Вибір Іншого Києва: «Історія без брому», повсякденний сталінізм та його ритуали, проза художника Єгіазаряна, свіжий переклад Арундаті Рой та славетний бельгійський комікс про українські пригоди Тентена.
Це, здається, вже третє видання за останні двадцять п’ять років, проте його варто читати навіть тим, хто читав попередні версії, бо ця третя – дійсно «виправлена та доповнена», тобто тут додано зокрема розділ, присвячений двом останнім десятиліттям незалежної України, аж до часів революції 2013-2014 років, війні з Росією та передвиборних тижнів 2019 року.
Ярослав Грицак. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. Yakaboo Publishing, 2019.
Історію, яку тримає у руках шановний читач, можна назвати «історією без брому». Її підставовою тезою є ствердження принципової нормальності української історії. Це не означає, що вона має на меті замінити гіркий наркотик солодким. Українство було і залишається ураженим тяжкими хворобами. Нормальність української історії полягає у тому, що всі ці хвороби не є смертельними, вони є радше хворобами росту національного організму.
Оля Гнатюк: На українському книжковому ринку Повсякденний сталінізм є вартою уваги новинкою не лише з формального погляду, а передовсім тому, що Автор презентує інший підхід до дослідження сталінізму, ніж це прийнято в українській історіографії, прикладом чого була вже його Імперія пам’яті. У фокусі Повсякденного сталінізму – останнє десятиріччя правління Сталіна (1943–1953), тим часом абсолютна більшість українських дослідників сталінщини концентрувала увагу на довоєнному періоді (в основному на 1930-тих роках). Саме звідси й випливає й друга суттєва відмінність – основною темою книжки Єкельчика є ритуали, а не репресії. Ясна річ, це не означає, що в період 1943–1953 рр. репресій не було чи вони не заслуговують на всебічне вивчення, однак їхні масштаби зменшилися, та й сама система модифікувалася. Нарешті, третя різниця – це увага до локальної історії (хоч Повсякденного сталінізму не можна зарахувати до категорії краєзнавства чи києвознавства). Наслідком такої зміни ракурсу – часу, місця та подій, є не просто охоплення маловивченої ділянки, таке собі доповнення до ґранд-наративу, а кардинально відмінний погляд на сталінізм – не крізь призму репресій, культу особи чи чергових постанов ЦК компартії, а з перспективи рядових співучасників ритуалів.
Сергій Єкельчик. Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни. Переклад Я.Стріхи. Лаурус, 2019.
«Сорок джерел» – збірка короткої прози та поезії, насамперед це спогади про все, що відбулося, і це спогади художника – продовження його живопису.
Борис Єгіазарян. Сорок джерел. Переклад Анушаван Месропян. ВСЛ, 2018.
З гуркотом відчиняються двері, один за одним заходять до середини вісім синіх коней, кімната наповнюється кіньми. Усі вони іржуть високими нотами скрипок і віолончелей. У кімнаті починається камерний концерт за участі синього та червоного.
Король встає з ліжка, вдягає білу сорочку, вмочує пензлик у жовте і розмальовує коней жовтими контурами, жовтими цятками, квіточками та хмаринками. Зношуючись, ультрамарин вікна стає фіолетовим, перетворюючись на срібло.
Був ранок. Король опустив пензля, відчинив вікно, й коні відлетіли, розчинившись у молочному тумані…
У червоному ліжку спав втомлений король, поряд стояв білий стілець, на ньому – корона. На мольберті стояло червоне полотно із синіми гранатами, а в гранатах – казки, яскраво-кольорові, із золотом змішані…
Арундаті Рой за великим рахунком автор двох книжок. Першу («Бог дрібниць») вона написала 20 років тому, отримала за неї Букера та світову славу, на український її перекладено з великим запізненням, проте все ж таки перекладено (ми писали про це тут). Друга її книга вийшла нещодавно і була перекладена майже відразу, – авторка презентувала її у Львові.
Арундаті Рой. Міністерство гранічного щастя. Переклад Андрія Маслюха. ВСЛ, 2019.
…Я хотіла спробувати написати роман, який не був би просто історією, розказаною кількома персонажами, життя яких розігрується на певному тлі. Я спробувала уявити форму роману так, ніби він був однією з великих метрополій у моїй частині світу – давніх, сучасних, планових та незапланованих. Історія з автомобільними дорогами та вузькими алеями, старими дворами, новими автострадами. Історія, в якій ви заблукали і повинні знайти свій шлях назад. Історія, яку читачеві доведеться проживати всередині, а не просто спостерігати. Історія, в якій я намагалась не пройти повз людей, не зупинившись, аби швидко викурити сигарету чи промовити швидке «Привіт!». Роман, в якому навіть другорядні персонажі розповідають вам свої імена, свої історії, звідки вони прийшли і куди хочуть рухатись далі.
Перший альбом славетної серії коміксів про репортера Тентена вийшов у 1929 році. Він називався «Тентен у країні Сов’єтів». За сюжетом, репортер Тентен та його песик Мілу мандрують до Сов’єтів, аби поінформувати читачів брюссельської газети «ХХ вік стисло» про справжній стан справ у СССР. Від самого початку бельгійського репортера переслідують агенти ҐПУ, котрі намагаються зашкодити його місії будь-якими засобами. У невизначеній місцевості (десь між Україною і Білоруссю) Тентен бачить, як у селян реквізують зерно і допомагає селянам повернути його, аби ті не померли з голоду. Культовий персонаж бельгійської та європейської культури стає свідком Голодомору!
Отже видавництво PNZL перекладач Іван Рябчій та редактор Юрій Лисенко (Юрко Позаяк) розпочинають епопею Тентена в Україні.
Тентен у країні Сов’єтів. Переклад Івана Рябчія. Пінзель, 2019.
