Два роки тому In Kyiv спілкувався з Тетяною Некряч з приводу її перекладів Гарпер Лі для видавництва КМ-БУКС. Зараз у тому ж видавництві вийшов роман Джона Стейнбека «На схід від Едему». Перекладачка розповіла нам – чому саме Стейнбек, і чому саме цей роман.
Переклад роману Джона Стейнбека «На схід від Едему» трапився у моєму житті неочікувано, майже випадково. Проте недарма говориться, що випадковість – це неусвідомлена необхідність. І нині я, людина схильна до фаталізму й містицизму, переконана, що переклад цей судився мені Долею.
Стейнбека я полюбила давно, ще в отроцтві, коли прочитала його книгу «Зима незгоди нашої» – у російському перекладі, зрозуміло, бо інших тоді не було. На той час цей письменник був дуже шанований у СРСР, головно як автор роману «Грона гніву», написаного у 1930-і роки на хвилі підйому в США робітничого руху. Роман цей, звісно, зовсім не про робітничий рух, а про людські долі, проте для радянського офіціозного літературознавства було важливо «прилучити» до соцреалізму якомога більше видатних західних письменників. Згодом, коли Стейнбек підтримав війну у В’єтнамі (тобто, по суті, виступив проти комуністичного режиму), ставлення до нього в СРСР різко змінилося на гірше. Однак, ще до цих літературознавчо-ідеологічних метаморфоз, Стейнбек побував у Радянському Союзі, – зокрема, в Києві.
За рік після його візиту, у 1964 році, я з татом відпочивала у Будинку творчості письменників в Ірпіні, і одного разу туди на вихідні приїхав тодішній головний редактор журналу «Всесвіт», фактурний красень Олекса Полторацький. Якимось чином ми розговорилися, і коли він дізнався, що я закінчила 3-річні курси іноземних мов (я саме перейшла тоді у 9-й клас), дуже зрадів і сказав: «Ось ти мені зараз і перекладеш лист від Джона Стейнбека!».
Лист був надрукований на машинці, для нас, тогочасних, дивовижа, лише підпис був від руки. Не пам’ятаю доладно, про що там йшлося, здається, Стейнбек дякував за гарний прийом, але добре пам’ятаю, що тон був наскрізно іронічний: навіть я, з моїми на той час мізерними знаннями англійської, це прекрасно відчула, бо намагалася якось пом’якшити іронію у перекладі. Чого я зовсім не переклала, так це звертання до Полторацького: «Dear Mr. Polto-Rascal», – адже «rascal» означає «шахрай, негідник». Що спонукало Стейнбека до такого жарту – гадки не маю. Утім, пан Олекса був вельми задоволенмй.
Отак я, юна школярка, тримала в руках лист від самого Джона Стейнбека. Гадаю, це був перший знак Долі.
Другий я отримала 30 років по тому. У Сполучених Штатах, куди я потрапила як стипендіат Програми наукових обмінів імені Фулбрайта. Перед від’їздом додому я вирішила побачити Каліфорнію і Тихий океан, перелетіла через увесь континент з Атлантичого узбережжя і проїхалася від Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Однією з перших зупинок у нашому турі був Монтерей. Наш гід питає: «Хто з американських письменників-нобеліатів народився в цьому місті?» Відповіла тільки я – єдина не-американка в групі. «Та звісно ж – Стейнбек!». Цікаво, що мої супутники знали його саме як автора «На схід від Едему», – гадаю, через велику популярність кіно- і теле-версій цього роману. Я гуляла містом, пригадувала усе, що він про нього писав… І досі у мене перед очима Монтерей, і я чую цей неповторний запах океанського повітря, і бачу ці рибальські сіті, що сушилися на березі…
Такий був другий знак Долі.
Проходить ще 20 років. Я дізнаюсь, що видавництво КМ БУКС має домовленість про переклади українською всієї літературної спадщини Стейнбека. Я миттєво загорілася – прагну перекладати «Зиму незгоди нашої». Нібито, нічого не стояло на заваді, я схопила книжку, вкотре почала її перечитувати – але вже як перекладач, відмічаючи особливо важкі мовно-культурні проблеми і підшукуючи для них можливі рішення. Раптом – стоп! Виявляється, видавництво зобов’язане випускати переклади в хронологічному порядку, і до пізньої «Зими» черга дійде не скоро. Гаразд. Я чекатиму. Але мені кажуть, що перша «порція» перекладів складається з чотирьох романів, три вже роздано, вже в роботі, а от за «Едем» ніхто не береться. Я й вухом не веду, бо роману цього на той час не читала – він не надто вітався у мої студентські роки через насиченість біблійними алюзіями і відсутність соцреалістичних мотивів, та й Стейнбек на той час вже не був у фаворі, і його скоротили в програмі курсу зарубіжної літератури до мінімуму, а потім якось не траплявся він на моєму шляху. Роман дуже об’ємний – тридцять авторських аркушів, тобто, майже 750 сторінок, знайти охочого на такий обсяг нелегко. Проте мене нічого не варто умовити на переклад класики. Після короткого опору я дала згоду, обумовивши, що «Зима незгоди нашої» залишається за мною. Почала читати – і зрозуміла, чому сам Стейнбек уважав цей роман своїм найкращим твором: це не тільки його духовна сповідь, це ще панорамна картина Америки й американців упродовж півстоліття, показана зсередини, психологічно тонка і прониклива, сповнена гумору і щему, щира й іронічна. А яка мова! Якою багатою стилістичною палітрою володіє автор! Тут і живописні описи, позначені карбованим ритмом віршів у прозі, і сповнені гумору живі діалоги, і майже драматургічні чи кінематографічні сценки, і – чого тільки там немає! Роман захопив, зачарував, заполонив мене цілком – і його переклад став для мене найвизначнішою подією у професійному сенсі, безмежно збагатив мене як людину, як особистість.
Джон Стейнбек сказав якось, що він народився для того, щоб написати роман «На схід від Едему». Насмілюся сказати, що я народилася для того, щоб перекласти його українською мовою. Робота над цим перекладом стала для мене абсолютним, без домішок, Щастям.
Я безмежно радію, що досі Стейнбека ніколи не перекладали українською мовою. Адже за радянських часів побутувала практика перекладати з наявних російських перекладів. Це, на мій погляд, великий гріх і профанація: будь-який художній переклад так чи інакше відхиляється від оригіналу, а перекладати з перекладу означає множити ці викривлення. Знаю, що «Едем» кілька разів перекладався російською, але я тих перекладів в очі не бачила: по-перше, взагалі не люблю читати переклади, по-друге – звикла завжди покладатися лише на свої власні рішення. Маю фахову гордість.
Роман «На схід від Едему» захопив мене одразу – це було кохання з першого слова. Я занурилася в ту художню реальність, переживала з усіма героями їхні муки і радощі (коли перекладала, як згасав мій улюблений герой Сем Гамільтон, просто не могла набирати текст, сльози лилися потоками, ридала уголос). А як захопливо було відтворювати різноманітні мовно-стилістичні візерунки! Як цікаво було відшукувати приховані смисли й алюзії! Жодна з десяти книжок, які я переклала до того, не дала мені такого відчуття духовної насиченості, як роман «На схід від Едему». До речі, це перший твір, до якого я сама робила коментарі, здебільшого, історико-культурного плану. Це, також, мене дуже збагатило.
Велика подяка і низький уклін Джону Стейнбеку!
