі у вухах дзвенять слова:

Незліченні мерці в очереті лежать під водою,

Білі смерті птахи накрили їх тінню блідою…

У нього взагалі часто вживалося чорне і біле, особливо біле. Тож нічого дивного, що він знайшов єдину чорну пляму на безкінечному білому полі замерзлого ще кілька тижнів тому Гафеля, — ця чорна діра ніби чекала на нього.

Яка втрата! Але ми питали себе, чому газета «Фоссіше цайтунґ» не опублікувала некролог? Лише коротке повідомлення: «У вівторок, у другій половині дня, під час катання на ковзанах референдар доктор Ґеорґ Гейм і кандидат юриспруденції Ернст Бальке випадково впали поблизу селища Кладов у ополонку, прорубану в замерзлій річковій поверхні для водоплавних птахів».

І все. Але ось що відомо точно: ми помітили це нещастя з острова Шваненвердер. Я разом зі своїм асистентом у гідротехнічному управлінні та кілька інших рятувальників на ковзанах кинулися до небезпечного місця, але знайшли там лише палицю з елегантно різьбленою ручкою та рукавиці. Як з’ясувалося згодом, речі належали Гейму. Можливо, він намагався допомогти другові, який утрапив до ополонки, і через це його самого затягло під воду. Чи Ернст Бальке потягнув його за собою. Або ж це було подвійне самогубство.

Крім того, «Фоссіше цайтунґ» надрукувала, що Гейм був сином військового адвоката у відставці та жив за адресою: Шарлоттенбурґ, Кьоніґсвеґ, 31, — так, ніби все це було важливим. Батько загиблого Бальке був банкіром. І жодного слова про те, що ж змусило двох юнаків добровільно з’їхати з безпечної ковзанярської доріжки, позначеної оберемками соломи і жердинами. Ні слова про внутрішній біль нашого, вже тоді втраченого покоління. Ні слова про вірші Гейма. Добре принаймні те, що одне недавно створене видавництво під назвою «Ровольт» встигло видати його книгу. Незабаром мали вийти друком також його оповідання. Лише газета «Берлінер таґеблатт» надрукувала не тільки повідомлення про нещасний випадок, а й коротку згадку про те, що загиблий референдар був ще і літератором та опублікував збірку віршів «Вічний день», у якій продемонстрував «сліди» обдарованості. «Сліди»! Це було жалюгідно.

Працівники нашого гідротехнічного управління витягали його тіло з води. Мої колеги невтомно кололи лід на Гафелі й шукали труп на дні так званими покійницькими гаками, але при цьому підсміювалися наді мною, коли я називав «сліди» Гейма «надзвичайно величними» і цитував із найсвіжіших його творів:

Всі погляди на вулиці скеровані вперед,

Небес величні знаки понад ними

Врешті-решт його знайшли. А я поїхав назад до Потсдама і відразу ж написав присвячений Геймові вірш під назвою «Якір смерті», який Пфемферт навіть хотів надрукувати, але потім із вибаченнями повернув.

Тіло Ернста Бальке, молодшого за Гейма на рік, побачив рибалка, як оперативно повідомила газета «Кройццайтунґ»; труп плавав під льодом. Рибалка пробив кригу і витягнув тіло гаком. Обличчя Бальке було спокійним. Натомість Гейм притягнув ноги до живота і лишився назавжди в позі ембріона. Його обличчя було спотворене гримасою болю, а руки — обдерті до крові. Він лежав на порубаній кризі взутий у бігові ковзани.

Гейм лише виглядав грубуватим і сильним, однак усередині його роздирали суперечливі бажання. Попри свою ненависть до військової справи, він за кілька тижнів до смерті записався добровольцем у піхоту Ельзасу. Але при цьому він мав безліч аж ніяк не сумісних із війною планів. Приміром, мені було відомо, що він збирався писати драми…